Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Потрясаюче! — переможно оголошує брюнетка (тепер їй справді здалась би пауза перетравити почуте, але що пауза недавно була, хоч і не з її волі, то вона справно опановує себе й заходить на нове коло). —А для тебе самої, в твоїй власній творчості, наскільки це важливо — що ти жінка? Чи проводиш різницю між чоловічим і жіночим малярством, чи відчуваєш себе спадкоємицею якоїсь спеціально жіночої мистецької традиції? Можеш назвати якихось жінок-художниць, яких вважаєш своїми попередницями?
— Добре питання, Дарино, дякую… Мені здається, в «Секретах» я нарешті знайшла свою справжню манеру, і це стосується не самої тільки техніки, цієї мішанки — колажу, живописного тла, підмальованих фотографій, надставлених козирків для об'ємности… Хоч це, властиво, теж дуже жіночий підхід до матеріалу — знаєш, як у господині, яка валить у борщ все, що потрошку псується в холодильнику, — художниця замислюється, підшукуючи слів, — і в цю мить наглий подув вітру змітає їй волосся за плечі, вивільняючи її бліде личко з буйного золотавого обрамлення — нагим і беззахисним, і вона робиться схожою на серйозного, не по літах зосередженого сіроокого хлопчика, на монастирського отрока-служку, якому скоро приймати постриг, від чого на обличчя і всю його постать паде зимний, нетутешній посвіт відчуження, — момент дивний і трохи жаскуватий, всі занишкають, ніби хтось незримий вступив у кадр, інтерв'юєрку пересмикує коротким, мерзлякуватим дрижачком, але то, либонь, також від протягу — може, десь у глибині приміщення відчинилися й зачинилися двері, а може, просто перший подих близької осени — як-не-як, серпень уже на відході…
— Вибач, — художниця розгублено дивиться на товаришку, безпорадно пробуючи всміхнутися, — думку згубила… Ага (голос їй помалу повертається до звичного самовладного тембру, безперебійно-живого дзюркотіння, що лиш вряди-годи зашпортується на заплутаніших мислених поворотах і чорторийчиках),не тільки в техніці справа, є й ще дещо. Я ж працюю з предметами, — чи, радше, з тим, що від них лишилося, — які були в домашньому вжитку. Всі ті ніби шматочки керамічної мозаїки, що ти бачиш на полотні, — то скалки од справжніх сервізів і статуеток. І так само й автомобільні світлозахисні козирки, й клапті тканини — мішковини, трикотажу: я рідко беру нові — вживані речі мають особливу фактуру, вони теплі… Тобто, коли говорити за моє відчуття жіночого спадку, — я, в принципі, роблю щось дзеркально-протилежне до того, чим жінки займалися впродовж цілої історії — прикрашали побут. Традиційно жіночою доменою було ж не станкове, а таки вжиткове малярство, особливо в нас на Вкраїні, де ввесь декоративний розпис споконвіку жіночими руками творився, і всі наші славні примітивістки звідти, Примаченко, Собачко — з розмальованих печей та мисників… Та що про тих казати — навіть Екстер у середині двадцятих розробляла взори для килимарських артілей на Миколаївщині, доки їх усіх не розігнали («Справді? — підспівує з-за кадру журналістка. — Я не знала…»).Ну, от. А я, навпаки, працюю зі зруйнованим побутом, ніби зі зруйнованим домом, чи що, — намагаюся сконструювати з нього нову цілість, уже суто мистецьку…
— І тобі, нівроку, вдається, — каже інтерв'юєрка, з несамохіть увімкненою поштивою завороженістю, яка вмент зводить неподоланну засклену вітрину між об'єктом і шанувальником (художниця щулиться). — «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці авіакатастрофи» — то, по-моєму, абсолютно геніальна робота (художниця мимрить щось маловрозумливе),ні, без жартів, супер, дійсно-таки постмодерна класика! Хто її купив?
— Лозанський Ермітаж…
— Добре Лозанському Ермітажу — взяв і купив Владиславу Матусевич! — з притиском, щоб таки нікому не пройшло повз вуха, вигукує в камеру інтерв'юєрка (з сусіднього столика спурхує кілька сполоханих її патетичним покликом горобців).
— А в нас, бідних, і свого музею сучасного мистецтва в країні катма!.. А робота розкішна, бігме, розкішна (вона муркотливо-ласо сповільнює мову, мов наново смакуючи в уяві ту роботу в усіх подробицях), — тепер тільки слайдом будемо милуватися (опускає голову, зачитуючи наперед заготований закадровий текст): —Тут навіч представлено готову драму, складену з усіх тих клаптикових свідчень, на які звичайно не звертаєш уваги. По-своєму це дуже кінематографічна, монтажна робота, де кожна деталь промовляє, її можна відчитувати годинами, кадр за кадром — розбиті окуляри, квитанції, митні декларації, фото чоловіка й дитини в записнику, пудрениця з тріснутим дзеркальцем, і ці жахливі криваві мазки поверх…
— А то помада, Дарино! — сміючись перебиває художниця, з явною полегкістю, що розмова перескочила з компліментарних рейок на виробничі. — На дзеркалі — найсправжнісінька губна помада, ревлонівська, я її тільки закріпила лаком!
— Справді?.. От нарешті я маю нагоду в тебе спитати, давно хотіла — скажи, тобі не страшно було це робити? Не страшно викладати такий, от уже в дослівному значенні, — натюр-морт, мертву натуру?
Художниця стенає плечима.
— Мені було цікаво, — хвильку повагавшись, ніби вибираючи твердий п'ятачок на плиткому місці, знаходить вона врешті підхоже визначення. — Ще від дев'яносто восьмого року, коли, пригадуєш, коло Канади під Галіфаксом упав Swiss-Air-івський «боїнґ» і водолази тиждень речі з води виловлювали, щоб ідентифікувати загиблих, мене ця думка не відпускала — ось зостається по тобі сумочка, і що вона про тебе скаже чужим людям? А потім якось мені самій випадково в торбі помада по дзеркальцю розквецялась, і тоді я побачила, як воно має бути на полотні. Але щоб страшно… Це вже ти мені скажи, ти ж цілий цикл у мене в майстерні бачила, перед Швейцарією ще, — скажи, дивитись на це — не страшно?
— В тім-то й річ, і це найдивніше, — це дуже світла робота! Легка якась за енергетикою, як і взагалі всі твої «Секрети», — і це при всьому тому хаосові, що на них зображений! Ти ніби приручила, одомашнила смерть, — інтерв'юєрка затинається, трошки збентежившись тим, куди заніс її потік власних слів, і зараз же пускається виправдовуватись, — тобто не в тому розумінні, як це в голлівудських страшилках робиться, в тебе взагалі ніякими страшилками не пахне, а, от як це сказати? Є композиційна грація, є тепло, така надзвичайно жива, прогріта, я би сказала — південноукраїнська насиченість колориту, і ті делікатні орнаментальні вставочки сюд-туд, такі милі й такі домашні — і за тим усім якось забуваєш, що це ж усе про смерть, про загибель… Такий «Вміст жіночої сумочки», його не то в музеї — вдома можна повісити!
— Ти б повісила? — художниця зненацька чутко подається наперед, знизу вгору, як кицька, що збирається заплигнути на дерево, з розширеними вичікувальним блиском очима й напіврозтуленими губами, мов готовими підхоплювати й глитати кожне почуте слово. — Чесно, повісила б?
— Го, ще й як — із вистрибом! Тільки, вибач, Владо, де в нас гроші на такі розкоші? (Брюнетка хихикає по-новому — збудженим, наелектризованим смішком жінки, що опинилася в крамниці коштовностей і відчуває щасливе запаморочення від самої змоги розглядатися й приміряти.)Я стільки не заробляю, щоб на Владиславу Матусевич собі дозволити!..
В голосі їй виразно бринить нотка гордости — такої впізнаваної для першого покоління доробкевичів у країні, де вголос назвати люксус, на який не можеш собі дозволити (шостий «бімер», кольє від Тіффані, картину від Матусевич…), означає водночас ніби широким жестом окреслити неміряні гони речей менш ексклюзивних, на які дозволити собі, на відміну від більшости своїх співвітчизників, усе-таки можеш, — і разом із тим наївної, неофітської гордости світового провінціала вимовляти «Владислава Матусевич» з тою самою інтонацією, з якою мистецтволюбні буржуа по світових столицях вимовляють «Пікассо» або «Матісс», — гордости підлітка, що чується на рівних із дорослими. Одначе художниця на цю інтонацію не ловиться — вона зараз явно перебуває в якійсь іншій крамниці.
— Спасибі, Дарино, — просто каже вона. — Це дуже важливо для мене, те, що ти сказала. А картину я тобі подарую, не журись, — не «Вміст сумочки», звичайно, якусь іншу, але з того самого циклу, з «Секретів», прийдеш і вибереш собі, добре?..
