Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книга жизни TXT) 📗

— Готуйся, — прохрипів Галада. — Зараз ударять знову…

— Шарлею?

— Живий.

— Самсоне?

Велетень відкашлявся, стер із брів кров, яка сочилася з рани на чолі. Він був озброєний колючою булавою і щитом, що його якийсь доморослий художник прикрасив агнцем, променистою облаткою і написом: BUH PAN NAS [570].

— Готуйся! Йдуть!

— Цього, — констатував крізь зуби Шарлей, — нам уже не пережити.

— Lasciate ogni speranza [571], — спокійно погодився Самсон. — Справді, щастя, що я не взяв із собою того кошеняти.

Хтось подав Рейневанові гаківницю: хвилинна передишка дозволила Сиріткам набити їх кілька. Він спер ствол на віз, зачепивши гак за борт, підніс ґніт до запалу.

— Святий Гео-о-о-оргі-і-ій!

— Gott mit uns! [572]

У тупоті копит йшла наступна атака, з усіх боків. Загриміли пищалі й гаківниці, у дим полетів залп з арбалетів. А вже за мить були довгі списи, бризки крові та нестямні крики тих, у кого влучило. Рейневана врятував Самсон, прикривши його щитом з облаткою та агнцем. За мить щит уберіг від смерті й Шарлея: велет давав собі раду з величезним щитиськом однією рукою, ніби з іграшковим, а могутні удари списів відбивав так, ніби це був пух кульбабки.

Йоанніти і панцирники Хаугвіца ввірвалися поміж вози, рубали, стоячи в стременах, мечами і сокирами, гамселили буздуганами серед крику і брязкоту. Гусити гинули. Вмирали один за одним, огризаючись як собаки, стріляючи списникам прямо в обличчя з арбалетів і рушниць, штрикаючи і ріжучи гізармами й алебардами, луплячи булавами, колючи списами. Поранені заповзли під вози й підрізали коням бабки, посилюючи сум'яття, хаос і колотнечу.

Галада заскочив на віз, ударом бердиша зніс із сідла йоанніта, сам зігнувся від уколу. Рейневан ухопив його, потягнув. Двоє важко озброєних верхівців нависли над ним, піднімаючи мечі. Життя Рейневанові та Шарлею знову врятував Самсон і BUH PAN NAS на величезному щиті. Один із лицарів, судячи із зображеної на щиті пряжки, Цедліц, упав разом з конем, якому перерізали бабки. Іншого, який сидів на закутому сивому коні, Шарлей рубонув по голові впущеним Галадою бердишем. Шолом тріснув, панцирний зігнувся, захлипавши кров'ю бляшаний кринет. Тієї ж миті на Шарлея наїхали і повалили конем. Рейневан з розмаху штурхнув вершника списом, вістря загрузло в блясі. Рейневан відпустив ратище, розвернувся, скулився, панцирні були всюди, всюди були хаос потворних шпичастих хундсгугелів, мигтіння хрестів і гербів на щитах, ураган блискучих мечів, вир кінських зубів, грудей і копит. «Вежа блазнів, — гарячково думав він, — це все ще Вежа блазнів, маячня, шаленство і божевілля».

Він послизнуся на крові, впав. На Шарлея. У Шарлея в руках був арбалет. Він глянув на Рейневана, підморгнув. І вистрілив. Вертикально вгору. Просто в живіт коня, який навис над ними. Кінь звискнув. А Рейневан дістав копитом у голову. «Це кінець», — подумав він.

— Боже пом-а-а-ага-а-ай! — почув він, мов крізь вату, паралізований болем і слабкістю. — Підмо-о-ога-а-а! Під-мо-о-ога-а-а!

— Підмога, Рейнмаре! — кричав, смикаючи його, Шарлей. — Підмога! Живемо!

Він став навкарачки. Світ і далі танцював та плавав у нього перед очима. Але той факт, що вони жили, було неможливо не помітити. Він закліпав.

З поля долетів лемент і дзенькіт, іоанніти і панцирники Хаугвіца билися з прибулою підмогою, закованою в повні пластинчасті обладунки. Бій був недовгим: трактом із заходу вже мчала галопом, горлаючи на всю міць легень, кіннота Бразди, за нею, горлаючи ще голосніше, мчала гуситська піхота з піднятими ціпами. Побачивши це, йоанніти і люди Хаугвіца повернули задом і поодинці та групами почали втікати до лісу. Підмога дихала їм у спину, безжально ріжучи і рубаючи, аж пагорбами розходилася луна.

Рейневан сів. Обмацав голову і боки. Він був увесь у крові, але скидалося на те, що чужій. Коло нього, все ще зі своїм щитом, сидів, спершись на віз, Самсон Медок із закривавленою головою, густі краплі капали з його вуха на плече. Кілька гуситів підводилися з землі. Один плакав. Одного нудило. Один, затягуючи зубами ремінь, намагався зупинити кров, яка дзюркотіла з кукси відрубаної руки.

— Живемо, — повторив Шарлей. — Живемо! Гей, Галада, чу…

Він осікся. Галада не чув. Він уже не міг чути.

До возів під'їхав Бразда з Клінштейна, під'їхали панцерні з підмоги. Усе ще розпалені битвою, галасливі, вони відразу замовкали і затихали, коли під копитами коней починало чвакати криваве болото. Бразда оцінив поглядом побоїще, подивився в осклілі очі Галади, нічого не сказав.

Командир панцирних з підмоги придивлявся до Рейневана, примружуючи очі. Було видно, що він намагається пригадати. Рейневан упізнав його відразу, і не тільки за трояндою на гербі — це був раубрітер із Кромоліна, протектор Тибальда Раабе, поляк Блажей Порай Якубовський.

Чех, який плакав, опустив голову на груди і вмер. У тиші.

— Дивно, — сказав нарешті Якубовський. — Дивіться на цих трьох. Навіть не дуже потовчені. Ну ви й щасливчики! Або якийсь демон вас оберігає.

Він їх не впізнав. Зрештою, в цьому не було нічого дивного.

Хоч Рейневан і сам ледве тримався на ногах, він відразу взявся перев'язувати поранених. У цей час гуситська піхота дорізала і обчищала від збруї іоаннітів і списників Хаугвіца. Убитих витрушували з блях, почалися сварки, кращу зброю і дорожчі панцирі виривали з рук, доходило і до кулаків.

Один із лицарів, що лежали під возом, який здавався мертвим, як і інші, зненацька поворухнувся, забряжчав обладунком, застогнав із глибини шолома. Рейневан підійшов, став на коліна, підняв хундсгугель. Вони довго дивилися один одному в очі.

— Давай… — прохрипів лицар. — Добий мене, єретику. Ти убив мого брата, убий і мене. І хай тебе пекло поглине…

— Вольфгер Стерча.

— Щоб ти здох, Рейневане Беляу.

Наблизилися два гусити із закривавленими ножами. Самсон встав і загородив їм дорогу, а в його очах було щось таке, що гусити швидко відійшли.

— Добий мене, — повторив Вольфгер Стерча. — Чортове поріддя. Чого ти чекаєш?

— Я не вбивав Нікласа, — сказав Рейневан. — Ти чудово це знаєш. Я все ще не впевнений в тому, яку роль ви зіграли в убивстві Петерліна. Але знай, Стерча, що я сюди повернуся. І розрахуюся з винними. Знай це сам і передай іншим. Рейнмар з Беляви повернеться у Шльонськ. І зажадає розрахунку. За все.

Обличчя Вольфгера зм'якло, розслабилося, Стерча грав зуха, але тільки тепер зрозумів, що має шанс вижити. Попри це він не сказав ні слова, відвернув голову.

Поверталася з погоні та розвідки кіннота Бразди. Піхотинці, яких підганяли командири, покинули оббирати полеглих, сформували маршовий стрій. Підійшов Шарлей із трьома кіньми.

— Вирушаємо, — кинув він коротко. — Самсоне, зможеш їхати?

— Зможу.

Вирушили вони тільки через годину. Залишивши за спиною кам'яний покутний хрест, одну з численних у Шльонську пам'яток злочину і запізнілого каяття. Тепер, крім хреста, роздоріжжя позначав ще й курган, під яким поховали Олдржиха Галаду і двадцятьох чотирьох гуситів — Сиріток із Градця-Кралове. На кургані Самсон застромив щит. Із променистою облаткою і чашею.

І написом: BUH PAN NAS.

Армія Амброжа йшла на захід, до Броумова, залишаючи за собою широку чорну смугу зораного колесами й вимішаного чобітьми болота. Рейневан обернувся в сідлі, подивився.

— Я сюди повернуся, — сказав він.

— Якраз цього я і боявся, — зітхнув Шарлей. — Якраз цього я і боявся, Рейнмаре. Що ти власне це скажеш. Самсоне?