Адепт - Ешкилев Владимир (книга жизни .txt) 📗

Не всі діти Абайки-ябгу та не всі ватажки гузів погодилися з угодою в Карайласі, але вони мовчать, бо вже немало жерців та багатурів гузьких загинуло від отрут сатанинських волхвів з Чорної Вежі, котрі вже другий місяць нишпорять обома берегами Великої ріки, сіють зло і ненависть до Святого Міста, підкуповують зверхників північних булгар та буртасів, щоб ті в урочний час, у Рік Пророкований, стали на бік Безвухого.

Той, чиїми устами говорю я, о мудрі тлумачі, сказав, що через півроку Абайка-ябгу зможе привести на береги Великої Ріки дванадцять разів по п'ять тисяч воїв і п'ять разів по дванадцять облогових машин із таранами й вогняними снарядами. Нехай мудрі тлумачі знають про це, нехай відкритими очима дивляться на небезпеку і нехай Єдиний допоможе їм тої небезпеки уникнути».

Так сказав вивідувач, що його Йосія назвав «Гимелом».

Довго мовчали старці Найвищої Ради, аж нарешті рабі Ієгуда заговорив мовою давніх іудеїв. Я майже нічого не зрозумів з його слів. Таємницею є для мене й слова інших мудреців Ради; але обличчя їхні були стурбовані і зловісна тінь далекої Чорної Вежі впала на блакитне сяйво павільйону. Ієгуда про щось питав Гимела, але їхня розмова теж була схована від мене за брамою біблійної мови, і тільки тоді зрозумів я, чому мене лишили при нараді під час розповіді Гимела.

Коли Ієгуда закінчив розпитувати північного звістового, Йосія наказав нам вийти. Не знімаючи каптурів, ми рушили за адалем. Дивлячись на його вуха, подумав я тоді, що цьому синові хазарина й іудейки не завадило б познайомитися з водяними щурами.

Тричі поклявся я: Даждьбогом, Тангрою і життям дітей моїх, що ніде і нікому не розповім про бачене і почуте в Царському гаю. Після клятв Йосія дав мені дві зв'язки дірчастих дирхемів і вивів крізь лабіринт цегляних хідників на міст перед палацом. Там він забрав у мене Зірку рабі Ісраеля.

Залишився я посеред Ханбалика один на один зі своїми думками. Думав я про нещасливу долю Менгі і про страшну клятву.

Нині я розповідаю про нараду в Блакитному павільйоні без страху перед словами закляття: давно не йду я до Єдиного через знаки Даждьбога і Тангри, а дитина моя померла багато років тому. Так казав мудрий Мелхиседек: «Час з'їдає силу заклять, бо закляття смертних так само не вічні». А Числа тої клятви я не назву.

Коли я залишив цегляні стіни царського палацу, Сонце стояло в зеніті, не віддаючи тривоги ані західному, ані східному обріям Великого Степу.

Якийсь час я блукав вулицями царського міста, дивуючися з високих глиняних парканів, вищих за стіни Києва, та дрібного білого пороху, що вкривав вулиці шаром завтовшки з три пальці. На хіазмі [74], південніше од Чорної синагоги, побачив я мідного стовпа на камінному кубі, заввишки у півтора людські зрости. Хазари називають такі стовпи «мейсуз». На ньому був напис, знаки якого охороняли іудейський квартал від злих демонів Степу. То були слова біблійного Второзаконня: «Якщо ви справді слухатимете Мої веління, що Я сьогодні заповідаю: любити Господа, Бога вашого, і служити Йому всім вашим серцем і всією вашою душею…»

Роздивляючись стовп-мейсуз, згадав я слова саркельського іудея Зоровавеля про Мелхиседека з вулиці Мідяного Стовпа. І спитав жебраків при стовпі про того чоловіка. За стертий срібляк вони довели мене до будинку, на стіни якого нехай будуть мої благословення до сповнення днів моїх серед смертних.

Будинок цей був чи не найбільшим на вулиці Мідяного Стовпа. Побудував його дід Мелхиседека, радник царя Обадії. Цар цей запросив його в Ітхель із Дамаску Сирійського, де дід Мелхиседека очолював хаккахал — вищу раду, що збиралася перед брамою головної синагоги Великого Халіфату [75]. Батько Мелхиседека, Левій, успадкував місце біля трону степових царів, але доля була лихою до нього. В десятий рік правління царя Ханукки Левій очолив військо проти буртасів і заблукав в бузанських чагарях. Заледве сто вершників вивів він із того походу — без бранців, без слави, без щасливих чисел у День Повернення. Ханукка більш ніколи не питав порад у Левія, а син царя, Ісаак, навіть не запросив Левія до своєї ближньої ради. Від ганьби і приниження Левій помер, а рід його та маєтності почали занепадати.

Мелхиседек залишився одним із шести синів нещасливого, а на величезний будинок впала суха тінь. У колючі хащі перетворилися гаї, пісок засипав плити мармурового басейну і кістяк здохлого віслюка вріс шафрановою кліткою в його малахітові сходи, немов сповнилося пророцтво давніх часів: «Жовта смерть накриє драбину життя і не побачать, і не зійдуть».

У всьому величезному будинку мешкало двоє — Мелхиседек і стара служниця Каса, що робила для господаря коржі. Син Левія заробляв на життя гаданням на воді та кістках, а деколи писав на замовлення багатих хазарських батярів любовні вірші. Ітхельські поети не любили Мелхиседека як конкурента, проте охоче слухали його порад.

Того дня, коли я перетнув браму Мелхиседекового будинку, старий писав на жовтому ісфаганському папері довгого вірша. Сидів він на великій колоді біля висохлого басейну і попеляста борода його була рясно заплямована кольоровими чорнилами. Я привітав його від імені Зоровавеля, книжника Саркельського, і назвав себе.

Мелхиседек відірвався від паперу і довго дивився на моє обличчя.

— Ти є склавин із Бористенових берегів, жрецького роду. І знаєш свою обраність, — сказав він.

Я розгубився від істини слів незнайомої мені людини, як губиться приховане від світла і відкрите від темряви. І я сказав:

— Так.

І наказав мені Мелхиседек ім'ям Єдиного розповісти йому про мої шляхи. А я сказав: «Довга ця розповідь. День і ніч буду говорити, доки закінчу».

Мудрий син Левія мовив мені:

— Єлеазар син Азарії, що був законовчителем Іудеї в часи кесаря Траяна [76], казав, що один день і одна ніч творять одну «ону» [77], але частина «они» вартує як одна «она», і сказано цим. Кажи.

І відкрив я йому все, як на сповіді, і розповідь моя була в ім'я Єдиного. І тому Число її — один.

А на ранок наступного дня я вже був не сам у цьому світі і не згадував більше про Менгі-ханум.

А Степ у ті дні був сріблястий від стиглої ковили.

Друга літера Чотирилітерника — «хет»

Тепер розповім про обраність Мелхиседекову, про подорож його до Білого Озера і про таємні братства Хазарії. Розповідь моя буде правдива і слова Мелхиседекові будуть передані в ній так, як були ним сказані у восьмий рік правління Манасії Другого.

Коли Левій упав у немилість за непевних часів Ісаака, сина Ханукки, Мелхиседек носив меч у почті славетного хазарського полководця Алі-Гормізда. Армія Гормізда тоді воювала з троглодитами [78] у горах Аррану. [79] Війна та була важкою і навіть полководці не знімали обладунків піврічного циклу, не обмивали водою ратного тіла і смерділи важким цаповим духом від пилу і поту війни.

Троглодити ховалися в печерах і нападали на воїв Гормізда вночі. Вороги хазар труїли провідників та вивідувачів, а полонених майже не було, бо гірські дикуни втікали під полону в смерть, розрізаючи собі черево в оточенні, в безнадії.

Аж ось одного дня арсії впіймали родину троглодитів, і Мелхиседек був тлумачем на допитах. Старша жінка встигла проковтнути трунок зеленої міді і сконала з прокльонами Гормізду. Її чоловік вмер із залитою в горлянку киплячою олією. Окрім дикунських молитов, він не сказав ні слова.

Розлючений Гормізд обіцяв катам страшну смерть, якщо й діти троглодитів не покажуть шлях до таємних печер Харвада.

Дітей було двійко. Налякані Горміздом, кати почали з дівчини, а хлопчика прив'язали до стовпа і відрізали йому повіки, щоб не зміг заплющити очей, дивлячись на страждання сестри. Кати знали стару перську науку: жінки страждають від болю, а чоловіки від страху перед болем.