Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации .txt) 📗
Я почула ледь знайоме гарчання за спиною. Поволі обернулась.
П’ять або й більше вовків з ошкіреними мордами і здибленою шерстю, з широко розставленими передніми лапами, готові будь-якої миті до нападу, вишикувались поряд.
Я ніколи не бачила вовків так близько. Я завмерла і вони. Запала мертва тиша. Їхні очі блищали. Ці очі мені сподобались. У вовків дуже мудрі, хоч і хижі, очі відлюдника. Благородна постава. Якби я вибирала між псом і вовком, то вибрала б останнього. У вовка є щось дуже мені близьке. Але тоді я думала зовсім не про це.
Я згадувала те, що колись мені розповідала баба. Баба народилась в житомирських лісах серед вовків і мочарів. Вона часто розповідала, що вовки не кинуться на людину, якщо цього першою не зробить самиця. Вовча зграя під час ігор завжди у всьому слухає її. А в зграю вовки збираються тільки під час ігор, інакше не може бути, вовки - одинаки.
Я намагалась роздивитись серед цих ошкірених хижаків самку. Вона, напевно, мала би бути товстішою, але нижчою, хоча, зрештою, невідомо.
Сказати щось було страшно, бо вовки можуть відразу кинутись в напад.
Баба розповідала, що якийсь дядько з її села, перед тим як його загризла голодна зграя вовків, встиг написати на клаптику паперу власною кров'ю, що його загризла вовчиха зубами шістьох вовків.
Я дивилась вовкам просто в очі, а вони мені. Раптом я перестала їх боятися. Страх розвіявся, ніби його не було зовсім, а ці вовки - мої найкращі друзі.
- Йдіть звідси! - крикнула я вовкам.
Хлопці, очікуючи нападу, зойкнули.
- Йдіть, я кому кажу! - і підступила на крок ближче.
Вовки відступили на крок назад, але продовжували тихо погрозливо гарчати.
- Йдіть геть! - дуже голосно крикнула я і викинула руку вперед, показуючи вовкам, куди саме їм йти.
Вовки принишкли і поопускали хвости. Той вовк, що, очевидно, був вовчихою, позадкував в бік лісу. Решта зробила те саме. Дуже швидко їх не стало видно зовсім.
Аж тоді я опустилась на землю і заплакала. Все тіло трусилось від збудження і напруги, серце шалено гупало.
- Як ви це зробили? - загомоніли навколо мене бахури. - Як вам таке сі вдало?!
- Я маю з вовками свій рахунок.
- Але ви так до них говорили, ніби їхна ґаздині! Слухайте, скажіть їм, аби не брали наших овець? Вони вас сі послухають.
- Добре, скажу.
Несподівано прийшов лист від тети Софії.
Вона писала, що моїй бабі стало зле і незабаром вона збирається помирати.
Я склала свою торбину, зачинила Франеву хату і пішла вниз до залізниці.
Баба живе дуже далеко від гір. Там, де вона живе, села збудовані по-інакшому: ґрунтова дорога, а по обидва боки рядком стоять хати, одно-, півтора і двоповерхові. Хата в хату. Сусід до сусіда, межа до межі.
Бабі вже кілька років як стало гірше. Найбільше їй дошкуляли глухота і мозоль на правій нозі. Через глухоту баба перестала виходити на дорогу поговорити з сусідками, бо однаково нічого не чула з їхньої розмови, тільки казала: «Га?», «Що кажеш?»
Через мозоль вона сильно згорбилась і шкутильгала. Часто зовсім не могла ходити.
Вона спала одна в невеликій комірчині, решту кімнат не зачіпала, тільки взимку розпалювала п’єц, щоб не засиріли кімнати.
В комірчині у баби було одне вікно - між ліжком і піччю. Вікно виходило на дорогу. Баба часто стояла у вікні і визирала когось, можливо, мене.
Вона дуже любила, коли я приїжджаю. Стелила мені ліжко у великій кімнаті, ставила під двері відро, щоб я вночі не виходила пісяти надвір.
- Як мені подопікали оси цього року, - жалілася вона, - спочатку звили гніздо в стодолі, потім у шіпці, а потім, коли б ти тільки знала, у дідовому новому кожусі!
Колись у баби на подвір'ї ніколи не росла трава. Ми ціле літо товклися на ньому, як тільки можна: їздили на велосипеді, грали в футбол, кидали ножами в ціль, намальовану на стодолі, навіть копали ставок, поки дід не взяв граблі і не погнався за нами.
- А тепер, - казала баба, - трава не росте, а гуде. Я тільки скошу, а вона за ніч знову виросте.
- І ще борсуки. Вони риють на подвір'ї нори. Боюся, щоб фундамент не підрили.
Ввечері баба ходила зі свічкою по подвір'ї і посипала сіллю голови всім жабам, яких знаходила.
- Нащо ви це робите? - питала я.
- Та як, аби до хати не заскочила.
- А що буде, як заскочить?
- Буде біда.
- Яку біду можуть зробити маленькі невинні жаби?
- Та так, але то не жаби.
Баба жалілася мені на тютюновий дим.
- Де не піду, там смердить мені димом.
Очевидно, дід, з властивою йому впертістю, вмер, але курити не перестав.
- Бабко, - казала я, - давайте я заберу вас до себе в місто. Там вам буде ліпше. Будете телевізор дивитися, гуляти в парку, їсти мені варити, поки я на роботі, і мені буде спокійніше, що ви поруч.
- Е, а на кого я корову лишу?
- У вас нема корови.
- А діда на кого лишу?
- Дід вмер.
- А горобців під стрихом?
Горобці були. Вони дуже голосно цвірінькали і обкакували сходи на ґанку.
- Скоро і мене не буде, одні горобці під стрихом будуть чиркати.
Баба завжди вимикала мені на ніч світло. Я лежу в ліжку, а вона стоїть біля вимикача.
- А тобі як? - питає баба. - Маєш якогось кавалера?
- Маю.
- Як називається?
- Іван.
Не б’є тебе?
- Не б’є.
- Ну та й файно. Я вимикаю світло, добре?
- Добре. На добраніч.
- Доброї ночі. На двір не ходи. Маєш біля дверей відро. Пісяй туди.
Баба живе посередині села. Від каплиці ще треба пройти два кілометри.
Тета Софія, яка написала мені листа, живе ще далі, за три хати.
Я йшла дуже швидко. Як маєш якихось старих родичів, то, коли нарешті наважуєшся їх провідати, йдеш дуже швидко.
Ще один поворот дороги, церковна вуличка вправо, і вже бабина хата.
З цього місця - від церковної вулички - бабину хату вже видно. Можливо, баба стоїть у вікні. Чого я так довго до неї не приїжджала?
Я здалеку це побачила: бабина хата зникла. Хата Митра Михальчука, хата Данила, а далі, де мала бути бабина - порожнє місце. Голо.
Я чимдуж кинулася туди, побігла. Данило стояв на дорозі і, помітивши мене, тільки скрушно покивав головою.
- Що ви киваєте головою?! - крикнула я Данилові. - Скільки разів бабу довбали за стежку! І за горіхи, які падали на наш город! І за паркан, на який я вилізала, щоб підглядати за вами!
Я відчинила хвіртку. Стайня, стодола, шіпка і курник там, де завжди. А хата зникла, ніби її і зовсім ніколи тут не було.
- Бабо! Бабко!
Я сіла на те місце, де мала би бути бабина комірка, а в комірці - її ліжко, і сиділа до вечора. Бо я знала, що сталося, тільки не могла повірити, що таке буває. Хоча, чесно кажучи, в таке повірити куди легше і простіше, ніж у те, що ми думаємо, що є смерть.
- Ади, бабі стало гірше, - розповідала тета Софія, - вона впала вранці з ліжка, коли вставала. їй паралізувало лівий бік. Я написала тобі письмо, щоб ти швидше приїхала. Баба тільки це й казала, щоб ти приїхала. Баба казала: але не знати, може, має якусь пильну роботу, що так довго не приїздить. Чекала тебе майже місяць. Певно, письмо довго йшло.
- Я вчора його прочитала! А далі що?
- Далі вона звечора відправила мене до себе. Сказала, що не треба з нею сидіти, вона хоче побути сама. Я пішла. А зранку це сталося. Я якраз несла їй ріденьку зупу, бо баба тільки зупки могла їсти. Підходжу і бачу, що звіявся страшний вітер. Небо почорніло, але так, що тільки над бабиною хатою. Я такого ніколи не виділа. Вітер був такий, що закручувався колами. Бабину хату підняло і понесло догори. Це не тільки я бачила. Бачили всі сусіди. Злякалися всі страшно. Старі жінки репетували, що настав кінець світу. А бабину хату разом з бабою понесло ген-ген догори, в небо, а потім нараз все стихло. Що то таке було?
