Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗
Бовдур страшенно дивується, що йому телеграфують із Лупківського перевалу, і посилає шифровку: «Маршрут не змінений, на Лупківський перевал — Санок, до дальших наказів».
Після повернення капітана Сагнера в штабному вагоні розгортаються дебати про безладдя і чути певні натяки, мовляв, коли б не було німців з рейху, уся східна військова група була б як без голови.
Поручник Дуб намагається захистити безладдя австрійського штабу і патякає про те, що ця територія була спустошена недавніми боями і залізничну колію не можна було належно впорядкувати.
Всі офіцери дивляться на нього співчутливо, немовби хочуть сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не зустрівши заперечень, поручник Дуб розбазікався про надзвичайне враження, яке на нього справила ця зруйнована війною країна. Це, мовляв, свідчить про силу залізного кулака нашої армії. Йому знову ніхто не відповів, і він повторив: «Так, немає жодного сумніву: росіяни тут відступали в цілковитій паніці».
Капітан Сагнер вирішує, що, коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найнебезпечніша, він при першій нагоді пошле поручника Дуба як командира розвідки за Дротяні загородження для рекогносцировки ворожих позицій, і, виглядаючи разом з надпоручником Лукашем з вікна вагона, шепоче йому:
— І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шушваль. Чим освіченіший, тим дурніший.
Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам усе, що читав у газетах про карпатські бої й про боротьбу за карпатські перевали під час австрійсько-німецького наступу на Сані. {195}
Оповідає про це так, немов він не тільки брав участь у тих боях, але навіть особисто керував усіма операціями.
Особливо відворотні були його висловлювання такого, приміром, змісту: «Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське — Динув, підтримуючи зв’язок з бардейовською групою біля Великої Полянки, де ми розбили Самарську дивізію ворога».
Надпоручник Лукаш уже не міг витримати й зауважив на адресу поручника Дуба: «Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним начальником».
Поручник Дуб недобре зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.
Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині, за кілька метрів, під укосом, лежали різні речі, що їх кинули, відступаючи, російські солдати, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут були заржавілі чайники, горщики, патронташі, і всюди валялись мотки колючого дроту і закривавлені смужки марлевих бинтів та вата. В одному місці над ровом стояла група солдатів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.
Він пішов туди.
— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.
— Куди ви дивитесь? — гримнув поручник Дуб.
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.
— А хто вам дозволив?
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, в цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він тікає. Ми бачимо, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайве обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.
У поручника Дуба раптом блиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому він швидко спитав:
— Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або багнет, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?
— О ні, ні в якому разі, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, приємно посміхаючись. — Будьте ласкаві поглянути туди вниз, на той кинутий нічний горщик.
І справді, під насипом на купі черепків нахабно валявся горщик з пооббиваною емаллю і роз’їдений іржею. Всі ці речі, вже не придатні для домашнього господарства, складав тут начальник вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які надибавши на цю купу, зовсім отетеріють, а діти в школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.
Поручник Дуб задивився на цю річ, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з отих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.
На всіх це справило величезне враження, а що поручник Дуб мовчав, то знову заговорив Швейк:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, одного разу ось із таким горщиком трапилася сміховинна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас у шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почав виходити журнальчик «Незалежність», його видавав подебрадський аптекар. А редактором зробили такого собі Ладіслава Гаєка з Домажлиць. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі й зібрав просто-таки цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажлицький запросив у гості до Подебрадського курорту свого приятеля, що також писав до газет. Ну, вони обидва добре нажлуктилися, бо цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише «філітон» до «Незалежності», тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав «філітон» про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Брініх з Градця з процесією і з корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.
Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але опанував себе і загорлав на всіх:
— Годі вам гав ловити! Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте. А ви, Швейку, залишіться тут, — погрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.
Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк випередив його:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, добре, якби така погода протрималася. Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.
Поручник Дуб видобув револьвер і спитав:
— Знаєш, що це таке?
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, знаю. Пан обер-лейтенант Лукаш має якраз такий самий.
— Так ти, голодранцю, запам’ятай, — поважно із гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою могло б трапитися щось дуже неприємне, коли б ти вів далі свою пропаганду.
Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе: «Це я йому дуже добре сказав: пропаганду. Так, пропаганду!»
Раніш ніж улізти до свого вагона, Швейк ще хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс:
— Куди ж мені його зарахувати?
І чим далі, тим ясніше в свідомості Швейка виникала назва «півпердун».
У військовому лексиконі слово «пердун» віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем уживаного назвиська «паршивий дідок». Без цього епітета слово «дідок» було ласкавою назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив вояків і боронив їх у суперечках з іншими полками, особливо коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його солдатів з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. «Дідок» піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Проте він неодмінно мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема на нього впину. Тому його й називали «дідком».
Та коли «дідок» безпричинно присікувався і до солдатів, і до старшин, придумував для них нічні військові вправи й усякі подібні речі, його називали «паршивим дідком». З «паршивого дідка» як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово «пердун». Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним «пердуном» і військовим «пердуном» була велика різниця. Перший, цивільний, — теж начальник, і його в установах повсюди так називають і кур’єри, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило не зовсім висушене промокашкою, то ще щось інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, баран, який удає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити і до того ж на всіх ображається.
