Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
Роздуми Юрія перервали слова Петра Чурова, котрий, підпливши до вченого, заклопотано сказав:
— Результати невтішні, Юрку. Доведеться і земним ботанікам, і астробіологам добренько поміркувати — чому рослини відчувають себе незатишно в космічному польоті? В чому справа? Навіть штучне тяжіння в нашому фітотроні не вельми допомагає.
— Потрібні вирішальні, багатомірні експерименти не лише на орбітальних станціях, — помовчавши, відповів Юрій, — а й на Місяці, Марсі, на астероїдах. Закрадається підозріння, що земна флора — надто специфічна форма життя, найтісніше зв’язана з материнською планетою, з її масою, гравітацією, всією інформаційною сукупністю зеленого покрову, гумусу, води, гроз, вітрів, тваринного світу і безлічі інших факторів. Коротше, рослини — діти єдиної Землі, живої Землі, її пагони, віточки, і, як всякі пагони, — поза материнським деревом животіють. Розумієш, Петрику? В космосі ми бачимо своєрідну «ностальгію» флори, котра нидіє без рідної пуповини. Навіть Ціолковський гадав, що достатньо буде побудувати літаючу оранжерею та звільнити рослину від «кайданів» тяжіння, як одразу ми отримаємо казкові фрукти й овочі, а флора розів’ється небачено у вільних умовах. Реальність внесла корективи. Можливо, для інших планет, для орбітальних комплексів доведеться формувати інші типи рослин, беручи за основу лише генетичні блоки. Коротше, нам доведеться бути деміургами, а не просто інтродукторами, розповсюджувачами. Гм… це мене, друзі, не засмучує, а радує! Подумайте лише, яка прегарна робота чекає нас і дітей наших?
«Дорогий Саливоне Оверковичу! Якби ви знали, яким боком до мене обернеться химерне відрядження, то, їй-право, краще б з’їли півпуда хрону, аніж добували для мене дозвіл на цю поїздку. Їхав я по сміх, а попав у міх! Та про це при зустрічі. Проте не гадайте, що я нию й скиглю! Це я просто так, для об’єктивності. Реальність показала мені, наскільки тісно переплетене смішне й трагічне. І суть радості виростає не лише із зерен веселощів, а й із сім’я трагедії та страждання. Це — те ж саме, що й з ростом квітки: вона може розкрити свої пелюстки на чорноземі, на піску, на камені, в тундрі, в горах, в теплиці. Різниця буде у барвах, формі, величині, запаху, але суть квітки збережеться. І думається мені (але про це при зустрічі), що головний урок життя такий: історія світу — це шлях до радості, дорогий мій Саливоне Оверковичу! Понад руїнами і забобонами, понад плачем і моторошними мучительствами, понад інквізицією і тиранією — ми формуємо світ радості. Лише обивателі, духовні буржуа вишукують недоладності під ногами та тицяють їх під ніс, обливаючи сльозами недоладну долю свою, не підозрюючи про величну долю людини — бути сіячем радості у цьому ще не затишному світі, у безмірі тих світів, котрі нам належить освоїти. Споживати радість, пожираючи «блага» і прагнучи «комфорту», — то мрія мертвих душ, а покликання живих — прокладати річища радості й щасливого сміху крізь хребти минулих страждань і трагічних блукань.
Помічник доктора Боголо — цікавий молодий папуас доправив мене на північний берег країни, де я зустрівся з представниками кількох племен, маючи намір познайомитися з їхнім гумором і сатирою. Мій гід (звати його Туара) пристойно знав російську мову, він править за тлумача. Я з подивом відзначив, що такої штуки, як сатира, ці племена не відають. Більше того, їм навіть в голову не тюкне думка про те, щоб когось осміювати, шпетити на всю губу, виставляти привселюдно їхні вади для кпину та критики. Вони вельми високо цінують духовний авторитет особи, зважають на її амбіцію, гордість і не дозволяють собі втручатися імперативно, деспотично у внутрішнє життя людини, навіть якщо вона повстає супроти волі більшості. Як же вони впливають на таких індивідів, котрі з тих чи інших причин «наїжачуються» супроти громади? Дуже просто. Створюється така духовна атмосфера, що порушникові спокою стає дуже незатишно жити і він рано чи пізно відчує сам, в чому його провина, де він збочив з потрібної стежки. Отож сатира їм ні до чого! А з гумором інакше. Гумору у них море! Тут і парадоксальні смішні ігри дітей, дивлячись на які, можна луснути з реготу. Тут і вигадливі розповіді їхніх химерників, котрі виспівують щось подібне до наших небувальщин… пам’ятаєте знамениту нашу «де ж на світі тая правдонька була, що куриця та й бика привела…». Слухаючи ось таких химерників, плем’я на своєрідних святах радості аж кишки надриває від сміху, і такі гумористичні «конгреси» дають безмежний заряд радості й бадьорості. Чудово!
Нам би не завадило, Саливоне Оверковичу, собі дещо перейняти від оцих екзотичних звичаїв. Щоб справді наш часопис «Хрін» був глашатаєм веселощів — в основному. Безумовно, ядуча сатира нам ще необхідна, та чи не пора її зробити благороднішою, такою, що оберігає достоїнство того, на кого націлена. Бо якщо втоптати критикованого в багнюку, силою натерти йому пекучим хроном під носом, то хіба він коли-небудь стане доброзичливцем щодо своїх критиків? Затаїть злобу й образу, будьте певні. А нам же жити з цими людьми і будувати світ радості. Куди ж їх подіти? Отож пора переосмислювати всі ці наші «канони» гумору й сатири відповідно до нової моралі — більш людяної. Ось які думки навіяло мені знайомство в тутешніми «скоморохами» та гумористами…
Днями обіцяли доправити мене на острів вогнехідців. Пам’ятаю ваше прохання і все доскіпливо вивчу. Якщо дозволять — зроблю фотографії, може, й сам пройду крізь вогняну купіль. Десь тут кордон таємниці, за якою відкриваються двері у нову сутність буття. Чи не злякаємося ми тих дверей? Природа не любить боягузів, її метод — смілива й радісна гра…
До зустрічі. Мабуть, звідси вже писати не буду. Якщо є змога — гукніть моїм батькам, що зі мною все гаразд. Я писав, але зайва вісточка не завадить.
Вдячний за все, що Ви для мене зробили. Щиро — Гриць».
Нотатки Русалії
«…На аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрів доктор Боголо. Радісний, натхненний. Щасливий тим, що контакти наших народів стали історичною реальністю, отримавши в минулому зачаття від подвигу Маклая. Розповів, що повідомив старійшин плем’я фору про мій наступний приїзд, про наміри знайти панацею супроти хвороби куру. Виявляється, ця проблема непроста: недуга вважається священною і на її лікування накладено табу з давніх давен. Жертви хвороби «сміху» буцімто належать богам веселощів: це — їхня їжа. Доктору Боголо довелося самому побувати там, куди я прямую, і грунтовно розмовляти з вождем та хранителем традицій. На щастя, багато з них вже мають європейську освіту і вважають, що пора обережно усувати деспотичність архаїчних заборон, зокрема, для зцілення такої зловісної та екзотичної хвороби.
Мені тривожно. Чи зумію впоратися з таким складним завданням? Рекомендація видатного вченого доктора Боголо багато важить, на мене дивитимуться крізь призму його авторитету. Треба зібрати всі сили, всю інтуїцію, не допускати жодної тіні зверхності, місіонерства, винятковості. Треба пам’ятати, що матиму справу з прадавнім таємничим народом. Ми пишаємося досягненнями науки й техніки, але ці люди мають свої вартості, тайни і скарби духу, придатні для дальшої еволюції. Думається, що розповсюджена в світі думка про «дикість», «відсталість» аборигенів Океанії, Полінезії, Мікронезії — то давня антидуховна диверсія расистів, ким би вони не були — ученими, філософами, соціологами чи антропологами. Після знайомства з такими представниками папуаського народу, як Боголо, я навіть гадаю, що тимчасово «відтиснуті» за грань «сучасної цивілізації» племена — то резерв, своєрідне депо еволюційного психогенофонду, який треба берегти. Всім відомо, що британці зробили з Тасманією. Людство втратило абсолютно все, що зберігали жителі цього острова. Зарозумілість у ставленні до «відсталих» представників роду людського приводить до того, що ми навіки втрачаємо унікальні психоелементи давнини, релікти прапсихосфери. Треба їх розколапсувати і зробити каталізаторами нових віянь та пошуків. Пошли мені, доле, достатньо сил, щоб я бодай трохи прислужилася тому народові, котрий так шанобливо освятив життєву дію мого преславного земляка Маклая!
