Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗

— То волієш казочки, княже київський? — зло всміхнувся він.

— Іди ти зі своїми казочками! — Богданові од випитого йшла обертом голова.

— Волієте казку, боляри? — спитав Харя.

І йому недружно відповіли:

— Давай казку, давай.

Скоморох кахикнув для уваги й почав:

— Були собі два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалік один од одного й не здибувалися, бо ні той, ні той сього не волів. Та одного разу таки здибались на вузькому містку: той ішов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скіритися, та ні той, ні сей не поступався: старий уже не міг подужати молодого, молодий же ще не міг зіпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сиділи отак, сиділи, тоді старий і рече:

«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».

Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тоді, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвіст, і той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.

Всі були раді вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше раділи вівці й кози: великого лиха зазнали від нього...

Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же підозріливе дивився на скомороха. Він сподівавсь іншого закінчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено відітхнув і блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.

— То й до чого твоя казочка? Старі завше вмирають, на тому й світ стоїть і стояти-йме. Чи відаєш се, скомороше?

Той поставив келиха й потиху сказав, розділяючи кожне слово, ніби щоб і нетямущі могли зрозуміти:

— Я те відаю, княже. Та нерозумні вівці не відали того...

Князь і досі не помічав пастки, кинутої йому під ноги. Він простякувато спитав:

— Чого не відали вівці?

— Не відали того, що в старого зубів уже не було, а молодий мав повну пащу великих і вельми гарних та... гострих зубів.

Гості вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казці несподіваного хвостика. Всі причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.

Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стіл і просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'яні глечниці з медом, запереступав до гайдара. Той сидів незрушно, тільки зблід і міцно стиснув ще мокрі від меду вуста, проте сидів і сидів, навіть тоді, коли Богдан повис над ним, задерши до стелі довгий лискучий меч. Але вістря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз і вдруге, нарешті висмикнув і застиг у незручній позі посеред брудного, залитого й заляпаного столу.

В очах йому було здивування — й тим, що допіру сталося, і тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малі боляри, велії та прості можі, які сиділи на сьому кінці столу, повідхилялися, майже падаючи доліспини через лавиці. Богдан стрибнув додолу, вибіг у сіни й порозстібав петлиці гуні.

Таких дурощів Богдан і не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сідлай коня та просто додому. Й усе через свою підозріливість. Марно сичав на всіх — і на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душі стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дід, рідний брат його діда Данка, рідна ж кров ніколи не стане водою, бо так улаштовано світ, і Дажбог із Даною тому зарука.

Богдан вийшов у дворець, сів на витолоченому спориші й глибоко зітхнув.

По якомусь часі двері знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.

— То ти єси, Морятине? — впізнав Богдан.

— Я єсмь, — глухо проказав нарочитий між.

— Сміються тамті?

— П'яні вони, — відповів Морятин.

— Не ліпо є...

Богдан почувся раптом таким самотнім, що хотілось, аби бодай сей похмурий чоловік лишився при ньому.

— Позостанься коло мене, — мовив Богдан.

Морятин зненацька нахиливсь і дихнув молодому князеві просто в обличчя:

— Рогволод винний в тім, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичі пойняли його в полон і правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!

І він мерщій зник, розтанув у темряві, лишивши Богдана самого з думками й острахами.

В літо 423-е

Перейшли Ітиль-річку [7] унугундури, котраги, кутригури та інші булгарські язики, й послав Рогволод косаків на них луганських, і прийшов князь луганський Годечан і рік їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».

І не вдали дані, й була січа велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки під рукою малі, й воротився вдруге, й була знову січа від усходу до заходу сонця, й подоліли косаки, й булгари побігли волаючи, й появ Годечан талів [8], і полон многий, і вози, й вежі, й табуни, й вівці, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править під рукою руського князя й до сьогодні, даючи дань.

В літо 424-е

Зима кінчалася, колись пращури в сей місяць сушили порубаний ліс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пекові. Тепер же ланів було досить, і не треба було сікти і стинати дерев і сушити їх на морозі. Сніги стояли майже до коліна, тверді й злежані за зиму. Й з останнім снігом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.

Богдан дивився на неї й не міг угадати, хто б то міг приїхати до них о такій порі. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгій гуні навопашки, метушилася коло гості, й та кланялася до княгині Ради, торкаючись правицею втоптаного снігу.

То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкій постаті прибулиці здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений і чекав, коли жони піднімуться сходами ґанку й увійдуть у широкі сіни.

Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осіннє небо, вічми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як і в матері, було майже затулене чорним полотком, Богданові по спині сипонуло жаркими мурашками.

Мить розгубленості тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князеві, плавко пішла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.

Богдан потупцявся в сінях, вийшов на ґанок, тоді його розібрав сором, і він майже побіг сходинами вгору, до своєї світлиці, наслухаючи, що робиться на тій половині, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до світлиці заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але ті мовчали, й він так і не наважився спитати кого-небудь.

Мати прийшла тільки перед смерком, коли Богдан мало не шалів од цікавості й нетерплячки. Вона сказала:

— Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можі твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер... Чи чуєш мене, Божку? — глянула на сина Рада, бо він, здалося їй, не слухав і не чув того, що вона прохала.

— Чув єсмь... — озвався Богдан, але насправді таки нічого не чув. Коли два роки тому нарочитий між сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, він ще й посміявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самі тільки вічі, й серце млоїлося цілий день. Материні слова бриніли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.

— Куди? — спитав він одним словом, як звик іще в дитинстві.

— До Нежині, Божку. Вона вже друге літо в своїх кревних. Коли князя Вогняна... Та ти й сам... То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.

І тільки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарешті, що від нього вимагали, й відповів у вже зачинені двері: