Намір! - Дереш Любко (бесплатные полные книги .txt) 📗
той самий період скандалів і хатніх таємниць. Дідо з того часу з хати виходив досить рідко. А по хаті ходив дуже смішно – ніби в нього підгиналися ноги. Коли вдома не було більш нікого, дідо позвав мене до себе на коліна. На вушко він мені сказав, щоби я сам ніколи не ходив за стайню, бо там «бабайка сидить». А я з власної волі туди б і не лазив – запущений сад за стайнею лякав мене й без попереджень. Лякав високою кропивою, густою тінню, і ще дечим… дечим схожим на сон
коли одного дня я таки поліз у «розвідку» за стайню. Роззираюся, чи ніхто мене не бачить. Світла хмарність на небі, поривчастий вітер пахне дощем. Висока трава на подвір’ї, і нікого з дорослих поблизу. З буди, виклавши на лапи морду, виглядає Муха. Я йду вузьким перелазом, наді мною височіють грубі стебла кропиви, якої я побоююсь. Але я маю патичка, патичком можна розсовувати кропиву і проходити боком. Високо притискаю до грудей лікті, але таки обпікаюся. Я долаю останніх кропив’яних вартових і бачу тепер сам сад – запущений периметр, де ростуть низькі покручені яблуньки, вони рясніють маленькими, як сливи, зелепухами. Сад дихає сирістю і таємничістю. Зненацька моє серце тьохкає – на траві я помічаю великий шматок церати на теплицю. Церата побіліла від погоди, знизу вкрита краплинами вологи. Чим довше я дивлюся на церату, тим страшніше мені стає. І тут наче якась сила починає мене притягувати до церати, ноги, мов не мої, самі ведуть мене до неї, я відчуваю, світ змінився і вигнувся, церата гіпнотизує мене, і враз, без попереджень, мовби від пориву вітру, вона зриваєтся з трави й кидається на мене, наче який звір, опадає на мене і хоче накрити з головою, мене окроплює водою і я не тямлячись, вириваюся з-під неї й біжу крізь кропиву, біжу і розумію, що церата женеться за мною, зараз вона накриє мене і забере, я вибігаю за ріг стайні й чимдуж біжу до Мухи в буду й забиваюся в сам її куток. Через якусь хвилю до мене в буду залазить і сама Муха, починає лизати мене в губи й дихати на мене смердючою пащею
потім до самого вечора я сидів у хаті, і покрадьки визирав з веранди на стайню, чи не лізе там церата. Того вечора була дуже неспокійна погода – здійнявся вітер, тряс шибами і гримів бляхою на горищі. Мені було страшно як ніколи. Щоби заспокоїтись, я розказав бабі, як мене налякала бабайка, яка ховалася під цератою. Баба казала, що то був вітер, але я не міг повірити в це. Мама теж заспокоювала, і цьоця, мамина сестра, заспокоювала. Неля з мене сміялася, я розплакався, і на неї нагримали. На шум у кухню зійшов дідо Іван. Він один нагримав на мене. Сказав, що то й була найсправжніша «бабайка», яка там НАСПРАВДІ живе, він це всім говорить, а йому ніхто не вірить. Якщо я хочу, аби мене вона забрала – моє право, я можу гуляти собі за хатою скільки влізе
вона тебе забере у жовті нори, – казав дідо, – забере назовсім
Коли я знову почув тіло, то зрозумів, що спав із відкритими очима, при цьому продовжуючи слухати, що розказувала баба і навіть ухитряючись кивати в потрібний момент. Я розтер обличчя, всівся краще на кріслі, поправив бабі подушку і спробував уловити, на чому перервалася бабина розповідь. В голові було пусто.
Чи то випадково, чи то так і мало бути, що баба якраз закінчувала розказувати про стайню і дідові страхи. Мовляв, дідові страхи з часом розвіялися (або, я так думаю, він навчився їх тримати при собі), хоч за хату все одно без крайньої потреби не ходив, так там все й заросло бур’яном.
Можливо, дідо змирився зі становищем жертви інтриг. Почався новий період життя на пенсії, і дідо став читати книжки. «Які? – «Іностранні». Дідо ще з ВУЗу трохи знав іспанську, а як прийшла година, взявся вчити її, як має бути. Тоді, десь у кінці сімдесятих, це було більш ніж ризиковано. Як на бабу, то краще вже тихо бути собі вар’ятунцьом, ніж наражатися на обшуки та заслання через невдалий вибір інтересів.
Але дідо, гадаю, розумів це й сам. І, як прикриття (а може, як істинне покликання?), зайнявся перекладом іспаномовної літератури. При чому, робилося це прикриття зі знанням справи – дідо виписував літературні журнали, тривалий час вів переписку з кимось із членів спілки, а раз навіть побував на якомусь там спілчанському з’їзді. Де й познайомився вживу зі своїм другом по листуванню – письменником-поліглотом без визначеного віку з минулим авантюриста. Баба розповідала, що кілька разів цей письменник, – “А, згадала, Юрко його звали!” – приїжджав до них у село погостювати. Письменник був простим і ввічливим, що зм’якшило бабу й розвіяло її хмурі здогадки про дідову антидержавну діяльність.
Слід сказати, що до них в село у свій час таки приїжджав з міста один кагебіст. Походив по хаті, подивився, що де лежить, баба так перелякалася, що слова не могла вимовити, так і простояла мовчки весь час. А кагебіст нічого ніби й не знайшов, і взагалі, поводився так, мовби завітав на чай. Покрутився і пішов.
Дідо розказував бабі, що Юрко знає багато мов, в тому числі санскрит, але спеціалізується на латиноамериканській літературі, часто буває за кордоном у тих краях і може привозити звідтіля різні книжки. Дідо взагалі з якогось часу захопився культурою Мексики – можливо, на це повпливала література, що її потай привозив цей таємничий Юрко. “Офіційно” дідо спеціалізувався на перекладі доробку якогось середньовічного мексиканського лірика.
Баба розповіла, що Юрко і дідо весь час говорили про одного письменника, який чимось вразив і захопив діда. Поруч із Юрком дідо робився нестримно балакучим, і баба мала всі підстави думати, що Юрко знав і про дідові видіння, і про “діру” за стайнею.
– Але я й не знала, шо дідо твій від мене дешо скриває, – сказала баба ледь не пошепки.
– «Скриває»? – перепитав я.
– Дідо твій почав їздити усе до того Києва, де Юрко його жив. І не пояснював мені, що до чого, а так, тільки рукою махне. Ніби, не мого ума діло. Ну, а я терплю та й терплю, аж тут, ні сіло ні впало, одного дня дідо твій починає складати чумайданчик. Я до старого: ти куда? А він то те, то се, мнеться, а збрехати по-людськи не може. Тоді й каже, прямо з воза: «Я у Мексику їду». Мені серце мало не вискочило. «Коли?» – питаю. «Завтра, пів сьомої вечора з Тернополя виїжджаємо машиною до Києва, а з Києва групою летимо у Мехіко». Та куди ж ти, – кажу, – старий, поїдеш, ти без мене мештів собі не начистиш! А він своєї гне, що то його Юрко бере зі собою, Юрко за ним подивиться. Я давай відмовляти Івася, думаю, яка к чортовій матері Мексика, нікуда він мені не поїде. Я тоді бачу, що він на мене ноль уваги, і кажу до твого діда: раз ти їдеш, треба вечерю зробити святкову.
Баба пішла зарізала курку і запекла на пляшці, накрила стіл білою скатертиною, поставила на стіл пляшку «Столичної». Для вигляду навіть канапки стала йому готувати «на дорогу». Дідо Іван побачив, що до нього тепер ставляться зовсім по-інакшому, і цілий вечір крок в крок ходив за бабою, викладав усе, що накипіло на душі. До пізньої ночі вона уважно слухала діда, потихеньку його споюючи, і дізналася он що.
У всьому винен був той авантурик, той Юрко з Києва. Він же ж не міг не бачити, що дідо трохи той-во, слабка нервова система, вразлива людина, йому хвилюватися не можна – а Юрко давай дідові за далекі краї розказувати: за Кубу, за Панаму, за Коста-Ріку.
– А дідо ж твій, їй богу, як мала дитина, все то як казочку слухав і бог зна шо собі там уявляв. А ще ті книжки – сидить, шось там по-іспанськи кумекає, все про якихось індіянців. А мені ніц не скаже, мене то аж тіпало, шо від мене шось скривають. То мене, Петрусю, так боліло, шо він мене за людину не мав, думав, жи як він пруфесор, то я вже ніц не втямлю. А ше той цілий Юрко, розказав мому Івану, що вони з делегацією летять у Мексику, аж на півтора місяця, і якраз потрібний ще один, хто би по-еспанськи шось петрав. А я то думала, шо зі старим ся стрєсло, що цілий місяць не спить нормально, крутиться, марудить. Думаю, невже знову його біси мучать? Він, як випив, розказав, шо то не біси були, а то він хвилювався, чи його виберуть в делегацію, чи когось молодшого. Я думаю, той дружок його теж пальці вмачав, аби твого діда вибрали. Але головне, чого старого мого мали брати – бо він старий, а молодий міг собі втекти і фіть! Шукай потім! – баба махнула кистю і скривилася. Вона виглядала зараз особливо старою і згірченою. Щось у ній боліло, коли вона те оповідала.
