Гастролі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно .txt) 📗

- Кого вже ко­го, а вас не сподівав­ся зострінуть так за­рані на місті! - гук­нув Ни­ко­лаідос, привітав­шись з Coфією Ле­онівною щи­ро й ве­се­ло.

- А то чом так? Я вря­ди-го­ди ход­жу на ба­зар за будлі-якою гос­по­дарською потрібкою. Он по­дивіться, скільки я на­ку­пи­ла по­су­ду! Тільки шко­да, що я вий­шла на місто пішки. Тре­ба б бу­ло виїха­ти кіньми.

- Не журіться! За­бе­ру на по­воз­ку та й до­ве­зу до­до­му і по­суд, і вас вкупі з по­су­дом, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- От і спа­сибі вам, ко­ли самі на­ма­гаєтесь, бо я б не насміли­лась вас про­си­ти за це. Ва­ша на­мо­га навіть мені ду­же приємна в цей час. А ви що ду­маєте ку­пу­вать?

- Треба взя­ти яло­ви­чи­ни або ри­би на кільки день, а потім до­ве­деться доб­ре пош­вен­дять по крам­ни­цях, бо маю де­що наб­рать собі й дітям на літо.

- От і доб­ре! І мені тре­ба де­чо­го по­на­би­рать для син­ка й для най­мич­ки, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- От і га­разд тра­пи­лось. Про­шу сідать на по­воз­ку та пе­редніше за все побіжи­мо по крам­ни­цях. А но­чов­ки та ло­па­ти не­хай тро­хи підож­дуть: не вте­чуть, по­ки ми уви­не­мо­ся в крам­ни­цях з за­куп­ка­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Вони посіда­ли на по­воз­ку й поїха­ли до крам­ниць. Дов­го во­ни хо­ди­ли по крам­ни­цях та вдвох на­би­ра­ли вся­ку вся­чи­ну.

На тор­жок по­ча­ли при­бу­вать око­лишні па­ни-дідичі, дрібненькі пан­ки з са­ха­рень. Во­ни й собі хо­ди­ли по крам­ни­цях, на­би­ра­ли уся­ко­го кра­му. При такій на­годі ці сільські пан­ки, як зви­чай­но по­во­диться в глу­шині, розг­ля­да­ли одні од­них і по­таєнці та по­шеп­ки ви­пи­ту­ва­ли в кра­марів та кра­ма­рок одні за дру­гих. Са­мо по собі во­ни приміти­ли, що на­чальник станції скрізь хо­де по крам­ни­цях з яко­юсь панією, і ви­пи­та­ли в куп­чих, яка то панія і чо­го во­ни хо­дять усе вдвох, не­на­че чо­ловік з жінкою ра­дяться в крам­ни­цях за усякі за­куп­ки.

Софія Ле­онівна цього не зна­ла та й на це не вва­жа­ла. Во­на ду­ма­ла, що її тут ніхто не знає, ніхто нею не ціка­виться, ніхто про неї не роз­пи­тує, як не цікав­ляться на­тов­пом по ма­га­зи­нах у сто­лиці, де ніхто не пи­тає й не довідується за уся­ких по­купців по ма­га­зи­нах.

Понабиравши кра­му на верх і на підбійку для уся­кої одежі, во­ни пішли вдвох швен­дять по торж­ку більше з ціка­вості й для роз­ва­ги. Проз їх шу­га­ли вря­ди-го­ди брич­ки. На брич­ках сиділи па­ни й панії. Зран­ку бу­ло за­до­щи­лось, і над­ворі по­хо­лодніша­ло. Пан­ки сиділи в прос­тих повс­тя­них бур­ках з відло­га­ми, нап­ну­ти­ми на го­ло­ви, і ски­да­лись або на за­мож­них міщан та по­се­сорів, або на дрібних куп­чиків та нікчем­них кра­марів.

І Ни­ко­лаідос, і Софія Ле­онівна й гад­ки не ма­ли за те, що під ти­ми прос­ти­ми бур­ка­ми хо­ва­ються од до­щу чи­малі й за­можні па­ни, дідич­ки та офіціалісти з са­ха­рень в око­лиці, і зовсім не вва­жа­ли на їх, веш­та­ючись собі в парі по торж­ку, ще й попід ру­ки поб­ра­лись.

Софія Ле­онівна, як сто­лич­на лю­ди­на, ви­со­ко ди­ви­лась на цей сільський провінціальний на­товп, а му­жиків та євреїв навіть не ма­ла за лю­дей, а вва­жа­ла на їх, як на якихсь жи­во­тин, що ски­ну­лись на лю­дей тільки своєю людською пос­тат­тю, хоч во­на й лю­би­ла за­пев­нять усіх, що во­на лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка… В глу­шині во­на ніко­ли й ні в чо­му не це­ре­мо­ни­лась і ду­ма­ла, що тут їй мож­на по­во­диться, як хоч, ро­би­ти що зав­год­но, бо навк­ру­ги скрізь не лю­де, а сли­ве жи­во­ти­ни, що нічо­го не тям­лять і ні до чо­го не до­див­ля­ються.

Нагулявшись до­нес­хо­чу на ож­вав­ле­но­му люд­но­му торж­ку, во­ни обоє зга­да­ли, що вже час ру­шать до­до­му. По­го­нич ус­тав з ко­зел, взяв но­чо­ви й пос­та­вив їх сторч у но­гах в по­возці, при­ту­лив­ши до ко­зел, а ло­па­ту встро­мив дер­жал­ном в по­воз­ку збо­ку й заст­ро­мив кінець під коз­ли. Ло­па­та бу­ла дов­же­лез­на й стриміла по­зад во­за. Софія Ле­онівна, як за­го­нис­та лю­ди­на, на­ку­пи­ла ще ба­гацько вся­ко­го де­рев'яно­го дріб'язку, навіть зай­во­го: і ков­ган­ку, і ко­пист­ку, і ру­бель та ка­чал­ку, і не­ве­лич­ких мальова­них де­рев'яних ми­со­чок, що майстрі по­на­во­зи­ли з Полісся. Майстрі бу­ли добрі, по­суд був зроб­ле­ний і по­мальова­ний ду­же штуч­но. Во­на вмос­ти­ла усе це в со­ломі в пе­ред­ку і са­ма сіла на по­воз­ку. Ннко­лаідос і собі хап­ком вско­чив у візок і звелів по­га­нять че­рез греб­лю за Рось. На­ван­та­же­ний по­су­дом віз про­ко­тивсь че­рез увесь яр­ма­рок. Кра­мар­ки й си­ду­хи та усякі пе­репічай­ки осміха­лись і по­ка­зу­ва­ли очи­ма сусідам на но­чо­ви та ло­па­ту, що ма­нячіла по­зад по­воз­ки.

- Чи ти ба! Один чо­ловік поїхав, і за­раз десь знай­шовсь дру­гий. Істин­но так, не­на­че чо­ловік з жінкою ску­по­ву­ються на но­ве гос­по­дарст­во, - го­моніли пе­ре­куп­ки та пе­реп­ро­ду­хи.

- Навіщо ви, Софіє Ле­онівно, та­ко­го ба­гацько по­су­ду на­ку­пи­ли? Чи не маєте ча­сом на думці про­да­ва­ти йо­го на кут­ку та ба­ри­шу­вать? - спи­тав Ни­ко­лаідос в жар­ти.

- Не ба­гацько б і вба­ри­шу­ва­ла, хоч би й поп­ро­да­ла: я люб­лю оцю нісенітни­цю. Люб­лю все мальова­не та ще різки­ми, яри­ми фар­ба­ми, як люб­лю й різких лю­дей.

- Це доб­ре, бо й я різкий чо­ловік…

Николаідос завіз Софію Ле­онівну до­до­му і, не вста­ючи з по­воз­ки, дре­ме­нув до­до­му, бо вже над­хо­див час при­бут­тя ден­но­го поїзда.

- Завтра при­бу­ду до вас над­ве­чо­ри, на вечірній чай! - гук­нув з по­воз­ки Ни­ко­лаідос до Софії Ле­онівни.

- Буду сподіваться вас що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни! Бу­ду виг­ля­дать вас! - од­гук­ну­лась во­на з-за ти­ну.

Другого дня Софія Ле­онівна сіла обіда­ти й їла че­рез си­лу. В неї смак зник, на­че од якоїсь хво­ро­би. По обіді во­на взя­ла книж­ку й по­ча­ла чи­та­ти, але за­раз зап­риміти­ла, що сли­ве нічо­го не ро­зуміє. Інші дум­ки нас­тир­ли­во во­ру­ши­ли їй ду­шу. Ни­ко­лаідос не ви­хо­див у неї з дум­ки. Кни­жок у неї на мис­ни­ку бу­ло чи­ма­ло. Книж­ки значніших і ви­датніших ве­ли­ко­руських письмен­ників во­на дав­но по­ку­пи­ла й ма­ла навіть ут­во­ри Дарвіна та Спен­се­ра. Во­на пе­ре­чи­та­ла ба­гацько й ук­раїнських сього­час­них кни­жок. Про­жив­ши мо­ло­дий вік у сто­лиці, де не­на­че в повітрі літа­ють уся­кові ідеї та сього­часні пог­ля­ди, во­на ще зза­мо­ло­ду і ба­гацько нас­лу­ха­лась, і ба­гацько на­чи­та­лась, і в цих спра­вах своїм роз­вит­ком бу­ла навіть ви­ща од сво­го чо­ловіка. Взяв­ши модні тоді ут­во­ри Над­со­на, во­на по­ча­ла пе­ре­гор­ту­вать лист­ки, але чо­мусь і ці вірші не во­ру­ши­ли її сер­це.

«Невже це я та­ка за­ко­ха­на, що мені нічо­го не йде на дум­ку, за що не візьмусь? Чо­мусь навіть і по­езія не зачіпає моєї вва­ги. Нев­же це в ме­не в серці та­ка по­езія, що опа­ну­ва­ла ме­не, що пе­ре­ма­гає уся­ку книж­ну по­езію! - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, ле­жа­чи на ка­напі, нев­важ­ли­ве й нед­бай­ли­во пе­ре­гор­ту­ючи лист­ки Над­со­но­вих віршів. - От і не навідується! То був вна­дивсь, аж нас­ти­равсь нам, не­на­че на­ку­пив­ся тяг­ти Фле­гон­та до карт, а те­пер, ко­ли він са­ме при­пав мені до впо­до­би, ніби зу­мис­не од­ми­кує од одвідин».

І во­на по­чу­ти­ла, що жи­ва по­езія в її серці роз­го­рюється, що во­на пе­ре­ма­гає ту по­езію, що по­ди­ха­ла на неї з книж­ки, що та по­езія в серці вже спов­ни­ла її ду­шу, опа­ну­ва­ла її. Підвівшись з со­фи, во­на для­вою хо­дою поп­ря­му­ва­ла на ґанок, сіла на стільці й за­ду­ма­лась, вту­пив­ши очі в да­леч на за­ро­сянські спа­дисті го­ри, на до­ли­ни та ву­зе­сенькі за­па­ди­ни, та щіли­ни між гор­ба­ми.

Довгий би­тий шлях при­ма­ню­вав її очі: тим шля­хом мав не­за­ба­ром при­буть той, що не схо­див у неї з дум­ки й не да­вав сер­цю спо­кою.

Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Софія Ле­онівна звеліла нас­та­нов­лять са­мо­вар, са­ма на­ла­го­ди­ла усе на столі для чаю. Во­на веш­та­лась і ста­ви­ла на стіл по­суд якось по­хап­цем, якось нер­во­во.

Тим ча­сом з-за вуг­ла дво­ру по м'яко­му піску­ва­то­му шля­ху нес­подіва­но підко­ти­ла по­воз­ка й влетіла в двір. Софія Ле­онівна по­чу­ти­ла, як у неї заг­ра­ло сер­це і го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Во­на аж крик­ну­ла го­лос­но на ввесь са­док.