Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир (читать книги онлайн .txt) 📗
У цьому ж листі Є. Ярошинська висвітлює дещо несподіваний погляд на тогочасний жіночий рух: «Я перемінила мій погляд на жіночу справу, і може, Ви будете сь з мене сміяти, если я скажу, що для русинок не здалі ще вищі школи, бо вони до того не доросли і таки, може, ніколи не доростуть. Їм лиш строї та гульки в голові. Озміть і більше і менше освічених, чим більше освічена, тим менше має моральності, а если би поставали докторами, то вже би ніхто улиці не міг перейти через трени [шлейфи. – В. В.], бо би їх порозпускали, як пави. Щось інше німки і чешки, ті задивляються здорово на діло, а у нас роблять на то жіночі товариства, аби можна вільніше з мужчинами сходитись та романсувати. О серйозній праці, о науці нема і гадки».
Із таким твердженням, звичайно, О. Кобилянська не погодилася б. Згодом письменниці познайомилися, порозумілися, заприятелювали. Обидві славні буковинки, як підтвердив час, до останнього подиху присвятили своє життя, свою працю Вітчизні, рідному народові.
Думку В. Сімовича про те, що О. Кобилянська «мало цікавиться гуртом, громадськими рухами», аналізуючи її життя в Чернівцях принаймні впродовж перших десяти років, можна спростовувати різними фактами, зокрема тим, що письменниця підтримувала постійні зв'язки зі студентським товариством «Союз», активними членами якого були її брати. На одному із зібрань, між іншим, брат Володимир і познайомив письменницю з В. Сімовичем. При товаристві існував аматорський театральний колектив, до якого входила й О. Кобилянська. У березні 1901 року вона повідомляла сестрі Євгенії: «Я дуже зайнята, бо ми даємо театральну виставу (українську), в якій я мушу грати, на репетиції ходити».
Коли готували постановку сатиричної п'єси «Аргонавти» Григорія Цеглинського, то Кобилянській запропонували одну з ролей. Прем'єра відбулася 1 квітня 1903 року в Українському народному домі. Антін Крушельницький, український письменник, критик, педагог, громадський діяч, переглянувши виставу, відзначав: «Тиха, смирна вчителька, ніжна натура, лагідна [мовиться, здогадуємося, про героїню вистави Омельку. – В. В.]. Ось така була пані Кобилянська. Про гру її далі можна сказати, що витворила із своєю роллю більше, ніж можна було. Роль сама собою бліда, безбарвна вийшла в інтерпретації пані Кобилянської живою, вибилася на одне з перших місць». Була і подяка громадськості, де зазначено: «Передусім дякуємо якнайкраще п. О. Кобилянській, що без взгляду на свою майже світову славу не погордила нашим прошениям і відограла так удачно ролю».
Про «світову славу» О. Кобилянської тоді говорити було зарано, але все ж таки поміж українців і заходу, і сходу вона після появи «Людини», а згодом і «Царівни», – творів, які відзначалися не тільки художньою вартісністю, а й мали вплив на людей, котрі починали мислити реально про утвердження рідної культури та держави, – стала такою особою, з якою прагнули зустрітися і теоретики майбутньої Української держави, й вітчизняні та зарубіжні діячі культури. Так, у помешканні письменниці на Панській, 47, гостював, перебуваючи в Чернівцях, визначний український громадсько-політичний діяч, ідеолог державної незалежності України, перший пропагандист українського націоналізму Микола Міхновський. Про спілкування з ним на вечорі, на честь Т. Шевченка, про його візит до неї додому О. Кобилянська пише в листі до О. Маковея від 16 березня 1898 року: «І українцеві Міхновському подобається тут. Він також був на вечірку. Ми пересиділи майже цілий вечір разом і говорили. З ним можна дуже добре говорити. Розповідав мені, як прийняли там «Valse melancolique» (я його не питала). Се дивно, пишучи сей фрагмент, я цілком не мала жодного почуття сим разом, чи він добрий, чи невдалий. Я навіть Вам о тім споминала, а він так дуже подобався. Не хочу Вам повторювати, що він мені о тім говорив – aber es war nichts alltagliches [але це не було щось буденне. – В. В.]. Відтак він приходив і до нас додому».
А з її листа до О. Маковея від 30 травня 1898 року дізнаємося, що на Панській, 47, відбулося і знайомство письменниці з В. Стефаником: «Тут був у мене колись Стефаник. Перед тим читала я його три новелки у «Віснику», і вони мені дуже а дуже подобалися. Се я перший раз його письма читала. […] Оскільки я на таких речах розуміюся, він правдивий талант. Сам він – цікавий чоловік, оригінальний, і, хоть я не дуже много цілком чужим до сказання маю, – з ним була б я ще радо довше говорила. Переїжджав десь в гори, та й вступив і до мене. […] Ми дуже згоджуємось в поглядах. Відтак забрав від мене якісь книжки, щоб «знов прийти»… і поїхав. Мені було мило, що відвідав мене. Я його знала з оповідання Морачевської, а він мене також від неї, так мож було свобідно балакати».
Поміж ними зав'язалася щира письменницька дружба, яку згодом засвідчила цікава й багата епістолярна спадщина.
До речі, інший лист О. Кобилянської до О. Маковея від 13 вересня 1898 року розкриває ще одну грань її характеру та світовідчуття: «Ага! – представте собі – маю в себе вдома живого яструба в клітці, з трохи лише пораненим крилом, але вже йому ліпше. Дуже він мені подобається. Такий неприязний і ворожий, так кусає і дряпає [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.], так їжиться, що хоть і який малий – мені не раз лячно перед ним. Годую його сама і дуже доглядаю, але, боюся, що він мені загине, а я би хтіла, щоби він мені жив. Очі його мені дуже подобаються. Страшне поважний і гордий птах і не хоче з ніким заприязнюватись, подряпав мені праву руку».
Доля складатиметься так, що О. Кобилянській у Чернівцях доведеться досить часто міняти помешкання, а першим, куди вона переселилася з Димки, був будинок під номером 25 на вулиці Рошергассе (тобто на вулиці Рошівській, тогочасній міській околиці, тепер – вулиця М. Гастелло).
І там, як і в Димці, молода письменниця опікувалася передусім хворою мамою, родиною, переймалася виданням своєї першої україномовної повісті «Людина», працювала над повістю «Царівна» (тогочасний варіант назви твору – «Без подій»), листувалася з різними адресатами, зокрема з Василем Лукичем, відомим українським культурно-освітнім діячем, критиком і видавцем, який у 1890—1897 роках був редактором журналу «Зоря», де 1894 року й побачила світ «Людина», з Франтішком Ржегоржем, чеським фольклористом і етнографом, дослідником української етнографії та побуту (допомагала йому збирати для музею Напрстків у Празі зразки буковинського та гуцульського одягу, народно-прикладного мистецтва).
Стосовно повісті «Людина» О. Кобилянська звертається листовно до В. Лукича 10 жовтня 1892 року: «Посилаю для «Зорі» повість з життя жіночого – «Людину», присвячену товаришці моїй Наталії Кобринській, і прошу о ласкаве прийняття до «Зорі». Єсть се перша праця моя, котру посилаю до друку, – іменно в руськім язиці [українською мовою. – Б. В.]. Виростаючи на Буковині переважно між німцями і румунами, не змогла я дотепер вивчитись рідного свого руського язика як слід, і коли що-небудь писала, то чинила я се по-німецьки.
Язик в повістці сій єсть вже коригований, а остається ще до коригування орфографія. Прошу, проте, правопис перемінити на правопис «Зорі». Єсли би праця не могла бути поміщена в «Зорі», то прошу о зворот манускрипту, а в кожнім разі, і о скору рішучу відповідь». А лист до В. Лукича від 26 грудня 1892 року переконує, що О. Кобилянська врахувала низку його зауважень щодо рукопису повісті, просить не зволікати з її виданням і коротко повідомляє про роботу над «Царівною»: «Мені дуже много залежить на тім, щоб сеся повістка [йдеться про «Людину». – В. В.] вийшла в р. 1893. Вона висвободила б мене ще від одного тягаря, через котрі не можу як слід віддатись науці; один рік значить у мене дуже много, бо єсьм слабовитий чоловік. Далі, єсть ся повість тенденційна.
На рік 1894 злагоджу вже, може, повість довшу, над котрою працюю [тобто над «Царівною». – В. В.] попочасти вже тепер і котру, щодо змісту, ставлю вище як «Людину». Чи буду коли-небудь вправно по-руськи писати?»
