Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
— Так, дійсно. Може тепер нам краще поцікавитися у службовців гробниці, де вони знайшли ту піщинку, яка лежить у тебе в кишені?
Річард, приголомшений тими речами, про які тільки що дізнався, майже забув, навіщо вони з Ніккі спустилися сюди в гробницю.
— Ти права, — вимовив Річард, подаючи сигнали Карі впустити в гробницю шістьох службовців в білосніжних шатах.
Шістка квапливо послідувала за Морд-Сіт, подібно курчатам, які намагаються встигнути за мамою квочкою. Річард терпляче чекав на підходячий виводок. І вони не змусили себе довго чекати, вмить опинившись навпроти очікуючих.
— Всі ви надали нам величезну послугу, виявивши цю піщинку. Я дякую вам за вашу уважність.
По їх лицях, які освітилися від радості, Річард зробив висновок, що жоден лорд Рал ніколи, ні за що не дякував їм колись.
Він м'яко опустив долоню на плече єдиної жінки з персоналу гробниці.
— Ви можете мені показати, де ви знайшли ту піщинку, яку принесли мені?
Жінка озирнулася на решті співтоваришів і впала на коліна, перед позолоченою труною в центрі приміщення. Вона показала на підлогу під одним з кутів труни, що спочивала на піднесеному на кілька футів п'єдесталі. Вона поманила пальцем Річарда до себе.
Він опустився на коліна поруч з нею, схилив голову і заглянув під труну, повторюючи дії слідом за жінкою. Вона загострила свою увагу на одному місці, де один з кутів труни відходив від дна.
Річард постукав по куту кісточками пальців. З щілини почав сипатися пісок, крихітні піщинки відскакували від мармурової підлоги.
Річард піднявся на ноги, задоволений своєю знахідкою, і обдарував Ніккі здивованим поглядом.
— Подай мені сокиру, — покликав Річард одного із охоронців, що стояли в коридорі поруч з входом у гробницю.
Охоронець з Двірцевої варти швидко ковзнув через розплавлений вхід і негайно передав Річарду свою сокиру.
Річард з силою втиснув вістря сокири в вузький стик, що з'єднував кришку з труною. Він почав розгойдувати лезо туди-сюди, заганяючи його поглибше. Спорудивши своєрідний важіль з сокири, Річард продовжував їм рухати, нарешті кришка піддалася, почала відходити і підвелася.
Разом з Ніккі, вони підняли відірваний верх труни. Коли лорд Рал кивком подав сигнал, персонал гробниці разом з охоронцем взяли важку кришку і віднесли її в сторону.
Усередині труна була до країв наповнена чарівним піском.
Річард просто остовпів, втупившись на гору піску. Світло смолоскипів відбивався від кожної окремої піщинки, що переливалася невимовною кількістю відтінків, перетворюючись в іскристий кольоровий потік сяйва.
Річард обережно змахнув пісок з останків тіла, яке покоїлося внизу. Там, закопаний у пісок, лежав обвуглений череп Паніза Рала, його діда, який досі зберігав сліди від Вогню Чарівника Зедда, іншого його діда, що знищив лежачого зараз в труні тирана.
Коли це сталося, кілька крапель того живого полум'я обляпали і молодого Даркена Рала, і породили в ньому пекучу ненависть до Зедда, включаючи всіх тих, хто був тоді в опозиції до Будинку Ралів.
— Річард, тепер я зрозуміла, чому це місце розплавляється, — вимовила Ніккі, — це реакція у відповідь на магію Збитку, за допомогою якої намагалися відкрити шкатулки Одена. Це сталося нагорі — прямо над нами — в Саду Життя.
Річард ретельно обдумав, сказане Ніккі, і виголосив.
— Тобто, це рівноважна відповідь, тій чужорідній силі, яка була тут застосована.
Кінчиками пальців Ніккі дбайливо підштовхнула піщинки, які вибилися, назад в труну.
— Ти маєш рацію. Це найнадійніше місце, яке вдалося знайти Даркену Ралу для зберігання чаклунського піску, адже його йому потрібно було багато. Але, на жаль, він помер перш, ніж зміг скористатися цією заначкою, і всі ці роки після його смерті, пісок продовжував лежати тут незайманий.
Але ось, що цікаво, він до цих пір залишається розпеченим, продовжуючи випромінювати енергію відповідної реакції. Тому-то кімната і плавиться. Це місце не може витримувати далі вплив подібного випромінювання.
— Ніккі, тільки не кажи мені, що Сад Життя побудований так, що в змозі витримати такі енергетичні явища.
Ніккі примружилася і подивилася на Річарда так, як ніби він тільки що висунув важливе припущення, що «вода насправді мокра».
— Річард, ну звичайно ж!
— Тоді нам терміново потрібно перенести це все наверх в Сад Життя.
Ніккі кивнула, погоджуючись.
— Верна і її Сестри можуть зробити це, не без допомоги Натана, звичайно. Вони зможуть змусити труну рухатися, не приміняючи фізичного контакту.
Вона наполегливо стиснула руку Річарда, вимагаючи невідкладної уваги.
— Тепер, коли ми розшукали чарівний пісок для креслення заклинань, нам терміново необхідно продовжити наші з тобою заняття. Можливо, у нас ще залишилося небагато часу в запасі.
Річард з упевненістю в очах відповів їй.
— Я не заперечую. Пішли.
— Я нічого не відчуваю, — вимовив Річард.
Посеред розсипаного магічного піску, який по зовнішньому краю був оточений травою, лежав камінь. Сидячи схрестивши ноги на клині цього каменю, Річард озирнувся на Ніккі, яка стояла позаду і, склавши руки, стежила за тим, як він виводить магічні заклинання.
— Ти повинен залишатися абсолютно безпристрасним. Ти будуєш заклинання, а не займаєшся коханням з жінкою.
— О-ой. А я думав, що мені потрібно… Ну, не знаю…
— Впасти в екстаз?
— Та ні ж, я маю на увазі перейнятися якимось зв'язком з моїм Даром, якимось видом нервового збудження або впасти в транс… або щось таке.
Її блакитні очі повільно роздивлялися останні складові елементи.
— Деякі люди люблять домішувати в елементи емоції під час промальовок форм заклинань, оскільки їм подобається відчувати порив їх серцевого биття, свої складки на напруженому животі, або як бігають мурашки по шкірі — ну і інші подібні відчуття — але в цьому немає абсолютно ніякої необхідності. Пихата театральність. Вони вважають, що повинні стогнати і розгойдуватися, поки вони займаються цим.
Її очі звернулися на нього, а брови зігнулися, висловлюючи насмішку.
— Якщо хочеш, можу показати, як. Тоді ця наша тривала ніч може стати трохи кумедною.
Річард розумів, що цим жартівливим повчанням вона всього лише намагається показати те, що у нього виходить, змушуючи його відчути всю дурість в підмішуванні дрібних забобонів в ті речі, яким вона намагається його навчити.
Це був той тип навчання, який і Зедд мав звичай використовувати, той вид уроків, які змушували червоніти і які не забувалися, як це часто трапляється з невизначеними знаннями.
— А ще деякі люди вважають за краще залишатися голими всякий раз, коли вони малюють форми заклинань, — додала вона.
— Ну вже ні, дякую. — Річард прочистив горло. — Я можу обійтися без стогонів, і свого серцебиття, і мурашок на шкірі, і навіть необхідності оголюватися, поки я буду малювати.
— Я так і знала, що ти підеш цим шляхом. Саме тому, я ніколи не пропонувала подібні доповнення до основ, — вона жестом вказала на малюнки на піску. — У будь-якому випадку, ти мимоволі відчуваєш щось, на що суттєво впливає і твій Дар. Форми заклинань виконують своє призначення, поки ти надаєш їм правильні елементи, в правильній черговості, що додаються в потрібній часовій послідовності. Не турбуйся, ще будуть такі речі, тим більше, коли тобі доведеться малювати їх абсолютно голим, — додала вона.
Річард знав про такі форми заклинань. Він не любив затримуватися на них більше, ніж вони того вимагали.
Ніккі злегка підняла головою, уважно і критично розгледівши кутасті здвоєні лінії, які він виводив.
— Це схоже на те, як робити хліб. Якщо ти додаєш правильні інгредієнти, правильним способом, з тістом відбувається те, що має відбуватися. А те, що ти будеш трясти і перемішувати тісто — не допоможе йому піднятися, або не допоможе спекти хороший хліб.
