Дотик - Маккалоу Колін (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Наприкінці увесь тягар падає на царя, — загадково мовила Елізабет. — Це та ціна, яку він платить за своє володарювання.
— У твоєму серці та житті іще лишилося місце для мене?
— Так. Завжди. Але доведеться почекати.
— Я вмію чекати. Авжеж, ти знаєш, що я тут і завжди готовий з’явитися, щойно стану потрібен. Я кохаю тебе, Елізабет. І смерть Александра не зможе цього змінити.
— І я тебе кохаю. Гадаю, що Александру було б приємно дізнатися, що я знайшла чоловіка, якого покохала. — Вона стала навшпиньки і цьомкнула Лі в щоку. — Тепер ти за все відповідаєш. Приходь, коли зможеш.
«Невже в ній ніколи нічого не змінюється? — спитала себе Рубі, зустрівшись з Елізабет того вечора у Кінрос-гаусі. — Ось вона — офіційна вдова Александра: врівноважена, зібрана і задумлива — як завжди. Навіть її очі спокійні, хоча й сумні. Вона кудись подумки усамітнюється, але ніхто не знає — куди. Так завжди казав про неї Александр».
Доллі вже все узнала і лежала, рюмсаючи, на ліжку, а поруч із нею квоктала Півонія, заспокоюючи її. Елізабет зателефонувала Нелл, перервавши її обхід лікарняних палат, щоб повідомити, що її батько загинув.
— Вона зараз їде сюди, — сказала Елізабет Рубі спокійним, відстороненим та лагідним голосом.
Лі прийшов якраз перед вечерею, попередньо викупавшись та перевдягнувшись у чисту робочу одежу.
— Ми вирішили призупинити пошукові роботи, — сказав він, сідаючи важко, як старий, у крісло і беручи келих з бурбоном з руки матері. — Усі інженери кажуть, що коли прокопати тунель іще на кілька футів, то може статися новий обвал — іще гірший. Александрового тіла ніде немає. Воно — всередині гори.
Елізабет не давала спокою відсутність тіла, і вона видала свої сумніви, коли спитала:
— Що ж нам робити, Лі? Його можна буде поховати офіційно чи ні?
— Ні.
— Але у нього має бути могила!
— Так, у нього може бути могила, — терпляче пояснив Лі. — У ній не обов’язково має бути тіло, Елізабет. Він може мати могилу, де б тобі не захотілося.
— Поруч із Анною. Йому подобалося там, на вершині гори.
Рубі сиділа мовчки, і досі надто шокована, щоб плакати. Усі жінки, наче домовившись, з’явилися в чорному: строгі напівшовкові плаття без прикрас, із закритими шиями. «Вони що, — подумав Лі, — завжди мають щось подібне про запас у дальньому кутку гардероба? Хоча, коли померла Анна, ніхто не носив траур. То була милосердна смерть, смерть, яка всім подарувала полегшення, тому чорного тоді ніхто не надягнув».
— Статую, — раптом сказала Рубі. — На Кінрос-сквер треба поставити статую Александра в замшевому костюмі з китичками, верхи на коні.
— Так, — з ентузіазмом озвалася Констанція. — І щоб виготував її якийсь дуже вправний скульптор.
Три пари очей зиркнули на Лі.
«Вони хочуть, щоб я це організував. Я зайняв Александрове місце, але чи хочу я цього? Відповідь — ні. Але, здається, я не маю вибору. Смерть Александра прикувала мене до Кінроса міцніше, аніж Цезар був відданий своєму баченню Риму».
Тієї ночі він спав у будинку, хоча й не в ліжку Александра, а в маленьких гостьових покоях, пристосованих колись під тимчасову тюрму для Анни. І посеред ночі він прокинувся від якогось кошмару — і виявив поруч із собою Елізабет. Якась його частина в жахові відсахнулася, але основним почуттям була вдячність. Елізабет була в нічній сорочці, а значить, прийшла не для того, щоб шукати тілесних утіх. Лі перекотився на бік і обійняв її, а вона притиснулася до нього і легенько поцілувала.
— А як ти дізналася, що зараз мені потрібна? — спитав він, увіткнувшись обличчям у її волосся.
— Тому що ти його любив.
— А ти, хоч у найпотаємнішому куточку своєї душі?
— Ні, ніколи.
— А як ти все це терпіла?
— Відгородила себе стіною від нього і від усього.
— Зі мною тобі не треба буде цього робити.
— Я знаю. Але спочатку буде важко, коханий.
— І не може не бути. Тобі доведеться розбирати стіни цеглина за цеглиною. І не самій. Я буду поруч і тобі допомагатиму.
— Це надто нереально, щоб бути реальністю. Я гадала, що Александр житиме вічно. Мені він здавався саме такою людиною.
— І мені також.
— Коли ми дамо людям знати про наші стосунки?
— Через багато місяців, Елізабет, в іншому випадку тобі доведеться перетерпіти скандал.
— Я здатна перетерпіти все, якщо ти будеш зі мною, але тобі буде набагато краще, коли скандалу не буде. Бо ти любив Александра.
Оскільки судовий слідчий був у Батерсті, то розслідування — яке навряд чи можна вважати звичайним розслідуванням — проводилося в Батерсті. У кімнату набилося повно журналістів, бо загадкова смерть сера Александра стала новиною міжнародного масштабу.
Самерс засвідчив, що сер Александр попросив у нього нерозпечатаний ящик шістдесятипроцентного динаміту, у якому містилося двісті шашок, і зміг продемонструвати відповідну записку, якою Александр віддавав це розпорядження. А потім зізнався, що у вибухівці був повним телепнем і не міг відрізнити один кінець динамітної шашки від другого — якщо між ними і справді була якась різниця. Він міг заприсягнутися, що сер Александр і справді вимкнув струм у вибуховому пристрої, бо бачив, як стрілка впала при цьому до нуля. Ніхто не увімкнув струму знову, коли сер Александр пішов до тунелю, — це він теж може підтвердити під присягою.
Прентіс засвідчив, що він узяв у сера Александра котушку з дротом, щоб зачистити його, але сер Александр роздратувався, забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. Потім Прентіс засвідчив, що увімкнув попереджувальну сирену і що всі робочі зміни повиходили з тунелів, щоб почекати в галереї. На власні очі він бачив, як сер Александр клацнув вимикачем, бачив, як амперметр показав наявність струму. Він також з великою упевненістю засвідчив, що сер Александр знову вимкнув струм перед тим, як увійти до тунелю номер один, щоб усунути обрив, який, як усі вони гадали, і став причиною осічки.
Лі своїми показаннями підтвердив свідчення Самерса та Прентіса стосовно того, хто приєднав дроти до вибухового пристрою і хто клацнув вимикачем, спочатку увімкнувши струм, а потім його вимкнувши. То був сер Александр. У суді Лі продемонстрував термінал і пояснив, як він працює, додавши, що цей пристрій ретельно перевірили в лабораторії і встановили, що він функціонує як слід, — то було досить просте устаткування. Якщо судовому слідчому потрібно більше свідчень стосовно вибухового пристрою, то на суді присутні інженери, які цю перевірку здійснювали.
Коли його спитали — як же ж тоді міг статися вибух, коли не було струму, Лі тільки головою похитав і відповів, що не знає. Коли ж із цим запитанням звернулися до Прентіса, він теж похитав головою і сказав, що не знає. Без детонації динаміт — інертна речовина, і навіть якщо один детонатор таки спрацював би, то вибухнули б не всі заряди, бо не всі вони були з’єднані послідовно. Стандартна процедура полягала в тому, що спочатку підривалися перші заряди, вивчалися їхні результати, а вже потім вирішували, чи продовжувати вибухи. Ні, піротехнік ніколи не мав наміру обвалювати всю лицеву поверхню лави; її основна маса розбивалася відбійними молотками після того, як вибух створював у ній щілини та розколював породу вздовж природних ліній розлому.
Викликаний повторно, Лі засвідчив, що сер Александр буквально випромінював ентузіазм з приводу цього вибуху і назвав його «експериментальним». Прентіс, викликаний повторно, підтвердив ці слова.
— Ви маете якесь пояснення тому, що сталося, якусь теорію? Докторе Костеван? — спитав судовий слідчий наприкінці дачі свідчень.
— Лише одне, ваша честь. Що за лицевою поверхнею лави знаходився великий розлом, про який сер Александр не здогадувався, і що вибух призвів до величезного обвалу гранітних порід довкола цього розлому. Я не бачу, як іще це могло статися. Для необізнаної людини це мало що означає, але коли я піднімався на гору кілька днів тому, то виявив невеличку впадину якраз над тим місцем, де мав закінчуватися тунель номер один. А для геолога це означає розлом, що обвалився, якщо зважити на те, що перед нещасним випадком там ніякої впадини не було.
