Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
«Юрій Довгорукий, один із молодших синів Мономаха, був першим серед цілої низки князів Ростовської області, яка при ньому відокремилася в окреме князівство: до того часу ця чудська глушина слугувала придатком південного князівства Переяславського» [6, с. 107–108].
Відшукавши на карті Переяслав, розташований південніше Києва, зрозуміємо, що вислів: «слугувала придатком південного князівства Переяславського» — є грубою натяжкою або, простіше кажучи, вигадкою, бо «придаток» лежав за тисячу кілометрів у непрохідних драговинах і нетрях, а до того ще й за чернігівськими володіннями. Так хитро писалася великоросійська історія.
Ми знаємо — окремі київські князі зрідка ходили в північно-східні завойовницькі походи. Деякі з них, як Святослав, навіть Волзьку Булгарію воювали. Але це не дає права стверджувати, що ростовсько-суздальська земля була власністю чи то Рюриковичів, чи то Великого Київського князівства.
Ця «своєрідна думка» висловлена побіжно. Для великороса такі діяння природні, вони не потребують доказів. Адже можуть вони нині безапеляційно стверджувати: «Чеченська земля — це Росія». І жоден розсудливий росіянин не обурюється з відвертої неправди. Спрацьовує логіка великороса, яка нагадує міркування відомого Попандопуло: «Моє, моє, моє… і це моє».
Прийшовши в «Залешанську землю» та знайшовши «престол», тобто пристанище, Юрій на певний час осів у тих землях, знайшов жінку серед місцевого племені, мав дітей. Треба бути неабияким фантазером, аби припустити, що в ту глухомань, крім князя-невдахи і його дружини, «потік» слов'янський народ. Навіть дружина князя була геть нечисленною. У глухих заболочених тайгових на ті часи землях фінських племен мокша, меря, весь, мурома, мещера було вельми непросто прогодувати юрмисько ледарів.
Навіть саме минуле князівського роду Рюриковичів заперечує факти «перетікального» плину подій. Згадаємо: ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава або ж Мономаха, приходячи в Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород або йдучи з них, коли народ проганяв князя, селяни не «перетікали» з місця на місце разом із князем. Князів лише запрошували слов'янські громади правити і захищати їх, бо самі громади жили на своїй історичній батьківщині. Князі були зайдами, часто відображали інтереси племен і міст, але сам народ ніколи за ними не бігав. Маємо ще один брехливий постулат російської історії. Не можна підмінювати історію розвитку слов'янських племен Русі історією розмноження і «перетоку» династії Рюриковичів.
Тут, на півночі, народився в Юрія Довгорукого син Андрій, якого великороси прозвали «Боголюбським».
«Це був справжній північний князь, істинний суздалець-залешанин за своїми звичками й розумом, за своїм… вихованням. На півночі прожив він більшу частину свого життя, зовсім не бачивши півдня (Русі. — В. Б.). Батько дав йому в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя, що недавно виникло, і там Андрій княжив понад тридцять років, не побувавши в Києві» [6, с. 108].
Професорові дуже хочеться возвеличити початок правління як князя Юрія, так і Андрія. Однак для величі не було підстав, бо князівські хороми — дерев'яні зруби, що опалювалися «по-чорному», і «велич» північного князя полягала тільки в можливості безкарно грабувати місцеві фінські племена. Породжений і вихований у лісовій глухомані, серед фінського племені, князь Андрій закономірно порвав зі старими київськими звичаями, зі старою батьковою дружиною, тобто зі сторонньою знаттю. Іншого не могло бути. Середовище давалося взнаки.
Він знайшов опертя в «молодшій дружині», набраній з фінських племен, у молодих місцевих «отроках», рідних йому по материнській крові.
Послухаймо професора:
«Точнісінько так само не любив Андрій і старшої батькової дружини. Він навіть не поділяв із боярами (дружиною. — В. Б.) своїх розваг, не брав їх із собою на полювання, велів їм, за висловом літописця, «осібно втіху творити, де їм завгодно», а сам їздив на полювання лише з кількома отроками, людьми молодшої дружини. Нарешті, бажаючи панувати неподільно, Андрій прогнав із Ростовської землі слідом за своїми братами і племінниками й «передніх мужів» батька свого, тобто великих батькових бояр. Так чинив Андрій, як зауважував літописець, бажаючи бути «самовладцем» усієї Суздальської землі» [6, с. 112].
У цих словах, як і скрізь у своїй історії, великороси «трішки» брешуть. Питання не в бажанні бути «самовладцем» — на самодержавстві московити звихнулися. Питання в іншому. Бояри — дружинники, які прийшли з батьком Андрія і підкорили племена мокшу, мурому, мещеру, весь, мерю, а точніше — країну Моксель, мали іншу психологію. Це були освічені, як на той час, люди, колективістських дій і способу мислення, виховані демократією київської землі. Вони й там, у Суздалі і Ростові, намагалися насаджувати свої погляди й методи дій.
Але князь Андрій Боголюбський був породжений і вихований у фінському середовищі. Він із дитинства всотав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж давній літописець стверджував, що це був справжній «князь-залешанин», тобто князь-варвар чи, по-іншому, князь-дикун.
Саме ті часи стали початком великоросів, з'явилася так звана «суздальська земля». Пізніше від неї відбрунькувалися володимирська, тверська, московська, рязанська та інші. Князі розмножувалися швидко і за дуже короткий час (50–80 років) на кожне фінське селище, на кожен обжитий фінський закуток було посаджено князя Рюриковича, народженого від матері мерянки, весянки, муромчанки, татарки або мещерки. Інакше не могло бути. У завойовницькі походи київські князі ніколи не брали з собою жінок. Згадайте слова С. М. Соловйова.
Саме так з'явилася фінська суздальська земля, а згодом — фінська Московія. Згадаймо — свого часу подібні процеси відбувалися і в київських слов'янських землях. Але якщо великороси повністю згодні з таким розвитком подій на землях віковічного слов'янського Києва, то стосовно Суздаля й Московії вони вдалися до різного роду вигадок про «перетікання» слов'янських племен. Облуду видно неозброєним оком. Вона потрібна для пояснення спорідненості фінської Московії зі слов'янським Києвом. Згодом ця спорідненість повинна була підтвердити право Москви на «збирання землі російської».
Ось іще приклад, який спростовує вигадки.
У 1169 році князь Андрій Боголюбський після жорстокого бою захопив Київ. Ми знаємо — на київський престол сідало багато князів, котрі мали і не мали на те права; були випадки військового захоплення київського престолу. Але князі київської землі ніколи не зазіхали на слов'янські святині — київські храми. Андрій же, захопивши Київ, розорив і місто, і храми.
«Союзники (Андрій Боголюбський із союзниками. — В. Б.) взяли Київ «списом» і «на щит», приступом, і розграбували його (1169 р.). Переможці, за розповідями літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: «були тоді в Києві усі люди в стогоні й тузі, в скорботі нерозважній і сльозах безперестанних» [6, с. 109].
Зверніть увагу: сотні років нам намагалися втовкмачити, що прийшов князь-слов'янин, християнин і зруйнував православні святині. Несусвітня брехня! Неозброєним оком помітно: прийшов варвар, який не має ані найменшої спорідненості з цією землею, з київськими святинями. Тут і виникає закономірне питання: чи мав Андрій Боголюбський слов'янське коріння, чи був він сам християнином? Відповідь очевидна: слов'янські святині Києва не були святинями для князя-залешанина, виплеканого фінським племенем у чужій землі.
І професор В. О. Ключевський заявив: «В особі князя Андрія великорос уперше виступив на історичну сцену» [6, с. 113].
Такий він — перший великорос!
Такі родинні зв'язки Києва із Суздалем (Московією).
Автор дослідження розуміє — не всі великороси подібні до цього варвара-залешанина. Але поява першого такого великороса-князя дуже симптоматична. Всі наступні правителі Московії, а відтак держави Російської, були заражені зневагою до законів і людської моралі інших народів.
