Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Нестримна радість примушує Ганно схопитися з ліжка. Він босоніж підбігає до вікна, піднімає завісу, відчиняє одну половинку, відщепнувши пофарбовану в білий колір защіпку, і стежить поглядом за мухою, що летить над посипаною жорствою доріжкою і трояндовими кущами курортного парку. На естраді для оркестру навпроти швейцарських будиночків, оточеній півколом букшпанових кущів, ще порожньо й тихо. Під блідим, запнутим білястою імлою небом простягається лука, праворуч від неї височить маяк. Трава на луці низенька. А місцями її зовсім немає. Далі починаються прибережні зарості. За ними вже йде смуга піску, де видніє рядок маленьких приватних павільйонів і плетених кабінок, звернених до моря. А он і воно, море, мирне, осяяне бляклим ранковим світлом, усе в. зелених і блакитних смугах, то гладеньке, то збрижене. Між пофарбованих у червоний колір бочок, що позначають фарватер, пливе корабель з Копенгагена, і не треба знати, як той корабель зветься: чи «Наяда», чи «Фрідеріка Евердік». Ганно Будденброк знов з тихою радістю глибоко вдихає запашне повітря, що пливе з моря. З моря! Він вітає його ніжним поглядом, сповненим вдячності і мовчазної любові.
І ось починається день, перший із тих мізерних двадцяти восьми днів, що спочатку здаються вічним раюванням, а як тільки мине перший тиждень — летять до розпачу швидко… Снідають вони на балконі або під розлогим каштаном біля дитячого майданчика, де висить велика гойдалка, і все — запах нашвидкуруч випраної скатертини, яку кельнер розстеляє на столику, серветки з шовкового паперу, інший, незвичний хліб, і навіть те, що тут яйця їдять не кістяними ложечками, як удома, а просто чайними, та ще й з металевих чарочок, — усе це захоплює малого Йоганна.
А потім наставало вільне життя, гарно, необтяжливо-розплановане, чудове дозвілля, нескаламучене і безтурботне. До полудня, поки оркестр виконував ранкову програму, Ганно лежав біля плетених кабінок, пестливо, замріяно пересипаючи м’який пісок, що не бруднить рук, і погляд його легко, невтомно ширяв у зелено-блакитному безмірі, з якого вільно, без перешкод, з лагідним шепотом прилітав свіжий, буйний, запашний легіт; від нього гуло у вухах, туманіло в голові, мозок п’янів і зникало почуття часу, місця — всього, що має межі.. Тоді купання, куди приємніше, ніж у басейні Асмусена, бо тут не було ряски, тільки ясно-зелена, кришталево чиста вода, що піниться, коли її збуриш, замість слизьких дощок підошви лоскотав хвилястий пісок на дні, і сини консула Гагенштрема були далеко, дуже далеко — десь у Норвегії або в Тіролі. Консул любив їздити влітку в далекі мандрівки, — а чому ж не поїхати, правда ж?.. Після купання, щоб зігрітися, — прогулянка до «Чаїного каменя» або до «Морського храму», перекуска біля плетеної кабіни… А там уже й час вертатися назад до кімнати, щоб устигнути з годинку відпочити і переодягтися перед обідом. За табльдотом завжди було весело. Курорт саме переживав пору свого розквіту, велику їдальню заповнювало багато людей, серед них чимало друзів і знайомих Будденброків, а також гамбуржці, навіть англійці й росіяни. Біля гарно прибраного столика одягнений у чорне чоловік насипав суп з блискучої срібної миски. Обід складався з чотирьох страв — смачніших і гостріших, принаймні якось святковіше приготованих, ніж удома.? багатьох місцях за довгими столами пили шампанське. Часто, щоб трохи розважитись і після обіду пограти в рулетку, приїздили з міста добродії, що не хотіли цілий тиждень виснажувати себе роботою: консул Петер Дельман, який лишав удома дочку і на всю залу розповідав місцевою говіркою такі фривольні історії, що гамбурзькі дами аж захлиналися зі сміху й просили його бодай на хвилинку замовкнути; старий начальник поліції, сенатор доктор Кремер, дядько Христіак і його шкільний товариш сенатор Гізеке, що з’являвся також без родини і завжди платив за Христіана Будденброка… Потім, коли дорослі під звуки музики вили каву на терасі кондитерської, Ганно сидів на стільці перед естрадою і невтомно слухав… Після обіду теж було чимало розваг. У курортному парку був тир, а праворуч від швейцарських будиночків — стайні з кіньми, віслюками, а також коровами, чиє тепле, піняве, пахуче молоко давали гостям на підвечірок. Можна було прогулятися до містечка вздовж Першої лінії, а звідти переплисти човном на «Привал», де на березі траплявся бурштин, зіграти на дитячому майданчику партію в крокет або сісти на лавці на зарослому лісом пагорбі за готелем, де висів великий дзвін, що скликав гостей на обід, і послухати Ідине читання… Та все ж найрозумніше було вернутися на море і аж до присмерку сидіти в кінці молу, обличчям до обрію, махати хусточкою великим кораблям, що пропливали повз берег, і слухати, як хвильки з тихим плескотом розбиваються об каміння внизу. І вся навколишня далечінь сповнена була ніжного, чудесного шуму, який щось лагідно нашіптував малому Йоганнові, і він аж очі заплющував з величезної втіхи. Нарешті лунав голос Іди Юнгман:
— Ходи, любий мій, пора вечеряти. До смерті застудишся, якщо тут заснеш…
О, як спокійно, бездоганно працювало серце Ганно, коли він повертався від моря! А після вечері з молоком або темним солодовим пивом у себе в кімнаті — його мати вечеряла пізніше, на заскленій веранді кургауза, в більшому товаристві, — він, ледве торкнувшись благеньких простирал, під приглушені звуки вечірнього концерту западав у сон, без страхів, без гарячки, і серце його билося так само рівно й спокійно…
У неділю сенатор, як і інші чоловіки, що їх протягом тижня справи тримали в місті, приїздив до родини й лишався до понеділка. І хоч того дня на обід подавали морозиво й шампанське, а надвечір влаштовували прогулянки берегом на віслюках або морем на вітрильниках, малий Йоганн не дуже любив неділі. Спокійне, замкнуте життя курорту порушувалось. Юрми городян, що не вельми пасували до цього місця, «мухи-одноденки з середніх кіл», як їх з добродушною зневагою називала Іда Юнгман, заповнювали після обіду курортний парк і пляж, пили каву, слухали музику, купалися, і Ганно, якби міг, перечекав би в кімнаті, поки спаде хвиля святково вбраних порушників спокою… Він радів, коли в понеділок уранці все знов верталося до узвичаєного порядку, коли вже над ним не було батькового нагляд, його очей, від яких він був віддалений протягом шести днів і які — Ганно добре відчував — критично й допитливо стежили за ним у. неділю…
Минало два тижні, і Ганно казав сам собі й запевняв кожного, — хто хотів його слухати, що тепер лишилося ще стільки часу, як цілі передріздвяні канікули. Але це було облудна втіха, бо час, дійшовши до середини, дані збігав швидко, так страхітливо швидко, що хотілося чіплятися за кожну годину, щоб якось затримати її, розтягувати кожен віддих, який сповнював груди морським повітрям, щоб легковажно не змарнувати жодної хвилини щастя.
Проте час летів нестримно: дощові дні чергувалися з ясними, вітер з суходолу — з морським вітром, після тихої непорушної спеки ревли бурі, що облягали море і, здавалося, не могли вже відірватися від нього. Бували дні, коли північно-східний вітер наганяв повну бухту чорно-зелених хвиль, вони вкривали берег водоростями, черепашками й медузами і добиралися аж до павільйонів. Тоді, скільки око сягало, каламутне, розбурхане море було біле від піни… Величезні, потужні вали котилися один за одним з невблаганним, моторошним спокоєм, велично кланялись темно-зеленими, з металевим полиском гребенями і, ревучи, розбризкуючись, вишумовуючи, гуркочучи, опадали на пісок… А бували й такі дні, коли західний вітер відгонив хвилі від берега, широкою смугою відслоняючи дрібно покарбоване піщане дно й довгі відроги. Небо; земля й вода зливалися в одне, згори безперестанку періщив густий дощ, вітер, налітаючи, підхоплював його, кидав у вікна, й по шибках спливали не краплі, а цілі потоки, крізь які годі було щось побачити. Тоді Ганно переважно сидів у курзалі біля піаніно, щоправда, трохи розбитого нескінченними вальсами й екосезами; на ньому не вдавалося так гарно імпровізувати, як на роялі вдома, але його приглушений деренчливий тон часом давав цікавий ефект… А потім знов наставали інші дні, лагідні, блакитні, безвітряні, млосно-гарячі, знов у теплому повітрі над лукою біля маяка дзижчали сині мухи, а море, тихе й гладеньке, мов дзеркало, застигало непорушно. Коли до кінця залишалося три дні, Ганно казав собі і пояснював кожному, що має ще стільки часу, як цілі канікули на зелені свята. Та хоч які непомильні були ці обрахунки, він сам їм не вірив і в душі давно вже переконувався, що чоловік у витертому сурдуті мав слушність: чотири тижні скінчаться, і доведеться знов починати з того місця, на чому вони зупинилися, й переходити до…
