451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗
Вона повернула голову, хоч — цілком очевидно — і не слухала.
Монтег обізвався.
— Варто лише сьогодні не піти на роботу — і вже можна не ходити й завтра, і взагалі не ходити.
— Але сьогодні ти підеш, чи не так? — мовила Мілред.
— Я ще не вирішив. Поки що мені хочеться — і то жахливе почуття — все ламати й руйнувати.
— Може, візьмеш автомобіль, покатаєшся?
— Ні, дякую.
— Ключі від машини на нічному столику. Коли в мене такий настрій, як зараз у тебе, я розвіюю його швидкою їздою. Миль дев’яносто п’ять на годину — і чудово! Іноді я катаюсь отак цілу ніч, повертаюсь назад, а ти нічого й не знаєш. А за містом гарно! Іноді під колеса потрапить кролик, а то й собака. Візьми машину.
— Ні, не сьогодні. Мені хочеться зберегти це почуття. Господи, щось наче кишіть у мені! Я не знаю, що це. Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому. Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто багато заховав у собі, і не знаю, що саме… Я, може, навіть почну читати книжки.
— Та ж ти через них потрапиш до в’язниці! — Вона дивилася на нього, ніби крізь скляну стіну.
Він почав одягатися, неспокійно рухаючись по кімнаті.
— І хай, може, це й на краще. А то я можу покалічити кого-небудь. Чула, що казав Бітті? Ти слухала його? В нього на все є відповідь. Він слушно каже. Щастя — дуже важливо. Розваги — понад усе. А я сидів і твердив сам собі: я нещасний, я нещасний.
— А я щаслива, — Мілред сліпуче всміхнулась. — І пишаюся цим.
— Я мушу щось зробити, — сказав Монтег. — Сам не знаю що, але щось важливе.
— Мені набридло слухати ці дурниці, — відказала Мілред, знову повернувшись до диктора.
Монтег крутнув регулятор гучності на стіні, й диктор занімів.
— Міллі, — проказав Монтег і замовк. — Адже це твій дім, як і мій. Отож я хочу бути чесним і все розповісти тобі. Це слід було б зробити раніше, але я навіть сам собі не міг зізнатися. В мене щось є, я покажу тобі. Я збирав потроху, впродовж цілого року, ховав, і не знаю сам, навіщо, однак робив і нічого тобі не казав.
Він узяв стілець з прямим бильцем, неквапливо відніс його у вітальню, присунув до стіни коло вхідних дверей і виліз на нього. Якусь хвилю стояв непорушно, мов статуя на п’єдесталі, а його дружина дивилася на нього знизу й чекала. Тоді Монтег відсунув убік решітку кондиціонера, глибоко засунув руку, відсунув ще одну заслінку й витяг книжку. Не дивлячись, кинув її на підлогу. Знов засунув руку, витяг ще дві книжки і теж кинув на підлогу. Отак він одна по одній діставав книжки, маленькі, великі, жовті, зелені. Коли він витяг останню, біля ніг Мілред лежало книжок двадцять.
— Пробач, — промовив, — я не подумав. А тепер виходить, що й ти вскочила в цю халепу.
Мілред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтег чув її уривчастий подих, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона кілька разів повторила його ім’я, а тоді, застогнавши, кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кухню до сміттєспалювача.
Монтег перейняв її, міцно схопивши в обійми. Мілред заверещала і, дряпаючись та пручаючись, силкувалася вирватись.
— Стій, Міллі, стій! Зачекай! Перестань, прошу тебе. Ти нічого не знаєш… Та перестань же!.. — він дав їй ляпаса і, вхопивши за плечі, струсонув.
Вона знов повторила його імя, а потім гірко заплакала.
— Міллі! — почав вій. — Послухай мене. Лише хвилину, чуєш? Уже нічого не вдієш. Тепер їх не можна спалити. Я хочу зазирнути в них, хоч разочок. Якщо брандмейстерова правда, ми спалимо їх разом, повір мені, разом спалимо їх! Ти повинна допомогти мені. — Він узяв її за підборіддя, глянув в обличчя, шукаючи в ньому себе, шукаючи поради на те, як йому бути. — Хочеш чи ні, а ми вже заплуталися. Впродовж усіх цих років я нічого не просив у тебе, а тепер прошу, ні, — благаю. Ми повинні з’ясувати, чому все так трапилося, звідки ця халепа — оті твої таблетки, гонки на автомобілі, моя робота. Ми над прірвою, Міллі. Але я не хочу падати в неї, хай їй грець! Нам буде нелегко. Ми навіть не знаємо, з чого почати, однак давай спробуємо розібратися, обміркуємо все й допоможемо одне одному. Ти навіть не уявляєш, як ти мені зараз потрібна, Міллі! Якщо ти хоч трохи любиш мене, зачекай день чи два, оце все, що я прошу, й на тому край! Я обіцяю тобі, клянусь! І, якщо в цих книжках є хоч що-небудь, бодай мала іскра в суцільному безладді, нам, можливо, пощастить передати її іншим.
Мілред уже не пручалась, і він випустив її. Вона осіла, прихилилася до стіни й повільно сповзла на підлогу. Сидячи біля купи книжок, вона мовчки дивилася на них. Уздрівши, що нога торкнулась однієї книжки, Мілред похапцем відсмикнула її.
— Ота жінка, Міллі, вчора… Ти не була там. Ти не бачила її обличчя. І Клариса. Ти ніколи не розмовляла з нею. А я розмовляв. Такі люди, як Бітті, бояться її. А чому вони бояться таких, як вона? Вчора на чергуванні я почав порівнювати її з пожежниками на станції і раптом зрозумів, що я їх ненавиджу, ненавиджу самого себе. І я подумав, що, може, краще було б спалити самих паліїв.
— Гаю!
Гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: “Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли. Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли”.
Тиша.
Вони дивилися то на двері, то на книжки, що валялися на підлозі.
— Бітті… — промовила Мілред.
— Не може бути!
— Він повернувся, — прошепотіла вона.
І знову негучний голос від дверей: “До вас прийшли”.
— Ми не відімкнемо. — Монтег прихилився до стіни, а тоді повільно опустився навпочіпки й почав розгублено порпатися в книжках, хапаючи то одну, то другу.
Його охопив дрож; він відчував нестерпне бажання знов заховати книжки за вентиляційну решітку, але знав, що йому не стане снаги зустрітися з брандмейстером Бітті ще раз. Отож він сидів навпочіпки, потілі просто сів на підлогу; нараз пролунав голос гучномовця, вже настирливіше. Монтег підняв з підлоги маленький томик.
— З чого почнемо? — Він розкрив книжку на середині і зазирнув у неї. — Мабуть, із самого початку…
— Він зараз увійде і спалить нас разом із книжками! — мовила Мілред.
Гучномовець нарешті замовк. Запала тиша. Монтег відчув, що хтось стоїть біля дверей, чигає, прислухається. Потім почулася хода-хтось пішов від будинку доріжкою, далі лужком…
— Подивимося, що тут написано, — сказав Монтег.
Він вимовив ці слова важко, затинаючись, ніби його охопив страшенний сором. Прочитавши з десяток сторінок, перескакуючи з однієї на другу, Монтег нарешті зупинився на таких рядках:
“Підрахували, що протягом цього часу не менше одинадцяти тисяч чоловік пішли на смерть, аби не розбивати яєць з носка”.
Мілред сиділа навпроти нього.
— Що це означає? У цьому немає ніякого сенсу! Брандмейстер казав правду!
— Стривай, — відповів Монтег. — Почнемо знову, з самого початку.
