Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

- Коли це усе прис­тав­ле­но до ме­не, то за­вер­тай­те до во­зовні та й поск­ла­дай­те там усі па­кун­ки тим ча­сом, - ска­зав Гу­ко­вич і поп­рос­ту­вав че­рез шпо­риш та гус­тий чеб­чик прос­то до во­зовні.

Гукович гук­нув на хлоп­ця, щоб він мерщій побіг в по­кої по ключі. Най­мит­чук побіг шви­денько, і не­за­ба­ром на ґанок вибігла з клю­ча­ми в ру­ках мо­ло­денька Ліда, мен­ша Гу­ко­ви­че­ва доч­ка, шви­денько збігла по схо­дах і побігла стеж­кою до во­зовні. На­ки­ну­та спох­ва­ту здо­ро­ва ря­бенька хуст­ка теліпа­лась по обид­ва бо­ки, не­на­че Ліда тріпа­ла кри­ла­ми на швидкій ході. Во­на трош­ки ски­ну­лась на свою сест­ру Ме­ла­сю, але бу­ла ду­же гар­на з ли­ця, ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, чор­ня­ва та ка­ро­ока, з дов­ги­ми тон­ки­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми щічка­ми. Чи­малі карі очі ду­же ви­раз­но вис­ту­па­ли на її ма­то­во­му біло­му ви­ду, світи­лись без блис­ку, без іскор, якимсь ти­хим рівним світом і бу­ли навіть трош­ки смутні.

Ліда бу­ла ціка­ва дізна­тись, чо­го то на­вез­ли з Києва аж на п'яти ху­рах.

- Це ма­ма, пев­но, на­ку­пи­ла но­вої мебілі, - ска­за­ла Ліда до та­та альто­вим, чис­тим, як гук стру­ни, й приємним го­ло­сом.

- Не бу­ло де дівать гро­шей, то ви­га­да­ли оці ви­гад­ки, - ска­зав батько, ти­ка­ючи ру­кою на ху­ри.

- Та й ба­га­то ж по­на­ку­по­ву­ва­ли отих ви­га­док! Тут я ба­чу, стільці й крісла. І сто­ли­ки, і ка­мо­ди, і щось ду­же вже за­вальне та дов­ге. Що во­но та­ке? Не­на­че ша­фи або стов­пи? - ска­за­ла Ліда.

- Писарі ка­за­ли на вок­залі, що там, пев­но, за­биті в дош­ки дві до­мо­ви­ни, - обізвавсь один з чо­ловіків, ду­же прос­тий, трош­ки ніби при­ше­ле­пу­ва­тий.

Ліда за­ре­го­та­лась. Батько на­су­пив густі бро­ви. Він був лю­ди­на просвіче­на, і усякі за­бо­бо­ни дав­но ви­щез­ли з йо­го світог­ля­ду. Але ці сло­ва з уст сільської пер­во­бут­ної лю­ди­ни якось неп­риємно вра­зи­ли йо­го.

- Та то пи­сарі, пев­но, жар­ту­ва­ли та глу­зу­ва­ли! - ска­зав Гу­ко­вич. - В нас в оселі, хва­лить бо­га, ні мерців, ні сла­бих не­ма.

Ліда зир­ну­ла під спід па­кунків і про­чи­та­ла, що там бу­ло на­пи­са­но: «Скло. Обе­реж­но».

- Та це, пев­но, здо­рові дзер­ка­ла! Це ве­селі до­мо­ви­ни! - ска­за­ла Ліда і знов за­ре­го­та­лась.

- Та, ма­буть, так, бо де ж є до­мо­ви­ни такі плис­ко­ваті, - знов обізвавсь один з чо­ловіків.

- Та й ви­со­чезні ж дзер­ка­ла! І де во­ни в гас­пи­да ста­ви­ти­муть такі баш­ти! До­ве­деться, ма­буть, піднімать сте­лю на ар­шин, щоб при­мос­тить такі дзвіниці! На­ку­пи­ли яко­гось кло­по­ту! - бу­бонів сер­ди­тим го­ло­сом ста­рий.

- Якось та­ки та при­мос­ти­мо, ко­ли вже оці дзвіниці вше­ле­па­лись в подвір'я. Мож­на трош­ки попідти­нать зспо­ду або по­обс­ми­ку­вать вирізані прик­ра­си звер­ху, - ска­за­ла Ліда.

Чоловіки поск­ла­да­ли й за­вальні, й дрібні па­кун­ки. Гу­ко­вич не­охо­че ви­тяг з ки­шені кап­шу­чок з грішми й розп­ла­тив­ся з візни­ка­ми. Ліда та­ки не втерпіла: по­обс­ми­ку­ва­ла з од­но­го стільця со­ло­му й по­ди­ви­лась, які то бу­ли стільці. Стільці бу­ли з різа­ної ду­би­ни чу­до­вої ро­бо­ти, на які са­ме тоді пішла по­ве­денція.

- Ой, які ж гарні стільці! Ду­бові, модні, з вирізка­ми з взорців, та з лис­тям, та ще й по­ла­ко­вані. Я не люб­лю но­во­мод­ної мобілі з ду­би­ни не­по­ла­ко­ва­ної: щось та­ке сіре, не­на­че ду­бові поліна. Кат зна що! - обізва­лась Ліда.

- Може, во­но й гар­но, але що за цю ду­би­ну ма­ма й Ме­ла­ся вте­лю­щи­ли ска­жені гроші, то не мож­на ска­зать, щоб це бу­ло гар­но. А тут, як на ли­хо, в ме­не те­пе­реньки гро­шей об­маль, - бу­бонів Гу­ко­вич, ви­хо­дя­чи з во­зовні й за­ми­ка­ючи бра­му.

Він поп­рос­ту­вав на тік, розд­ра­то­ва­ний, навіть злий. Дзер­ка­ла, ве­ли­чезні як дзвіниці, все не­на­че ма­нячіля пе­ред йо­го очи­ма й сер­ди­ли йо­го.

«Це не дзер­ка­ла, а не­на­че й справді дві до­мо­ви­ни вти­ри­ли мені в са­ди­бу оці візни­ки», - якось май­ну­ла в Гу­ко­ви­ча дум­ка, як він зир­нув на по­рожні ху­ри, що су­ну­лись по­во­рот­кою на би­тий шлях попід то­по­ля­ми.

І щось сум­не за­во­ру­ши­лось в йо­го душі. Сільські за­бо­бо­ни, що ча­сом не­на­ро­ком зас­ка­ку­ва­ли в йо­го по­кої то од ткалі Феськи, то од вівча­ра діда Оникія, то заг­ля­да­ли в йо­го осе­лю че­рез ти­ни од сусід, то бу­ли при­не­сені мо­ло­ди­ця­ми в пе­кар­ню десь ніби в очіпках та плах­тах, якось не­са­мохіть ви­ник­ли в йо­го думці.

«Це дві до­мо­ви­ни або на ме­не й на жінку, або на двох зятів… кот­рих ще й не­ма», - якось не­доб­рохіть вертілась в йо­го дум­ка й на­во­ди­ла на йо­го неп­риємну за­ду­му, навіть який­сь сум.

Гукович прий­шов на тік, заг­ля­нув у здо­ро­ву клу­ню, де млин­ку­ва­ли паш­ню. Дві през­до­рові ку­пи пашні пи­ша­лись на то­ку, не­на­че дві роз­ло­жисті та спа­дисті сте­пові мо­ги­ли в Хер­сон­щині.

«Оце ж, пев­но, од­на сли­ве уся ку­па піде за од­ну дзвіни­цю, а дру­га ку­па - за дру­гу… та ще, дай бо­же, щоб оцих двох куп нас­та­чить на оп­лать».

І Гу­ко­вич важ­ко зітхнув і за­ду­мавсь. Пішов він до мо­лот­ників та но­сильників, що од­тя­га­ли та но­си­ли со­ло­му, і ви­ла­яв їх з доб­ро­го ди­ва. Обер­нувсь ко­ло оже­ре­да до по­да­вальників - і на тих по­чав гри­мать.

- Пан чо­гось сьогодні ли­хий: пев­но, не на ту но­гу сту­пив, як ус­та­вав вранці з ліжка. Ма­буть, всу­нув ліву но­гу в па­ти­нок передніше, ніж пра­ву, - го­моніли ниш­ком та тиш­ком проміж се­бе по­да­вальни­ки та кладії, що скла­да­ли со­ло­му в оже­ред.

Аж че­рез два дні са­ме опівдні вер­ну­лась до­до­му Тек­ля Опа­насівна та Ме­ла­ся, взяв­ши пош­то­во­го дра­бин­ча­ка на вок­залі. Андріян Кирилович та Ліда вий­шли до їх на­зустріч на ґанок. Тек­ля Опа­насівна гук­ну­ла на най­ми­чок, щоб по­за­би­ра­ли та поз­но­си­ли з во­за за­куп­ки. За­ку­пок та па­кунків бу­ло та­ко­го ба­га­то, що по­воз­ка бу­ла на­ван­та­же­на ни­ми вщерть, ще й під но­га­ми в по­го­ни­ча був прив'яза­ний на­ли­га­чем доб­рий лан­тух з уся­ким доб­ром.

Поштар розш­мор­гу­вав вірьовки та по­да­вав дівча­там на ру­ки усякі па­кун­ки та за­виніння й на­ки­дав їх на двох дівчат стільки, що во­ни пішли в по­кої з тією ван­та­гою, не­на­че вер­та­лись з річки з ку­па­ми плат­тя в ру­ках і на ко­ро­мислі, ще й на пле­чах.

- Добрі ку­чу­гу­ри! гарні ку­чу­гу­ри! - мим­рив сти­ха пан, див­ля­чись, як дві най­мич­ки на­си­лу-си­лу ви­хо­ди­ли по східцях на ґанок.

- Добрі ку­чу­гу­ри. Ще й на сміх піднімає! Тре­ба бу­ло, то й на­ку­пи­ли отих ку­чу­гур, - обізва­лась якось розд­ра­то­ва­но ста­ра Гу­ко­вич­ка.

- А мебіль вже при­вез­ли? - спи­та­ла Ме­ла­ся, не­на­че пис­ну­ла на все подвір'я.

- Атож! Не де ж ділась: вов­ки не з'їли в лісі, - грим­нув Андріян Кирилович сер­ди­то.

- Ти на нас не сердься, що ми на­ку­пи­ли но­вої мебілі. Дурнісінько сер­диш­ся! Ста­ра на­ша мебіль вже над­то ста­ро­дав­ня та не мод­на, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Вже, ма­буть, вий­шла з мо­ди ще сто год на­зад, і бу­ла в моді за ос­таннього ук­раїнсько­го гетьма­на Ки­ри­ла Ра­зу­мовсько­го, - обізва­лась і собі Ме­ла­ся.

- Та ви вже знай­де­те при­чи­ну. Ма­буть, на­ди­ви­лись там в Києві на мо­ди в Таїси та в Лю­би. Оці з та­ких, що вже над­то пад­ко­ви­те слідку­ють за уся­ки­ми мо­да­ми! В їх є чо­го нав­чи­тись, - бу­бонів Андріян Кирилович.

«Одже вже й по­ча­ли зма­гаться ще ко­ло во­за, а як поч­нуть ко­ло во­за, то, пев­но, скінчать в по­ко­ях і то аж по обіді або до­тяг­нуть і до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ліда, - це дійсно «од Києва до Лу­бен насіяла ко­но­пель», як співа­ють на селі».

Ліда бу­ла ти­ха на вда­чу й по­мир­ли­ва. Завсідні зма­ган­ня між ста­ри­ми та Ме­ла­сею так їй ос­то­гид­ли, що во­на тіка­ла од їх або в са­док, або до фліге­ля, вхо­пив­ши книж­ку в ру­ки.

Пакунки поз­но­си­ли й поск­ла­да­ли в при­хожій на ка­напці й долі.

- Чого ж це ви по­на­ку­по­ву­ва­ли та­ку си­лу? - спи­тав батько.

- Понакуповували то­го, що тре­ба. По­на­би­ра­ли пун­со­во­го ок­са­ми­ту на об­бив­ку мебілі, по­на­би­ра­ли на завіси до вікон та чер­во­но­го пли­су на гар­ди­ни, на над­двер­ни­ки до две­рей, бо в нас двері голі, як ту­рецькі святі, а в Таїси над две­ри­ма ок­са­ми­тові завіси. Ми ж дідичі! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.