Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

– А хто тут у нас уже є? Антоне, Валеріє, привіт! – раптом почули вони позаду себе зичний голос Юрка. Як завжди розхристаний і галасливий, Юрко був зараз схожий на справжнього морського вовка. На голові в нього була пов'язана чорна бандана з веселими черепушками, на шиї красувалася яскраво-червона хустка, з-під чорної куртки а-ля флотський бушлат визирала українська вишиванка. Позаду нього скромно посміхалася його дружина Настя, що була повною протилежністю свого надто експресивного чоловіка. Трохи віддалік виблискував лисиною Толік, щось суворо пояснюючи своїй дружині Наталі.

– Здається, всі в зборі? А! Когось-таки не вистачає. І я навіть знаю кого! Наш донжуан Боря, як завжди, запізнюється. Певно, не встиг причепуритися або забув ім'я своєї нової дівчини і тепер відшукує його у своїх численних дівочих записниках. – І Юрко голосно розсміявся, закинувши назад голову.

– Друже, я вітаю тебе з днем народження! Щастя тобі! І візьми ось це. – Антон простягнув другові великий пакет з подарунком. Юрко відразу запустив туди руку і з виглядом переможця витягнув звідти чорні шкіряні рукавички футбольного воротаря:

– Йоханибабай! Невже! Як я довго шукав такі рукавички – справжні, воротарські! Дякую, друже, уже вгодив так угодив! Уявляю, як я з'явлюся в спортзалі наступного тренування в цих рукавичках – хлопаки попадають від заздрощів! І, до речі, скоро ж стартує новий футбольний турнір серед журналістів. От і випробую їх там! Ще раз дякую! – Юрко обійняв друга і з усієї сили притиснув його до себе.

– А ось і від мене скромний подаруночок прийміть, будь ласка, – Валерія також простягнула Юркові невеличкий пакуночок, в якому виявилася гарненька чорнильна ручка. – Відомому журналісту потрібно підписувати свої матеріали добрим чорнилом, от я і подумала подарувати вам таку ручку, – знову посміхнулася Валерія.

– Боже! Дякую-дякую! Саме про таку ручку я мріяв! Ще раз спасибі! – І Юрко міцно обійняв Валерію, навіть відірвавши її від землі.

– Обережніше, Юро, а то ще звалитеся у воду. Тобі-то все рівно, такому бугаєві, а Валерія така тендітна і вдягнута легко, може застудитися, – розсміялася його дружина, забираючи у чоловіка подарунки, аби він нічого з ними не накоїв.

Між тим до них приєднався інший приятель – Борис. Високий стрункий красень з довгим кучерявим волоссям з першого погляду справляв враження на всіх без винятку. Якийсь зовсім не слов'янський тип обличчя, скоріше – якийсь іспанський, видавав у ньому горду і норовливу людину. Проте Борис насправді виявився привітним і приємним у спілкуванні. З-за його плеча сполохано виглядала маленька й зовсім непоказна дівчина, яка прийшла разом з ним. Ледь чутним голосом вона повідомила, що її звуть Анжела, і побажала імениннику міцного здоров'я.

Нарешті, зібравши всіх докупи, Юрко запросив товаришів на прогулянковий кораблик, який рушав на кілька годин униз по Дніпру. Це був останній день навігації на ріці перед довгою зимовою перервою, і цей охайний невеличкий кораблик відправлявся у своє останнє плавання цього року. Охочих прогулятися рікою цього вже доволі прохолодного осіннього дня виявилося небагато, тому в розпорядженні веселої компанії друзів було майже все судно. Розташувавшись на нижній палубі, Юрко вже за кілька хвилин накрив цілий розкішний стіл з шампанським, бутербродами і навіть великим смугастим кавуном. Широко усміхаючись, він запросив друзів приєднатися до свята.

Кораблик пропливав мальовничими місцями вздовж берегів Дніпра. Безликі новобудови столичного передмістя поступово розтанули десь за обрієм, і замість них на розлогих берегах у пожовтілому мереживі пагорбів примостилися низькорослі селища і хутори. Бліде сонце всмоктувало у себе останні посмішки з облич самотніх рибалок, котрі стирчали сірими силуетами на похилених від часу причалах і потрісканих бетонних палях, що визирали з-під чорної води, наче гребені на спині велетенського дракона, який заліг назавжди десь там на дні.

Чисте прозоре небо вмивалося холодною дніпровською водою і розчинялося в очах Валерії, яка замислено спостерігала за плином часу, що пірнав у хвилях за бортом кораблика. Розріджене річкове повітря наповнювало легені відчуттям скороминущого щастя, яке присіло на хвильку на довгі бліді пальці, подивилося пронизливо в душу і, гойднувши тонкими крильцями, назавжди відлетіло разом з численними пустотливими бризками, що вічно супроводжують річкових мандрівників. І у того, хто встиг зловити цей багатозначний погляд, перед очима промайнули ті рідкісні миті щастя, яке не повернеться більше ніколи і яке починаєш цінувати з кожним роком більше і більше, допоки не зрозумієш, що то було найцінніше, що у тебе взагалі було. Але зараз те щастя на мить повернулося, аби нагадати про себе і про те, що не все ще втрачено…

Юрко наливав пінистого шампанського, піднімав тости за друзів, обіймав жінок, співав пісень і жбурляв чайкам шматки хліба. До їхньої компанії приєднався місцевий скрипаль, що працював на прогулянкових корабликах і розважав відпочиваючих романтичними мелодіями. Юрко змушував музику вже вкотре виконувати свій улюблений чардаш і після кожного разу наповнював його склянку горілкою. З колонок щось розповідав про чудові краєвиди дніпровських круч і історію трипільської культури нудний голос жінки-екскурсовода, яку майже ніхто на кораблику не слухав. По верхній палубі повільно прогулювалися поодинокі пасажири, на носу судна дві дівчинки-близнючки годували печивом чайок, на кормі інша підпила компанія співала народних пісень.

Антон навіть і незчувся, як опинився разом з Валерією на відкритому майданчику біля рубки. Вона продовжувала зажурено дивитися на воду, повільно перебираючи губами якісь незрозумілі слова. Антон також насолоджувався навколишніми краєвидами, дихав свіжим річковим повітрям і краєм ока спостерігав за нею, не наважуючись перервати цю заспокійливу тишу, прорізану лише плюскотом хвиль, шумом двигунів судна та криками птахів, що супроводжували їх з обох бортів.

Раптом Валерія сама озвалася до Антона, поглянувши на нього своїми бездонними блакитними очима:

– Як добре, що ми все-таки вибралися сюди! Я не плавала на кораблях, мабуть, з дитинства. І ось така гарна подорож! Дякую, що запросив…

– Завжди радий зробити тобі приємність… – сказав Антон й одразу осікся, сам злякавшись своїх слів. Проте Валерія лагідно посміхнулася і знову подивилася удалечінь. Антон полегшено зітхнув і теж кинув погляд туди, де розливався великим водяним дзеркалом Дніпро, на далекі, наче примарні береги, на синє, без жодної хмаринки небо і на безжурний світ, що із пристрастю приреченого до страти насолоджувався цим теплим днем, ніби востаннє. Антон, сам того не очікуючи, обережно обійняв Валерію за плечі, і вона теж притиснулась до нього, зіщулившись від потоку холодного вітру, що раптово налетів звідкись збоку. Кілька хвилин вони простояли мовчки, аж ось Валерія повернула обличчя до Антона:

– Дякую, що зігрів. Якось похолоднішало. Може, вже підемо до інших?

Але Антон не встиг нічого сказати, оскільки якраз в цей час до них підстрибнув звеселілий Юрко.

– Ось де ви ховаєтеся! А ми вже вас зачекалися. Ходімо хильнемо по чарочці, як співає наш любимчик Олег Скрипка! Все-таки в мене сьогодні день народження!

Вони знову приєдналися до компанії і підняли черговий тост за здоров'я іменинника. Юрко розповів кілька масних анекдотів, від яких сам сміявся більше за інших, Толік згадав кілька студентських жартів, пов'язаних з їхніми спільними юнацькими роками, і навіть Антон розповів одну смішну історію, помітивши при цьому, що Валерія тихо посміхається сама до себе, ніби водночас вона і тут, і не тут. Ще раз змусивши корабельного скрипаля виконати чардаш, Юрко нарешті заспокоївся і всівся біля вікна, задоволено посміхаючись і постійно причісуючи долонею свою буйну шевелюру.

Зрештою, зробивши велике коло по Дніпру, кораблик уже повертався назад, і пасажири почали збиратися біля трапа. Раптом скрипаль, якого Юрко таки змусив добряче випити за його здоров'я, схопив за руку винуватця свята і по-змовницьки приклав палець до вуст: