Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
— Ніно, - лікар довго мовчав, ніби зважувався на щось важливе: — Ви ніколи не повинні думати зле про свого чоловіка, і вважати, що він наклав на себе руки. Він не винен у своїй смерті.
— А хто винен? — жінка заплакала дужче.
— Його хвороба.
— Але ж його ніколи нічого не боліло! - скрикнула крізь сльози.
— У нього була роздвоєна свідомість... Ми його не врятуємо. У нього вже відмовили нирки. Але в нього здорове серце. Йому залишилося годин десять... — а після довгої паузи лікар чомусь дуже тихо сказав: — Після всього прийдіть до мене з дитиною. Нам треба дещо перевірити.
Четвер, перша година ночі. Не сплю Вчувається сигнал його машини, нипаюче по стінах світло фар.
Підходжу до вікна. Ані душі. Ані світельця. Може, у мене також розщеплена свідомість?
***
...Чому я тоді не запитала лікаря про щоденні симптоми шизофренії?
І чи ця хвороба поширюється лише на свідомість, чи й на серця також?
Чому я не запитала, чи шиза — форма божевілля, чи ні?
І як називається серцеве божевілля?
Чи правильніше було б сказати сердечне?
Божевільний час, день і рік такий же. Отже, число не має значення.
Поки божевілля в будь-якій формі не торкнеться нас особисто, ми вдаємо, що не помічаємо тих, хто вражений цим лихом, мовчки ігноруючи, а то й зневажаючи нибраних.
Тільки не кажіть, що ви не вірите у вибраність блаженних, причинних. Може, іноді ви їм навіть заздрите, ;ше не признаєтеся самим собі, нещасним.
I понад вік триває день... Уточнюю — день самотній.
Блаженна.
Як собака, що має сказ, — скажена.
Шалена.
Несамовита.
Не сповна розуму.
Непідсудна.
Божевільна.
Не....
Це все про мене.
Я ходжу вулицями — і здається, що на чолі в мене написано: причинна від химерної любові.
І що у мене розщеплене серце.
***
Чекайте, а чому я думаю про себе, як про причинну?
Це якесь забуте число забутого місяця...
Іноді мені здається, що й моє життя, і я сама схожа її;і кактус. Оцей ось, що перед очима. Я не знаю, скільки йому років. Знаю, що багато. Іноді він поводить себе, як справжній покійник. Не подає тобто жодних ознак життя.
Хотіла викинути.
Та вкололася об приспані колючки.
Залишила.
Аж гульк — і вишпрунькнув паросток із вмерлого.
Росте.
Я довго дивувалася і навіть випробовувала живучу рослинку.
Не поливала.
На сонце не виставляла.
А він росте.
Іще я іноді думаю, що живу на автопілоті. Мене так втомило одноманітне — запрограмоване — життя, що іноді здається, ніби мене нема живої — лише ходяча оболонка.
Я не живу — п'ю дистильовану воду.
Значить, живу?!
Наступного вечора
...А Він п'є вранішню каву, сідає в машину, керує, заробляє авторитет і гроші, підписує документи;
дві години витрачає на дорогу до мене;
півгодини гамує дві краплі бажання;
задихається від радості, коли втирає мені сльози;
тоді довго стоїть під душем, ніби змиває наш запах разом зі шкірою;
знову керує;
п'є горілку;
дивиться футбол;
лягає із кимсь у ліжко.
І засинає із думкою про завтрашній свій день, який ніколи не схожий на день учорашній.
Усі ж мої дні — близнюки.
Може тому, як жабуриння за ногу плавця, так я чіпляюся за думку про нього, втомленого за день багатоманітністю людей і вражень.
І тому в нього не вистачає феєрверків на мене???!
Іще цієї ночі...
Що я від нього хочу?!
Йде дощ, у мене ангіна.
...Цікаво, як інші витримують самотність...
Сьогодні гортала інший зошит, де занесено далеко не інтимні речі мого життя.
Колись я приповілася подрузі-докторші, що веду часткові записи свого життя, але при тому уточнила: все, що стосується інтимних речей, я відділяю. Вона пере¬питала, як таке можливе, мовляв, усе, що відбувається а нами, взаємопов'язано, переплетено так, що відділити ці речі — неможливо.
Я тоді сперечалася:
— Дурниці! Навіть сіамських близнюків розділяють.
— Ну, й що? - запитала подруга. - Який це має зв'язок із вінегретом наших думок, бажань, їхньою реалізацією і нашими вчинками?
— Ну, відчуваємо ми одне, робимо - інше. Отже, це речі роздільні.
— Ага, коли б не так. Це ти так думаєш. А взагалі, цікаво, як ти все-таки відділяєш начебто інтимні; начебто не інтимні речі?
— Просто. Як спідню білизну від сорочок, светрів і суконь.
— Тоді навіщо ти це робиш? Хіба своє інтимне ти ішажаєш брудним?
— Ні.
— Отож бо. Хіба ти не відчуваєш неприродності такого заняття?
...Я й сама дотепер не зрозуміла, як ставлюся до таких своїх інтелектуальних вправ — відділяти на папері човнішнє і внутрішнє своє життя...
По-перше, я не розраховую, що хтось колись читатиме мої записи. Отже, я не лукавлю. Бодай перед собою. По-друге, навіть для мене самої нецікаво, що сьоuодні я купила кілограм свіжої риби, а вчора отримала догану на службі. А це і є зовнішнє.
По-третє, я спалю все це писане добро перед самою смертю. Щоб не залишилося слідів моїх «злочинних» думок.
Отже, мною керує страх?
