Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
– В чом дєло? Тривога?
– Да, – сказав Лаврентій. – Іменно тривога. Цей суб'єкт запевняє, що нас не існує і що ми – плід його фантазії. Весь Кремль – це його уява. Га? Як тобі подобається?
– Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.
– Який Петлюра? – здивувався я. – Ви його давно забили.
– Ніхто його не вбивав! – невідомо чого сполошився Берія. – Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…
– Жидівські погроми, – підказав Сталін.
– Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, – заперечив я.
– Неправда! У нас є документи! – ще нервовіше заверещав Берія.
– Спокійно, – сказав Сталін, – одним Петлюрою менше, одним – більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.
– А діло, я вам скажу, неординарне! – озвався Каганович. – Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна полупається комбінація.
– У Львові наші офіцери грабанули магазини і тепер їхні жінки ходять в комбінаціях на танці! – обурився Ворошилов. – 1 ніхто не пояснив їм, що це зовсім не сукні, а обикновенне комбіне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов – узагалі скандал.
– Це зовсім інша тема, – перебив Берія. – Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб'ють.
– Мовчать! – гаркнув Сталін. – Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.
– Тоже мені таємниця, – здвигнув плечима Берія. – Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.
– Він нас продасть, – засопів Сталін.
– Ніхто йому не повірить.
– Його потрібно негайно ліквідувати, – сказав твердо Сталін.
– Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, – заперечив Каганович. – Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.
Сталін зміряв мене поглядом повним ненависті. – Думайте, хлопчики, думайте, – сказала Мать Революція. – Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.
– Треба негайно зібрати Політбюро, – сказав Сталін.
– Так ж воно усе тут! – здивувався Берія.
– Я сказав зібрати Політбюро! – гримнув Сталін. – А не родичів! Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:
– Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. – Він підняв слухавку: – До мене, негайно.
Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.
Двері відчинилися і з'явилася зовсім гола секретарка:
– А ось і я!
– Негайно збери Політбюро.
– Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує промине купа часу.
– А ти не давайся!
– А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.
– Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?
– Канєшно! Я й чотирьох можу.
– Да? А яким образом? – пожвавішала Мать Революція.
– А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.
– Чудово! – вигукнула Мать Революція. – До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.
Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:
– Давай, дерзай. І все в темпі.
Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив:
– Мені все-таки здається, що він нас дурить.
– Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, – заперечив Берія.
– А тобі ніби хочеться.
– 1 мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Ленін?
– Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?
– Да ти ж його сам і визвав.
– Я? – вибалушив очі вождь.
– Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.
– Так я що, казав саме його викликати?
– Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть, пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.
– А-а, – закивав радісно Сталін, – так це він «Щорса» зняв?
– Він! От бачиш – признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…
– Так це ж режисер, а не художник.
– Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей – сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він може намалювати про нас героїчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав і бив поклони до отупєнія.
– Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? – Тяжко зітхнув Сталін. – Добре, а шо було далі?
– Як? А ти шо, не помниш?
– Да у нього ж страшні провали, – озвалася Мать Революція. – Він не пам'ятає, куди люльку подів, не то шо…
– Про провали нам давно ізвєсно, – сказав Берія. – Але одне дєло люльку загубити, а друге – державу.
– Е! – стрепенувся Сталін. – Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!
– Правильно гне! – підтримала Берію Мама. – Держава – не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.
– Коротше, – вів далі Берія, – ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь і давай отдельну картіну.
– Ну і що? Не заслужив я, чи що?
– Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив. – 1 я заслужила! – нагадала про себе Революція.
– І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.
– Так, – кивнув Сталін. – Це пам'ятаю. А що далі було?
– А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.
– А він що?
– А він, чи не здогадався, чи здєлав вид – не знаю. Всі вони – ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.
– Значить не здогадався, – похитав головою вождь.
– Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.
– А він і тут не догадався? – аж позеленів вождь.
– Нє-а… і тоді якраз случився припадок.
– Зним?
– Ні, не з ним, а…
– З тобою?
– Да я шо – припадошний, чи шо?
– А з ким?
– Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем'я ето самоє…
Тут Берія поляскав долонею по кулаці.
– Шо за єрунда? – стенув плечима Сталін. – Да ніколи я з його мамашою нічого такого…
– Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його мамашу, а Україну вопше. Тоїсть ти Україну, – ляск-ляск долонею по кулаці, – ето самоє.
