Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Здійснений у згаданих чотирьох книгах аналіз чотирьох років одного з найбуремніших періодів вітчизняної історії спонукає до цілої низки міркувань, що видаються принципово важливими, суспільно значимими. Вони можуть сприйматися з цікавістю, а можуть викликати настороженість, сумніви, а то й заперечення. З усвідомленням означеного, гадається, є сенс за аргументацією відмінних позицій (на які має право будь-хто з фахівців чи читачів) звертатися не до голих абстракцій чи «висмикнутих» фактів з подальшою їх абсолютизацією, а, передусім, до аналізу викладеного в чотиритомнику фактичного матеріалу. Він підбирався комплексно, симетрично, без намагань забезпечити маніпуляціями (скажімо замовчуванням «незручних» документів, моментів) перевагу у відтворенні певних суспільних тенденцій. Звісно, ніяк не можна штучно відмежовуватися і від можливих інших підходів, міркувань у розрахунку, що вони також матимуть під собою адекватне наукове забезпечення, відповідатимуть дослідницьким критеріям.
Відправним моментом для продукування узагальнень, природно, є сучасний підхід до визначення ролі революцій в історичному поступі загалом, української спільноти зокрема. Контраверсійність проблеми самоочевидна, незліченну кількість разів історіографічно й ідеологічно-політично підтверджена. Однак оминути її неможливо. І навіть налаштовуючись на поміркованість, «академічну компромісність», все ж з невмолимою невідворотністю слід займати чітку й ясну позицію, усвідомлюючи, що все одно в ній тією чи іншою мірою буде присутня (принаймні в ретроспекціях) психологічна ситуація сьогодення, реагування на домінуючі умонастрої, тенденції розвитку суспільної думки.
Одна з найпоширеніших точок зору сьогодні — безкомпромісне засудження революцій. А основні аргументи з посиланнями на останнє, ХХ століття, зводяться до того, що вони порушили природній цивілізаційний поступ, привели до нічим невиправданих соціальних експериментів, які зрештою у переважній кількості випадків зумовили тяжкі людські випробування, катаклізми, катастрофи, не лише не наблизили суспільство до щастя, благополуччя, а віддалили від них, дестабілізували світ, змусили повернутися до давно апробованих, надійних шляхів, засобів «нормальної» життєдіяльності. Найбільші претензії висуваються до ідеологів радикальних моделей суспільного переустрою, прискорених варіантів досягнення прогресу. Революціонери постають у образі страшних монстрів, злочинців, що «зомбуючи» пересічних громадян, брутально їх ошукуючи, заводять у безвиході, прирікають на бідування й трагедії.
Не вдаючись до спростування далеко небездоганної логіки вищеозначених тверджень, є сенс спочатку спокійно, спираючись на мінімум історичних знань і уявлень, якими володіє практично кожна освічена особистість, поміркувати над відповідями на деякі питання, без яких навіть вдалі й переконливі на перший погляд умоглядні конструкції все ж залишаться поверховими, або й такими, що штучно «зависають», не маючи надійного фундаменту.
Важко знайти в історії людства ту грань, коли, пізнаючи світ, вперше виникло бажання змінити його, вдосконалити суспільні зв’язки. Можливо, ці два напрямки розумової діяльності розвивалися у взаємозв’язку, взаємозумовленості (швидше за все, так і було). А ще одночасно додавалися природні, хоча й стихійні рефлекторні почуття тих, хто опинялися залежними, пригнобленими, але не бажали терпіти свого стану. І чим більше ті, хто в силу якихось причин вивищилися, прагнули довести правомірність, доцільність статус-кво, зберегти рівновагу, яка завжди була нетривкою і удаваною, тим більше виявлялося бажання знищити панівний порядок, вирватися на нові щаблі розвитку. Так, самою природою розвитку людського суспільства, підвладного законам еволюції, несумісним з «тупцюванням» на одній стадії, породжувалися революції як неминучі історичні феномени. Звісно у одних вони завжди породжували і породжують жах і огиду, а іншим, навпаки, віщують надію на нове, краще життя.
Ясна річ, кардинальна зміна порядків не може бути безболісною. Однак, в цьому пункті міркувань дуже важливо зрозуміти, що більше, і в першу чергу, винні в революціях не ті, хто до них кличе, а ті керівні сили суспільства, які, діючи здебільшого за інерцією, не знаходять творчих можливостей (почасти не хочуть їх шукати) для безкризового і безконфліктного розв’язання проблем, що постійно виносяться на історичну авансцену. Зусилля ж витрачаються на дискредитацію нових ідей та різноманітну боротьбу (включаючи й фізичну) проти їх носіїв.
Сутність революцій не в їх кровожерливості, насильствах, перепривласненні благ, а зміні принципів функціонування суспільства. При всій своїй спонтанності й стихійності це цілком закономірне явище, аж ніяк не суперечне природі життя, а, навпаки, іманентне їй, зумовлене не суб’єктивними нахилами, намірами, настроями, а об’єктивним ходом самого життя. Революції — це рух, це його внутрішня потреба, коли інший (еволюційний) шлях не дає ефекту, а лише загострює суперечності, не дає виходу з кризових станів.
Революції — це перерив поступальності. Безперервність розвитку — природна даність. А безперервність окремих етапів, їх органічна досконалість — утопія.
У ході революцій знищуються бар’єри, які заважають прогресивному поступу, долаються закостенілі традиції, змінюються уяви. «Вороги революції, контрреволюціонери полюбляють говорити про жахи і зло революцій — зауважував М. Бердяєв. — Але не мають права говорити, — рішуче заперечує відомий філософ. — Відповідальні за жахи й зло революції перш за все старе, дореволюційне життя і його захисники. Відповідальність завжди лежить на тих, які нагорі, а не внизу. Жахи революції — є лише трансформацією жахів старих режимів, лише дія старих отрут. Саме старі отрути і є злом в революції. Ось чому контрреволюційні сили можуть лише посилити зло в революціях, ніколи не можуть від нього звільнити» 998.
Глибоко проникаючи в сутність дії об’єктивних історичних механізмів оригінальний мислитель не може не визнати: «Є дві мети в соціальному житті — зменшення людських страждань, бідності й приниження і творення позитивних цінностей. Можливий конфлікт між цими цінностями, але кінець-кінцем вони поєднані, тому що зменшити людські страждання, бідність і приниження — значить розкрити людині можливість творити цінності» 999.
Є й інша детермінованість революцій — їх гуманізаційна спрямованість, прагнення задовольнити найнагальніші потреби існування людини (скажімо, в їжі) — проблема, яка не може розв’язуватися сама собою в «збалансованому» соціальнонеоднорідному суспільстві: «Не можна відмовитися вирішувати проблему хліба для трудящих мас на тій підставі, що при нерозв’язаності цієї проблеми і при пригнобленні мас культура була красивою» 1000. Розшарований соціум — це «співтовариство», де експлуататор і деспот елементарно не може бути людяним стосовно залежного від нього (економічно, політично, юридично, ідеологічно, освітньо й т. ін.) індивідума. В кращому разі можна досягти послаблення напруженості в стосунках, зняти ж проблему в принципі неможливо.
Отже, за будь-якого ставлення до революцій «відмінити» їх не можна. То ж обіцянки політичних сил, діячів запобігти таким катаклізмам завжди приховують в собі нереальність. Революції можна дещо відстрочити певними зусиллями, прагматично прорахованими кроками, компромісами й т. ін. Але вони невіддільні від життєвого поступу.
Інша справа, що здійснюючи радикальні суспільні прориви, ініціатори, керівники революцій достатньо швидко потрапляють в полон уявлень, що досягнутий ними рівень організації можна (і слід) лише дещо вдосконалювати, «рихтувати», однак не можна (не варто) кардинально змінювати. Виконавши на перших порах свою авангардну роль, вони надалі перетворюються на охоронців набутих станів розвитку, на гальмо для радикальних зрушень, стають на перешкоді й суб’єктивно «заперечують» дальший прогрес.
