Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗
— Це я вже чув, — спокійно мовив Джордано. — Гадаю, не для схоластичних суперечок ти спустився сюди?
— Не для того. Ще раз запитую: що сподіваєшся отримати замість життя, яке віддаєш так необачно?
— Хіба мало людей віддають щось безкорисливо іншим? — задумливо спитав Джордано. — Хіба Месія йшов на Голгофу ради якогось зиску?
— Безумовно, — кивнув інквізитор. — Недарма ж на хресті він сказав: «Сталося!» Отже, він отримав те, що волів!
— Звідки ти знаєш, що саме «сталося»? — іронічно запитав Джордано. — Як ти можеш твердити, що учитель побачив чи відчув те, що бажав осягнути? Як ти можеш запевняти, що це «щось» він отримав на заміну тіла, життя чи ще якогось лахміття, котре ви так цінуєте? Може, його «сталося» — лише радість в’язня, котрий навіки звільняється з темниці, яку сам будував, прихорошував, освячував. А втім — навіщо брати такі великі приклади? Що отримує мати, породивши дитя? Часто лише горе й муку. Так і я, жадаючи подарувати людям новий обрій, не отримую нічого, крім осуду й страждання… і не волію нічого іншого.
— І все-таки доки людина живе — є надія щось мати: дихати, милуватися небом, зірками (яким ти твориш апологію в своїх книгах), бачити світ, отримати найпростіші радощі плоті… А коли все щезає…
— Все? — усміхнувся Джордано. — А куди воно щезає — все?
— Для тебе — щезне!
— Невелика ж твоя віра в життя вічне.
— Слухай, брате Джордано. Поговоримо щиро. Нас ніхто не чує. Дозволь, я присяду ось тут, на твоєму скорботному ложі. Сядь і ти.
— Я стоятиму, говори. Я хочу дивитися на зорі, вони від мене нічого не вимагають, а дарують безмір’я.
Інквізитор довго мовчав, ніби прислухався до нечутних дум.
— Хочу відкрити тобі, Джордано, нашу таємницю.
— Я слухаю.
— Брате Джордано! Бога нема…
В’язень беззвучно засміявся, в його очах блиснули веселі іскорки.
— Ти хотів здивувати мене? Я давно знав, що ви безбожники, але не філософи-атеїсти, котрі викликають повагу, а грубі богофоби.
— Як ти міг це знати?
— Дуже просто. Люди, які проповідують щось, а діють всупереч своїм деклараціям, — не вірять в те, що стверджують. Ви проповідуєте ім’ям бога любові, а дієте ім’ям його антипода. Отже, не вірите в свій риторичний ідеал» Хто вірить, той ототожнюється з ідеалом. Хіба не так?
— Правду мовиш, — помовчавши, згодився інквізитор, непорушним поглядом пропікаючи в’язня. — Ми прийняли ношу, яка нам ненависна. Але повинні нести її, щоб творити свою справу.
— Яку справу?
— Божу. Оскільки його нема і ми — лише привиди в тумані буття, поміж лютих і жорстоких стихій, то ми повинні об’єднатися, щоб не загинути, утвердити себе над безоднею — бодай за рахунок інших життів. Ось чому церква нещадна до інакодумців: вони розпорошують сили, вони вносять непевність і волюнтаризм у плебейбькі душі, котрі ми жадаємо ввести у річище узгодженості.
— Якщо ви — привиди, то все, що дієте, виявиться теж примарою. Воно щезне, як нічне видиво.
— Ми живемо сучасною миттю, — сказав інквізитор. — Можливо, є лише вона. Ми хочемо нагромадити потенцію вічносущого тепер. І, може, колись митьпородить дивне буття, як непорочна Діва. Ми будемо деміургами того буття…
— Жахливе дитя народиться від такої «Діви», — суворо сказав Джордано. — По образу й подобі все зачинається й твориться. Не гадай, що ви обійдете закон причинності й відплати. Сієте кров і вогнища — не уберете врожаю гармонії. Мить жорстокості породжує вірність ненависті й злоби…
— Ти не збагнув, не проник в потаємну суть мого задуму…
— Та ні, збагнув! І дозволь відверто сказати тобі, що — в іншому світі живу. Ми маейо однакові тіла, мову, історію народу, але душі наші живуть в інших вимірах. Ви бачите світ, як товпище привидів. І бог ваш — привид, жорстокий упир, що утверджує абсурдне буття серед безвидності. А я бачу світ, як світанок чарівного дня краси й любові. Ще сутінки скрадають небосхил, ще панують тіні й привиди на землі, іще очі й почуття сплячих жахаються вигаданих потвор, та вже бубнявіє зерно життя під грунтом, незабаром зійде сонце і радісні парості потягнуться вгору, до зірок. І в просторах далеких сфер зустрінуться дружні руки крилатих геніїв, щоб створити братерство розуму в безмежжі. Не для суду, не для муки й відплати, а для радісної гри.Так, так, не хмурся! Світ — лише яйце, в якому задихається пташеня розуму. Яйце Великого Життя, про яке ми ще нічого не відаємо… проте є його часткою, його співучасником. Розломити шкаралупу яйця — ось дбля розуму! А ви — боїтеся цієї вогненної справи, бо за межами яйця — для вас місця нема. Ви — безкрилі! І тому обрізуєте крила всім, хто пробує їх виростити у темряві планетарного яйця. І старанно затикаєте всі проломи, що їх прокльовують зрячі пташенята. Дарма! Світанок розуму настане так же неминуче, як і схід сонця…
Інквізитор насуплено дивився на одухотворене обличчя в’язня. Мовчав. Пергаментні щоки сіпалися. Нарешті він підвівся.
— Жаль…
— Чого тобі жаль?
— Я втрачаю сильну людину, котра могла б допомогти в муруванні нових шляхів. Ти втрачаєш ниву життя, куди б міг посіяти творчі зерна.
— Я вже посіяв. Досить того, що зроблено.
— Тебе забудуть! Плебеї йдуть за тим, хто сильний. І живий.
— Жорстокість — не сила, а насилля, — відповів Джордано, глянувши на вогники зірок у вікні. — Глянь, які елегійні світлячки, оці далекі зорі. Вони нікого не жахають, не змушують. А яка сила впродовж віків! Як могутньо вони кличуть дух людини до себе, в лоно тайни. А ви своїми вогнищами і карами й страхами грядущого небесного трибуналу нікого не обігріли, не об’єднали, не втішили. Мені особисто байдуже — пам’ятатиме хтось мене чи забуде. Хто полюбить мене, той буде нерозлучний з моєю душею у всіх світах, у всіх віках. Не пам’ять потрібна людині — пам’ять легковажних поколінь! — а супутники пошуку й польоту. Як йастане пора лебедю летіти у вирій — поклик вожака досягне слуху птахів на всіх озерах і ріках.
— Поезія, — втомлено сказав інквізитор. — Це гарно» щоб привернути увагу дитячих душ. Але вести їх треба» до реальності, котра дуже сувора. Ви, мрійники, вічнб обманюєте душі Адамових дітей нездійсненними прагненнями. Це — великий гріх!
— Гріх? — гірко запитав Джордано. — Ти говориш про гріх, посилаючи на вогнище людину, яка несе в душі лише любов?!
Палке слово в’язня лишилося без відповіді. Інквізитор, заплющивши очі, стояв перед Джордано, мовчав. Здавалося, вслухався у свої потаємні думи. Зрештою важко розліпив вуста:
— Є казки у різних народів. Там шукач, вирушаючи в путь, бачить на перехресті камінь, на якому висічено слова…
— «Ліворуч підеш — коня втратиш» — усміхнувся Джордано, — праворуч — в полон потрапиш…»
— «А прямо — з конем загинеш!» — докінчив інквізитор. — Мудра думка. Кожен — рано чи пізно — читає на камені своєї долі оці тривожні слова. Ти догадуєшся, що хочу сказати?
— Пропонуєш вибір?
— Дивлячись який… Найпростіше пожертвувати коня або перебути певний час в полоні, маючи надію жити й діяти далі. Всі жахаються прямого шляху, де все гине — кінь і шукач…
— Але там казка обіцяє рішення, — іронічно зауважив в’язень.
— Так, — кивнув інквізитор. — І я пропоную тобі такий шлях, де все гине… і все залишається. І навіть більше…
— Не втямлю.
— Поясню. Це моя остання спроба врятувати тебе, брате Джордано. Вирок трибуналу залишиться у архівах священної канцелярії, ти підеш на волю, і ніхто ніде не зачепить тебе пальцем, якщо…
— Якщо…
— Ти забудеш ім’я — Джордано Бруно, — твердо відкарбував інквізитор. — Ноланець[2]повинен загинути, ми викреслимо його з анналів історії. Якщо ти правду мовив і тобі байдужа думка інших людей, якщо ти цінуєш лише істину — то згодишся! Матимеш нове ім’я, прагнутимеш будь-яких ідеалів, писатимеш нові книги, навіть сміливіші за попередні, але розпрощаєшся зі старим образом, з ветхим ім’ям. Тут — непросте рішення! Якщо ти не софіст — то згодишся, що це чесйа пропозиція.
