Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

— Нехай Бог заплатить вашій милості за допомогу, панове. А позаяк до Лубен дорога ще далека, не погордуйте моєю і моїх синів господою, де ми раді вам будемо.

Ми із Розлогів-Сіромах. Я вдова князя Курцевича-Булиги, а це не донька моя, а донька покійного Курцевича-старшого, дівера, котрий віддав свою сироту на нашу опіку. Сини мої зараз дома, а я повертаюся із Черкас, куди до вівтаря Пресвятої Пречистої із пожертвою їздила. І ось поворітьма спіткала нас ця прикрість, тож, якби не пособили ваші милості, довелося б, либонь, заночувати на шляху.

Княгиня говорила б іще, та раптом удалині з’явилися підводи, що наближалися клусом, у супроводі юрби посольських каралашів і жовнірів пана Скшетуського.

— То ви, милостива пані, вдова князя Василя Курцевича? — спитав намісник.

— Ні! — враз і ніби гнівно заперечила княгиня. — Я вдова Костянтина, а це — Василева донька, Гелена, — додала вона, показуючи на панну.

— Про князя Василя багато у Лубнах розповідають. Був він і вояк великий, і небіжчика князя Міхала довірений.

— У Лубнах не була, — трохи гордовито відповіла княгиня, — і про його вояцтво не чула, а про подальші вчинки нема чого й згадувати, бо про них і так усі знають.

Слухаючи це, князівна Гелена схилила голову як квітка, підтята косою, а намісник швидко промовив:

— Такого, милостива пані, не кажіть. Князь Василь, через страшну error [25] правосуддя людського засуджений на втрату майна і життя, мусив рятуватися втечею, але згодом невинність його було доведено, що теж було законно підтверджено, і честь йому, як чоловікові добропорядному, повернено; а честі має бути тим більше, чим більша була кривда.

Княгиня кинула бистрий погляд на намісника, а на її неприємному, різкому обличчі виразно відбився гнів. Але пан Скшетуський, хоч був він чоловіком молодим, мав у собі стільки рицарської гідності, а погляд у нього був такий ясний, що вона не насмілилася йому заперечити, натомість звернулася до князівни Гелени:

— Панянкам цього слухати не гоже. Піди поглянь, щоб кожухи з коляски переклали на підводи, якими ми з дозволу їхніх милостей поїдемо.

— Дозволь же, ласкава панно, тобі допомогти, — запропонував намісник.

Вони удвох пішли до коляски, але тільки-но опинилися одне навпроти одного по обидва боки дверцят, як шовкові торочки очей князівни піднялися, і її погляд, наче ясний і теплий промінь сонця, упав на обличчя поручика.

— Як же мені дякувати вашій милості, пане… — сказала вона голосом, який здався намісникові солодкою музикою, схожою на звучання лютні й флейт, — як мені дякувати тобі за те, що за честь батька мого вступився, супроти кривди, котру йому найближчі кревні чинять.

— Ласкава панно! — відповів намісник, відчуваючи, що серце тане у нього в грудях, як сніг навесні, — хай допоможе мені Господь Бог, а я заради подяки твоєї ладен хоч у вогонь скочити або й зовсім кров пролити, але якщо така велика охота, то заслуга менша, а коли так, то не гоже мені подячної плати з уст твоїх приймати.

— Якщо ти гордуєш нею, ваша милость, то я, убога сирота, не знаю, як інакше вдячність свою висловити.

— Не гордую я нею, — дедалі сильніше наголошував намісник, — але такий великий фавор довгою і вірною службою здобути прагну і про те тільки прошу, аби на таку службу ласкава панна взяти мене зволила.

Князівна, чуючи такі слова, зашарілася, збентежилася, потім ураз зблідла і, затуляючи обличчя долонями, відповіла сумним голосом:

— Мабуть, самі нещастя принесе вашій милості ця служба.

А намісник перехилився через дверцята коляски і мовив тихо й чуло:

— Принесе, що Бог дасть. Якщо навіть і біль, я все одно ладен до ніг вашої милості упасти і про нього благати.

— Не може бути, щоб такий рицар, як ти, ваша милость, тільки-но побачивши мене, надто великою охотою мені служити перейнявся.

— Ледве тебе побачивши, я відразу ж думати про себе забув і відчуваю, що вільному досі воякові, мабуть, рабом стати доведеться, але така, певно, воля Божа. Любов — це стріла, що несподівано пронизує груди, і ось я сам удар її відчув, хоч іще вчора не повірив би, якби хто сказав, що таке станеться.

— Якщо ваша милость учора не повірив би, як же я сьогодні повірити можу?

— Час, ласкава панно, найкраще переконає тебе в цьому. А щирість хоч зараз не лише у словах почути, а й на обличчі побачити можеш.

І знову шовкові завіси очей князівни піднялися, а поглядові її відкрилося мужнє й шляхетне обличчя молодого жовніра. Очі його були сповнені таким захопленням, що обличчя її взялося густим рум’янцем. Але тепер очей додолу вона вже не опускала, і він певний час упивався їхніми дивними чарами. І дивилися вони так одне на одного, як дві істоти, котрі хоч і зустрілися на битому шляху в степу, але відчувають, що обрали одне одного назавжди, і душі їхні, як двоє голубів, уже летять назустріч одна одній.

Цю хвилю захоплення урвав різкий голос княгині, котра покликала князівну. Під’їхали підводи. Каралаші заходилися переносити пакунки із коляски, і невдовзі все було готове.

Пан Розван Урсу, ґречний боярин, віддав обом жінкам власну карету, намісник сів на коня, і всі рушили в дорогу.

День уже згасав. Розлиті води Кагамлика сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром надвечір’я. Високо в небі вишикувалися табунці легеньких хмарин, які, поступово червоніючи, звільна рухалися до краю виднокола, ніби стомлені гойданням у небі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску.

Пан Скшетуський їхав із боку князівни, але розмови з нею не заводив, бо говорити так, як вони щойно говорили, при сторонніх не міг, а пустих слів його вуста вимовляти не хотіли. У серці він відчував блаженство, а в голові у нього щось шуміло, як вино.

Увесь караван бадьоро йшов уперед, і тишу порушувало тільки форкання коней або брязкіт стремена об стремено. Потім каралаші на задніх підводах затягли сумну волоську пісню, однак невдовзі стомилися, і тоді почувся гундосий голос пана Лонгіна, котрий побожно співав: «Я зробила так, щоб на небі не згасало сяйво і, як темінь, я покрила всю землю». Тим часом споночіло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, мов безмежне море, тумани.

В’їхали в ліс, але не проїхали й кількох стай [26], як почувся кінський тупіт і п’ятеро вершників показалися перед караваном. Це були молоді княжичі, котрі від фурмана довідалися про халепу, що сталася з їхньою матір’ю, і квапилися на допомогу, ведучи з собою карету, запряжену четвериком.

— Це ви, синочки? — окликнула стара княгиня.

Вершники наблизилися до підвід.

— Ми, матінко!

— Здоровенькі були! Дякуючи оцим ось добродіям мені вже й допомога не потрібна. А це мої синочки, котрих я вашій ласці, панове, доручаю: Симеон, Юр, Анджей і Миколай. А то хто п’ятий? — запитала вона, придивляючись пильніше. — Гей! Якщо старі очі у темряві не помилилися, то це, здається, Богун?

Князівна раптово сахнулася в глибину карети.

— Чолом вам, княгине, і вам, князівно Гелено! — привітався п’ятий вершник.

— Богуне! — мовила стара. — Із полку прибув, соколе? А з торбаном? Здоров, здоров! Гей, синочки! Я вже запросила їхніх милостей, ласкавих добродіїв, переночувати у Розлогах, а ви їм уклоніться! Гість в оселю — Бог в оселю! Просимо ж вас, ласкаві панове, до нас завітати.

Булиги поскидали шапки.

— Покірно просимо ваших милостей до господи.

— Вони вже згодилися — і його високість пан посол, і його милость пан намісник. Шляхетних кавалерів прийматимемо. Тільки от не знаю, чи їм, що звикли до придворних делікатесів, буде до смаку наш убогий харч.

— На жовнірському ми хлібі, не на двірському росли, — мовив пан Скшетуський.

А пан Розван Урсу додав:

— Я вже куштував гостинний хліб у шляхетських домах і знаю, що двірський із ним не зрівняється.

Підводи рушили вперед, і стара княгиня вела далі: