Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книга бесплатный формат .TXT) 📗
Ваня зробив паузу, обвів усіх спокійним поглядом своїх добрих короткозорих очей, ніби запрошуючи присутніх висловити з цього приводу свою думку. Потім сказав:
– Ми перед цим радилися і з первомайськими товаришами. Правда, Улю?..
– Так, звичайно, думки в нас збігаються. Кажи, Ваню.
– З Віктором Третьякевичем теж ніби не розходимося в думках.
– Та не тягни ти, Ваню,- сказав Віктор.- Ми всі згодні з твоїм планом, давай обговоримо.
– План простий,-зразу перейшов до діла Земнухов. – Ми всі залишаємось у місті і працюємо передусім серед молоді, розширюючи організацію. Важливим завданням залишається зв'язок з партійним підпіллям чи партизанським загоном. До встановлення такого зв'язку працюємо самостійно, дістаємо зброю і вивчаємо її всі без винятку. – І дівчата? – з іронією запитав Тюленін.
– Так, і дівчата теж. А доти, поки не буде зброї і всі ми не навчимося користуватися нею, ніяких диверсій і зайвих ризикованих вилазок робити не будемо. Зараз треба змонтувати хоч би зо два приймачі, щоб слухати зведення Радянського Інформбюро і розповсюджувати їх в листівках, прокламаціях і закликах. Листівки повинні розповідати жителям міста і навколишніх хуторів і сіл правду про становище на фронті. Звичайно, всі ми повинні додержуватись конспірації.
– Вірно,- підтримали присутні.
– А хто ж буде у нас секретарем? – запитав Борис Главан.
– Якого тобі ще секретаря треба? – здивувався Левашов.
– Як якого? Комсомольського. А то і внески нікому буде платити. Я думаю, що Віктору Третьякевичу це вже знайоме, він і в школі секретарював, – сказав Земнухов.
– Е-е!.. Ні, так не піде! – втрутився Віктор.- Секретаря треба обрати на загальних комсомольських зборах, а так це буде порушення комсомольського Статуту.
– Тоді назвем його по-іншому – комісаром, – зразу ж запропонував Земнухов. – Комісар загону.
Так і вирішили.
– А як назвемо нашу організацію? – запитала Уляна.- Треба грізне ім'я дати, таке, щоб страх на німців наганяло.
– Артіллю інвалідів назвемо,- сердито буркнув Сергій.
Такий жарт нікому не сподобався, і всі незадоволено глянули на Тюленіна. Лише Віктор Третьякевич розумів, чим той незадоволений.
– Листівками багато страху не навієте, та й користі від них буде мало. А як дівчата зброю вивчатимуть – ми в школі бачили,- зауважив Сергій.
– Та зрозумій же ти, що все це треба: і листівки, і заклики,- пояснив Вася Левашов.
– Треба, треба… А я вважаю, що треба німцям і поліцаям голови відкручувати, машини фашистські підривати, ні вдень ні вночі їм спокою не давати,- ось що треба, а не папірці у місті розклеювати.
– А взагалі він має рацію,- втрутився Третьякевич.- Ми забули про те, що серед нас є хлопці, які мають хоч невеликий, але досвід, і зброю знають добре. Ось із них і треба створити спочатку хоча б одну-дві диверсійні групи. А як буде у нас більше зброї і досвіду, ми розширимо такі групи.
– Це вірно,- погодився Земнухов.- Василя Левашова призначимо командиром бойової групи. Ще в неї можна включити його брата Сергія, Загоруйка…
– Бориса Главана,- вставив Вася Левашов.
– Володю Осьмухіна,- додав Земнухов.
– Та мало ж це,- нетерпляче втрутився Сергій.
– Сергія Тюленіна,- сказав Третьякевич, який уважно спостерігав за ним і бачив, з якою потаємною увагою стежив Сергій за тим, щоб не забули про нього.
Почувши своє прізвище, він засяяв, зразу підбадьорився і заявив:
– Оце вірно, тепер і на підпільну організацію буде схоже, а назвемо її «Гвардією».
– Чи не дуже гучне ім'я? Адже гвардією називають відбірні, кращі військові частини, які вкрили вже себе славою,- сказав Лева-шов.
– А ми її «Молодою гвардією» назвем,- не розгубився Сергій.
– Кращої назви і не придумаєш,- загомоніли всі,- «Молода гвардія»!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Уже зірки почали гаснути на небосхилі. Непомітно відходила ніч. Ранкова прохолода бадьорила свіжістю, розганяла сон на стомлених, серйозних обличчях юнаків, які обережно пробиралися провулками міста. Кругом було тихо. Лише собаки то тут, то там, почувши здалеку кроки, тривожили тишу. Це вони так «проводжали» подорожніх, ніби передаючи їх своєю гавкотнею сусіднім сторо-жам-собакам. І знову тиша. Хлопці йшли мовчки але поспішали, ніби боялися запізнитись. На плечах у кожного в такт швидкій ході погойдувалась вудочка. Двоє несли корзини, з якими звичайно їх матері ходили на базар. Крізь перепліт однієї з корзин виднілася банка з землею.
– На рибалку йдуть,- сказав би сторонній перехожий.
Та коли б він придивився уважніше, то помітив би, що на кінці волосіні лише у Степана Сафонова був справжній гачок. В решти були саморобні гачки з дроту або навіть просто зігнуті булавки. Все це була конспірація, ще не удосконалена, але все ж таки конспірація.
Де тепер дістанеш гачок? Магазинів нема, а справжній рибалка не дасть, гачки стали дорожчі від золота. Але хто вночі почне приглядатися, які у них гачки?
Хлопці дійшли до селища Первомайки. Як і раніше, було тихо, хоч перший вітерець вже пробігав по вершечках дерев. Недалеко тьмяно вилискувала річка. Як тільки рибалки спустилися в долину, прохолода стала ще відчутнішою.
В садах прокинулись птахи і наче по команді почали пересвист і співи. Дзвінкі голоси шпаків найдужче виділялися, ніби ці чорні клопотуни намагалися перекричати один одного у тиху ранкову годину.
– Як гарно на світанку,- зітхнув на повні груди Сергій Тюленін.- А так же починається кожен день! Скільки, виявляється, цікавого ми в житті не бачимо. Так, дивись, і проспиш усе!
– Ти чого? – здивовано зупинився Віктор Лук'янченко.
– Та так, проспимо, кажу, все в житті.
– Що проспимо? – допитувався Віктор.
– Найцікавіше… А взагалі – це я просто так.
Хлопці переглянулись між собою, ніби запитували один одного: що з ним?
Розмова знову обірвалась. Минули останні будинки Первомайки, оточені вишневими садками.
Рибалки вийшли в поле. Вдалині видні-лися терикони шахт Ізварино.
– Ми Ізварино, мабуть, обійдемо,- сказав Сергій.- Степом іти спокійніше. Та не забудьте: якщо застукають поліцаї, все валіть на ракети. Розряджаємо патрони, збираємо порох і робимо ракети. Сліз не шкодуйте!
Юнаки йшли збирати зброю і патрони не перший раз. Це вже їх третій похід. Перші два пройшли вдало.
Хлопці старанно вишукували автомати, карабіни і особливо пістолети. їм не довелося б іти в третій раз, якби не з'ясувалося, що до всієї зібраної в попередніх походах зброї є лише кілька десятків патронів.
Особливо мало було патронів до автоматів і пістолетів.
– Хлопці, а для чого це німці збирають зброю і патрони? – запитав Степан Сафо-нов.- Мабуть, знову повезуть на фронт?
– Не думаю,- по-діловому зауважив Віктор.- Це вони від партизанів ховають.
Хлопці пирснули. Навіть Сергій, і той не витримав – усміхнувся.
– Чого смієтесь? Це ж правда, Сергію?- як до найавторитетнішого з присутніх звернувся Віктор Лук'янченко, намагаючись вгадати по виразу обличчя – схвалює він його припущення чи ні.
– Звичайно, вони побоюються, щоб ця зброя не потрапила до партизанів. Судячи з усього, вони бояться партизанів.
– Але я гадаю, нас вони не беруть до уваги і, мабуть, не стали б із-за таких партизанів збирати на полях цю зброю,- промовив півголосно Дадишев, худий смаглявий юнак, середній на зріст, з великими карими очима.
«Ну що ж, смійтесь… Хто знає, можливо, і ми своєю групою навіватимемо на німців і поліцаїв страх»,- подумав Віктор, але сказати про це вголос не наважився.
– Ти не сумуй, Вікторе,- підбадьорив його Сергій, вгадавши розчарування друга,- ми такого страху навіємо, що їм, гадам, аж нудно стане, жодної ночі спокійно не спатимуть. Дай лише зібрати зброю! Та й організацію нашу збільшимо…
Віктор пожвавішав, очі його запалали, він пішов швидше.
Як легко можна було прочитати зараз його думки по виразу обличчя! Він пишався, що його підтримав такий авторитетний хлопець, яким він вважав Сергія. Але нічого не сказав. Лише на лиці його проступали то рішучість, то нетерпіння зробити щось героїчне.
