Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Ми з Діком, очевидно, з самого початку розуміли інтереси один одного. Недаремно ж його так і звали — DІСК — «хуй» в перекладі з англійської. Правда, ми того в дитинстві ще не відали, тому зі спокійною совістю перейменували нашого десятибаксового цуцика з крутєйшою родословною в Діка. В оригіналі його ім'я звучало як Дедалус Діктіс і щось там ще. Дік добре розумів, що він мене безплатно прикриває. Тому нахабнів, як хотів.
Улюбленою його розвагою було дистанційне гуляння. Тобто гуляння, на яке його ніхто не кликав. Випустиш, траплялося, пса, а сам залипнеш коло тєліка, і вже коли сам вирішиш піти погуляти, раптом згадуєш, що і пес десь гуляє… І головне, щоби він тебе не засік, бо хєра з два ти тепер підеш у бар чи на дискотеку. Ходитиме за тобою як жива ганьба. Кричиш: «Дік, до мене!» — а той стоїть, думає. «Нє, — думає, — нема дурних!» І біжить собі ніби у своїх справах, але тебе з поля зору не випускає. Тільки зайдеш у начебто рятівний бар «Кока-кола», як уже щось шкрябає в червоні залізні двері і жалібно гавкає. З підвиванням так, щоби музику перегавкати.
— Чий то пес?! — гнівно питає хтось із відвідувачів чи бармен.
— Мій… — зітхаєш і понуро виходиш до Діка. Він скаче, радий весь, засранець, зіпсував тобі вечір, ти тепер ведеш його додому, і ще не факт, що заведеш. Хіба — це гарантовано — сама вдома залишишся. Тоді Дік тобі повірить і теж піде їсти й спати. Пастух грьобаний.
Інколи Дік просікав твій злочинний задум піти погуляти без нього вже загодя. Він собі спокійно, і типу не при ділах, тинявся коло вхідних дверей, якщо його відігнати, відходив трохи в бік кухні, але варто було хоч на два сантиметри прочинити двері з хати, як це кучеряве одоробло з невідпорністю балістичної ракети проривалося в шпарку і з зухвалим переможним гавкотом неслося вниз із четвертого поверху.
Діків гавкіт попід барами, то ще півбіди. Найстрашніше було тоді, коли хтось над ним змилостивлювався і запускав всередину. Ошалілий від стробоскопів і голосної музики, Дік тицявся своїм бородатим писком в танцюючі пари, в животи тих, хто сидів за столиками, або просто крутився на місці в пошуках мене. Тут уже було не заховатися і не збрехати, що не знаєш цього пса. Навколо тьолочні виски: «Заберіть його!», а він, радесенький, що тебе побачив, підбіжить і скаче ледь не на голову, і витирає свої бруднющі кігті об твій білий верх-чорний низ (такий дрес-код був у яремчанських барах).
Дік як «член» себе виправдовував стовідсотково. Блядун був іще той. Как ви яхту назавьотє, так ана і папливьот: всі новонароджувані цуцики у дворі були подібні на нашого Діка. Ну як же сучкам було відмовити такому красивому, кудлатому, рудому, бородатому і з чорною спинкою весільному генералу? Тим більше, генерал цей на собачих весіллях втричі перевищував розміром і вагою будь-якого іншого претендента на омріяну мадам.
Ну а ще Дік дуже пишався собою. Може, в попередньому житті йому довелося побути латиноамериканським диктатором? Бо ставав він передніми лапами на бортик балкону й гордовито оглядав свої володіння внизу: гори, городи, церкву вдалині, дитсадок з його бєсєдками, двадцятип’ятиквартирний дім, що стояв до нас ребром, і відкриті двері сміттєвищ. Звідти міг у будь-який момент вискочити ворожий об’єкт — кіт або чужий пес. Тоді Дік розтуляв пельку і починав гавкати. Повільно, баритоном: гавкне й прислухається. Луну від одного «гав» наздоганяє наступний, Дік гавкає й милується, і душі його собачій так радісно…
— Заткнись, підарас шерстяний! — кричу я з кімнати.
Дік прибігає і франтувато махає обрізаним хвостом. Еге ж бо, так в твою лояльність всі й повірили: зараз знову підеш на балкон гавкотіти. Добре, хоч голос у тебе низький, як у нормального мужика. Ненавиджу шавок — і в собачій, і в людській подобі.
Діка треба було вчасно стригти і вищипувати. Тримінгувати, тобто. Заманювати на той же балкон, приносити туди целофановий кульок, сідати на табуретку і затискати Дікові задні лапи своїми коліньми. Спершу він рипається тікати, бо патрає, що й до чого. Зараз його будуть дерти, як Сидорову козу. (Хтось мені пояснить, що це за Сидорова коза? і куди той Сидір її дер?) Тобто дерти з нього кучеряву чорно-сиву шерсть (ще в цуценяцтві посивів, сарака, від лихої долі), щоби тільки хвилясте підшерстя лишалося. А лапи пухнасті мають бути, а не засмоктані. Так що коли набереться повний кульок спинної шерсті і обстрижуться буйні кучері з лоба і щік, так щоби стало видно, яка у цього пса форма голови, можна й до розчісування лап приступити. На картинках у собачатницьких книжках в ердельтер'єрів лапки, як стрункі колони. А в реальності Дік обчухрував собі всю пухнастість лап між реп'яхами. А на ліктях в нього ледь не дреди скручувалися, якщо їх вчасно не вичесати.
Якщо Діка довго не стригти, він і біди може натворити. Йшла якось Кропива до школи, зупинилася, як завжди, під моїм балконом і кричить:
— Іра-а-а!
Дік, котрий, як правило, відзивався і на це ім’я, по-диктаторськи поклав лапи на перила й показався Кропиві, а вона як заверещить!
— Іра! Боже! Пострижи його!!!
Бо Дік являв собою на той момент чорта з вогненною головою і забрьоханими в борщ рудими вусами. Жоден дипломований кінолог не вгадав би, що перед ним расовий ердельтер’єр.
Ну, і значно менш страшним було те, що Дік ходив за нами з сестрою до школи. Хоча як для кого. Мені то за щастя — Дік гавкнув під дверима, завгосп за ним побігав із сокирою, і я веду Діка додому, легітимно линяючи з половини уроку. А от для моєї совісної сестриці Гапочки все було важчим. Вигулювати пса було моїм завданням — пес взагалі-то мій. Але якщо ввечері ці гульки були нашим з ним спільним інтересом, то зранку і в обід Дік мусив мене вибачати. Особливо вранці, коли він заводив своє скавуління о восьмій, хоча уроки в мене починалися о дев'ятій, а пролупляла очі я за п’ятнадцять хвилин до початку уроку. За цей час треба було встати, вмитися, знайти одяг, вдягнутися, поставити чайник, зняти чайник, випити чаю, з’їсти щось, що завалялося з учора, або свіжак, що мама лишила сьогодні, якщо сама не проспала на роботу, зібрати книжки й зошити, знайти ручку, знайти ключ і вийти з дому. Рівно п’ятнадцять хвилин. П'ятнадцять хвилин стабільного запізнення на перший урок. Який тут іще Дік? Він випускався зранку ще татом чи мамою, а Гапа чи я мали його загнати додому до відходу в школу. Але ж нема дурних сидіти Діку вдома, поки всі тусують. Він теж тусовщик. Найбільш вірняковий варіант — вв’язатися за Гапою. Бо я можу взагалі не встати вчасно і точно дочекаюся його дома.
* * *
Коли я ще ходила до школи, мобілки були нечуваною розкішшю, важили по півкілограма і оголошували про нев’їбенну крутість їх власників. Один такий старший пацан, Ігор Коваль, навіть спеціально брав із собою на дискотеку радіотрубку від свого домашнього телефону, щоби на підході додому, коли в трубки вже намацується зв'язок із базою, гордо витягти її з внутрішньої кишені джинсової куртки, набрати домашній номер і сказати (використовуючи хоч трохи російських слів, бо ж він свіжий «приїжджий»:
— Да. Да, мама, я уже тут.
А коли я нарешті виросла і вже вчилася в університеті, всі однокласники моєї сестри вже поголовно були з мобільними телефонами. Вони вже навіть не носили їх, як їхні батьки, в целофанових чохольчиках на поясі поближче до статевих органів, щоби підкреслити свою потужність самця. Діти захворіли новою манічкою — рингтонами. І, крім модних мелодій із блокбастерів, телефони містили в собі також звуки живої природи. Тим часом і розведення породистих псів стало в Яремчі не такою екзотикою, як за мого дитинства. Вже баби не збігалися до своїх парканів, щоби плюнути в бік дівчинки з великим жовтим псом на повідку:
— О, диви диви! Телє ведеш, чи шо? Зара як тобі вклену!
Ну, і щось там кляла навздогін. Я, правда, могла зупинитися і крикнути бабі:
— В свою пазуху!!! — так мене навчила Юлька з Черкас. Яремчанська баба таку наддніпрянську відмазку від прокльону чула вперше, і поки вона тетеріла від культурного шоку, ми з Діком встигали спокійно собі віддалитися.
