Божі воїни - Сапковский Анджей (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Він з’їв цілу гуску, навіть куприк, який було залишив на десерт. “І де воно в ньому дівається? — подумав Рейневан. — Таж він страшенно худющий, хоч апетит — крокодилячий. Гм, мабуть, це нервова робота. Або паразити.”
Флютик зміряв очима рештки гуски і вирішив, що вони вже настільки мало привабливі, що можна присвятити увагу чомусь іншому. Він підняв погляд.
- І що? — Флютик обтер жир із бороди. — Ти маєш що мені сказати? Передати? Доповісти? Дозволь, я вгадаю: не маєш.
— Ти вгадав.
У чорних очах Флютика з’явилися два золоті бісики. Обидва вони підскочили й беркицнулися. Як тільки з’явилися.
— Я переслідував, — Рейневан удав, ніби не помітив, — одного субчика. Він був уже майже в моїх руках. Але втік від мене біля Валентина.
— Ото невдача, — безпристрасно сказав Неплах. — А ти його принаймні впізнав? Чи це був той, що змовлявся з вроцлавським єпископом?
— Той. Так я думаю.
— Але втік?
— Втік.
— Так що ти знову, — Флютик надпив з кухля, — втратив шанс помститися. Ти таки справді невдаха. Воістину, ніщо тобі не вдається, доля ніяк не хоче тобі сприяти. Не один би зламався, якби йому весь час так не таланило. Але я дивлюся на тебе і бачу, що ти переносиш це з гідністю. Тобою можна захоплюватися, та й годі. І заздрити тобі.
— Але, — продовжив він, не дочекавшись реакції, - у мене є для тебе добра новина. Що не вдалося тобі, вдалося мені. Я схопив негідника. І справді неподалік від церкви Святого Валентина, що дуже гарно свідчить про твою правдомовність. Ти тішишся, Рейневане? Ти вдячний? Може, настільки, щоб щиро порозмовляти про п’ятсот гривень збирача податків?
— Змилуйся, Неплах.
— Вибач, я забув, ти ж бо нічого не знаєш про аферу зі збирачем, ти невинний і ні при чому. Тож повернімося до негідника, якого я впіймав. Уяви собі, що це не більше не менше, як Ян Сміржицький зі Сміржиць, гейтман у Мельнику і Рудницях. Ти уявив?
— Уявив.
- І що?
- І нічого.
Скидалося на те, що бісики беркицнуться. Але не беркицнулися.
— Твої донесення про участь Яна зі Сміржиць у шльонській змові, - продовжив після паузи Флютик, — це вже, на жаль, торішній сніг. Взяли і застаріли. Настав історичний час, багато що діється, кожен день приносить зміни, те, що вчора було важливе, сьогодні не має значення, а завтра буде варте менше, ніж собаче лайно. Ти це розумієш, я сподіваюся?
— Аякже.
— Це добре. Зрештою, в так званому загальному вимірі це не має значення, бо яка, врешті-решт, різниця, за що Сміржицького засудять, приречуть на смерть і стратять: за змову, за зраду, за переворот — одна холера. Що має висіти, те не потоне. Твій брат буде відімщений. Ти тішишся? Ти вдячний?
— Благаю тебе, Неплах, не говори тільки, будь ласка, про п’ятсот гривень збирача.
Флютик відставив кухоль, глянув Рейневанові прямо в очі.
— Я про них не говоритиму. Бо, як це не прикро, але Сміржицький змився.
— Що?
— Те, що чуєш. Сміржицький драпнув. Утік з в’язниці. Подробиць я тимчасово не знаю, відомо тільки одне — у втечі йому допомогла коханка, донька празького ткача. У голові не вкладається, сам подумай. Лицар високого роду і його метреса, плебейка, панна ткачиківна. Вона ж мала знати, що для нього вона — тільки іграшка, що з цього зв’язку нічого бути не може. І проте ризикнула заради коханця життям. Любистку він їй дав, чи що?
— А може, — Рейневан витримав погляд, — досить було людяності? Голосу за спиною, який нагадує: hominem memento te?
— Ти себе добре почуваєш, Рейневане?
— Я втомлений.
— Вип’єш?
— Дякую, але на порожній шлунок…
— Га. Влучно, дохторику. Гей, господарю! Ану сюди!
У четвер після Різдва Богородиці, одинадцятого вересня, через п’ять днів після спроби путчу, прийшов під Прагу Прокоп Голий, тріумфатор з-під Тахова і Стршибора. З ним прибула вся армія, Табор, Сирітки, пражани та їхні прибічники, бойові вози, артилерія, піхота і кіннота. Було цього всього в сукупності дванадцять тисяч озброєних людей.
І був із ними Шарлей.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— Непогана була, — оцінив Шарлей, — та яєчня. Ось тільки смак трохи псувала селера, яка абсолютно не поєднується з яйцями. Хто, заради Бога, і для чого пхає до яєчні терту селеру? Це якась розбуяла кулінарна фантазія милої пані господині. Але нема чого бурчати, головне, що живіт повний. Пані господиня, до речі, теж жіночка так нічого собі… Форми Юнони, рухи пантери, блиск в очах, гм, може б то й мені винайняти в неї помешкання і трохи пожити? Я маю на увазі — взимку, зараз я надовго тут не залишуся, бо як не завтра, то післязавтра Прокоп накаже виступати, підемо, подейкують, під Колін, відплатити за зраду панові Боржекові з Мілетінка… Гей, Рейнмаре, а хіба ми йдемо тупи, куди треба? Прагу я знаю так собі, але хіба нам не треба йти отуди, за ратушу Нового Міста, у бік монастиря кармелітів?
— Ми йдемо через Здераз до пристані під Деревним торговищем. Попливемо човном.
— Влтавою?
— Атож. Я завжди так роблю останнім часом. Я ж тобі казав, я працюю в шпиталі Богуславів, це неподалік Франтішека. А щоб туди дійти, треба пертися через ціле місто. Це більш ніж півгодини дороги, а в базарні дні треба додати ще півгодини стояння в тлумі під Святогавельською брамою. Човном швидше. І зручніше.
— Значить, ти купив човен, — Шарлей кивнув головою з погано вдаваною серйозністю. — Бачу, медикам тут ведеться добре. Вбираються вишукано, мешкають із розкішшю, снідають сито, а прислуговують їм вродливі вдовички. У кожного, на взірець венеційських патриціїв, власна гондола. Пішли, пішли, я хочу чимшвидше її побачити.
Пришвартований до набережної широкий плоскодонний човен не дуже нагадував венеційську гондолу — можливо, тому, що слугував для перевезення овочів. Шарлей приховав розчарування, спритно скочив на борт і всівся між кошиками. Рейневан привітався з перевізником. Півроку тому він вилікував йому ногу, яку сильно прим’яло бортами двох барок, і за це перевізник, який щодня курсував з Пшар до Бубнів, віддячував йому безплатним транспортом. Ну, скажімо, майже безплатним: за минулі півроку Рейневан уже встиг вилікувати дружину перевізника і двох із шести його нащадків.
Невдовзі навантажена морквою, ріпою і капустою барка відчалила від берега й поплила, глибоко занурена, за течією Влтави.
Вода, крім стружок і сучків, несла багато різнобарвного листя. Був уже вересень. Щоправда, винятково теплий.
Вони віддалилися від берега, перепливли загату і бистрину, навколо якої різко кидалися жерехи, переслідуючи косячок верховодок.
— Однією з численних переваг такого плавання, — розважливо зауважив Шарлей, — і аж ніяк не найменшою, є можливість порозмовляти без остраху, що хтось підслухає. Так що ми можемо продовжити нашу вчорашню бесіду.
Вчорашня бесіда, яка почалася ввечері й тривала до глибокої ночі, стосувалася, як слід розуміти, головним чином найважливіших подій останніх місяців — від таховської битви до недавнього путчу Гинека з Кольштейна та його наслідків. Рейневан повторив Шарлеєві все, що дізнався тиждень тому від Яна зі Сміржиць. І розповів про свої наміри. Цих намірів, як і можна було чекати, Шарлей абсолютно не підтримував. Не підтримував ні вчора, ні сьогодні.
— Це абсолютно нерозумна ідея, — повторив він свою думку. — Це цілковите божевілля — повертатися до Шльонська й шукати помсти. Якби я не знав тебе краще, то подумав би, що ти зовсім не порозумнішав за останні два роки, ба, підозрював би, що ти ще більше здурів. Але це ж не так. Ти порозумнішав, Рейнмаре, і доказом цього є те, як ти повівся зі Сміржицьким. Він був у твоїх руках, залежав від твоєї ласки або неласки. І що? Ти його відпустив. Сумував за загиблим братом, прагнув відплати — а проте відпустив. Бо розумом, що його ти все-таки маєш, ти осягаєш безглуздість такої помсти. Адже в смерті твого брати винен не Сміржицький. І той Біркарт фон Грелленорт, хоч, можливо, він убив Петерлша власноручно, і вроцлавський єпископ Конрад, хоч то він дав наказ, теж, як це не парадоксально, не винні. Бо те, що вбило Петерліна, — це час історії. Це час історії тоді, взимку 1425 року, привів Амброжа під Радків і Бардо. Це історія, а не мешканці Кутної Гори, скидали впійманих гуситів у шахти. Це не угорці Люксембуржця, а історія ґвалтувала і різала жінок у захопленому Лоуновому. Це не Жижка, а історія вбивала і палила живцем людей у Хомутові, Бероуні й Чеському Броді. Історія також убила Гинека з Кольштейна. Прагнути помститися історії? Бути, як цар Ксеркс, який побив батогами море?
