Історія одного кохання - Сигал Эрик (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
— Твій батько теж любить тебе, Олівере. Він любить тебе так само, як ти любитимеш Бозо. Але ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь вік, вважаючи, буцімто ненавидите один одного.
— Якщо ти не просвітиш нас,— сказав я ущипливо.
— Атож.
— Справу вирішено,— оголосив я на правах чоловіка й голови родини і знову втупився в документи позову «Держава проти Персівала». Дженні підвелась, але зразу ж пригадала:
— Нас просять дати відповідь.
Я висловив упевненість, що випускниця музичного факультету Редкліффа зуміє написати відмову без консультації з юристом.
— Слухай, Олівере,— сказала вона.— Часом мені доводилося говорити неправду. Але я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити.
Цією розмовою вона, по суті, ображала мене, і я ввічливо попросив її дати відповідь у будь-якій формі при умові, що зміст залишиться той самий: ми приїдемо хіба що тоді, коли в пеклі стане прохолодно. І знову повернувся до позову «Держава проти Персівала».
— Який у них номер? — тихо запитала вона, стоячи біля телефону.
— Хіба не можна відповісти листовно?
— Ще трохи, і в мене не витримають нерви. Який у них номер?
Я сказав їй номер і негайно заглибився в апеляцію Персівала до Верховного Суду. Я не дослухався до того, що каже Дженні. Точніше, намагався не дослухатись. Але ж ми були в одній кімнаті.
— Добрий вечір, сер,— промовила Дженні. Невже трубку взяв сам Сучий син? Хіба він не у Вашінгтоні? «Нью-Йорк таймс» повідомляла, що він пробуде там до кінця тижня. Наша журналістика звелася зовсім на ніщо.
Скільки треба часу, щоб сказати «ні»?
Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу розмову.
— Оллі!
Вона затулила долонею трубку.
— Оллі, може, не треба давати негативної відповіді?
Я кивнув головою на знак того, що треба, а ще махнув рукою на знак того, що годі вже з біса балакати.
— Мені дуже шкода,— сказала вона в трубку.— Тобто нам дуже шкода, сер...
Нам! Навіщо вона вплутує мене? І чому не скаже «ні» й не покладе трубку?
— Олівере!
Дженні знову затулила трубку долонею і заговорила підвищеним тоном:
— Йому боляче, Олівере! Як ти можеш сидіти, знаючи, що батькове серце спливає кров'ю?
Якби вона не була в такому збудженому стані, я пояснив би їй ще раз, що каміння не може спливати кров'ю і що її італійсько-середземноморські уявлення про батьків виглядають зовсім недоречно на тлі скелястих вершин гори Рашмор. Але вона зовсім розклеїлась. І я почав розклеюватись теж.
— Олівере,— просила вона,— може, ти сказав би йому хоч слово?
Йому?! Та вона з глузду з'їхала!
— Може, сказав би хоч «здрастуй»?
Вона простягнула мені трубку. Насилу стримуючи сльози.
— Я ніколи не заговорю з ним. Довіку,— відповів я зовсім спокійно.
Вона заплакала. Зовсім нечутно, тільки сльози побігли струмком. Потім вона... вона стала благати:
— Заради мене, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.
Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє чекали чогось. Чого? Моєї відповіді?
Ні, я не міг погодитись.
Невже Дженні не розуміє, що вимагає неможливого? Що я не можу вчинити інакше? Втупившись у підлогу, я рішуче похитав головою, хоч почував себе дуже кепсько. І тоді вона зашепотіла до мене з такою люттю, якої я ніколи від неї не сподівався.
— Тварюка ти безсердечна,— сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи розмову: — Містере Берретт, Олівер хоче переказати вам, що по-своєму...— Вона спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити. Я був надто здивований, щоб утрутитись, і тільки слухав, що вона «перекаже» батькові.— Він дуже вас любить,— сказала вона і зразу ж поклала трубку.
Годі шукати раціонального пояснення того, що я вчинив наступної миті. Я виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я не виправдовую себе нічим і завжди почуватиму себе винним.
Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через кімнату.
— Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!
Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О, боже! Що за мара? Я повернувся до Джен.
Але вона щезла.
Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж миті, коли я схопив телефон. Її плащ і шарф висіли на місці. Я відчував нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало усвідомлення того, що я зробив.
Я шукав її скрізь.
Побіг у бібліотеку нашого факультету й став никати поміж рядами столів. Туди й сюди кожним проходом разів п'ять-шість. Хоч я не вимовив ані слова, мій погляд, певно, був такий напружений, вираз такий лютий, що всі читачі переполошилися. Та біс із ними!
Проте Дженні там не було.
Я помчав у їдальню, зазирнув у кімнату відпочинку, в кафетерій. Оббіг навколо корпусу Агассіза у Редкліффі. Немає ніде. Я гасав по всіх усюдах, серце калатало, мов несамовите, і ноги пристосовувались до його шаленого темпу.
Може, вона в корпусі Пейна? Там на першому поверсі є кімнати, де практикуються піаністи. Я знаю Дженні. Коли її розсердити, вона залюбки починає тарабанити по розтриклятих клавішах. Справді! Але чи схочеться їй грати тепер, коли я перелякав її на смерть?
Дурне це діло — ходити по коридору, де праворуч і ліворуч бренькають фортепіано. З-за кожних дверей долинають звуки Моцарта і Бартока, Баха і Брамса, зливаючись у божевільну мелодію.
Дженні десь тут!
Я спинився біля дверей, за якими хтось тарабанив — ще й сердито — прелюд Шопена. Постояв хвилину. Піаніст грав кепсько,— зупинявся, починав спочатку, раз по раз помилявся. Під час чергової паузи я почув, як жіночий голос пробурмотів: «Хай йому біс!» Мабуть, це Дженні. Я відчинив двері.
За фортепіано сиділа студентка Редкліффа. Вона підвела голову. Негарна, плечиста студентка-хіппі, роздратована моєю появою.
— Що ти побачив тут, хлопче?
— Нічого цікавого,— відповів я, зачиняючи двері.
Потім обійшов Гарвардську площу, побував у кафе «Памплона», в погрібку Томмі, навіть у забігайлівці Гейза — там постійно товчуться художники та музиканти. Все марно.
Куди ж вона могла подітися?
Метро вже було зачинене, але якщо тоді вона відразу побігла на площу, то могла ще встигнути на поїзд до Бостона. І подалася на автобусну станцію.
Була мало не перша година ночі, коли я вкинув у проріз телефонного апарата одну двадцятип'ятицентову монету і дві по десять центів. Я стояв у телефонній будці на Гарвардській площі.
— Привіт, Філе.
— Алло,— озвався він заспаним голосом.— Хто це?
— Це я, Олівер.
— Олівер! Щось сталося з Дженні? — запитав він злякано. Якщо він питає мене, то, значить, її там немає.
— Гм... Та ні, Філе, ні.
— Дяка богові. Як вам ведеться, Олівере?
Довідавшись, що донька жива й здорова, він заговорив звичним дружнім тоном. Наче його й не розбудили серед ночі.
— Чудово, Філе, у мене все гаразд. Чудово. Слухай, Філе, Дженні тобі телефонує?
— Де там у біса телефонує,— відповів він на диво спокійно.
— Що ти хочеш сказати?
— Бісова дівчина могла б дзвонити частіше. Все-таки я їй не чужий. Якщо людина може водночас заспокоїтись і перелякатися, то саме таке було зі мною.
— Вона там коло тебе? — запитав він.
— Га?
— Поклич її до телефону. Я її сам вилаю.
— Не можу, Філе.
— Вона що — спить? Якщо спить, то не треба.
— Спить,— сказав я.
— Слухай ти, негіднику.
— Що, сер?
— Невже Кренстон так з біса далеко від вас, що ви не можете приїхати сюди у неділю? А ні, то я приїду до вас.
— Ні, Філе. Краще ми приїдемо.
— Коли?
— Якось у неділю.
— Не треба мені «якось». Слухняний зять не каже «якось». Він каже «наступної». Наступної неділі, Олівере.
