Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер (читать книги онлайн без txt) 📗
— Ерагоне, — сказав він за якийсь час, — я не буду вчити тебе на відстані. Мені добре відомо, про що ти хочеш спитати, але на ці питання я готовий відповісти тільки при зустрічі.
— Майстре, будь ласка. Якщо Мертаг і Торнак…
— Ні, Ерагоне. Я розумію, чому ти так поспішаєш, але твоє навчання не менш важливе, ніж захист варденів… А може бути й так, що навіть більш важливе. Ми маємо зробити все як належить. Робити це якось інакше немає жодного сенсу.
Ерагон скрушно зітхнув і вклонився:
— Так, Майстре.
— Ми з Глаедром чекаємо на вас, — відповів ельф, — тож спробуйте дістатися до Елесмери якомога швидше. Нам є про що поговорити.
— Як скажете, Майстре.
Геть знесилений, Ерагон увірвав зв'язок. Вода просочилась назад у землю, а Вершник зіперся головою на руки й став розглядати невеличку калюжку під своїми ногами. Поруч із ним гучно сопіла Сапфіра.
«Гадаю, нам і справді слід іти далі, — мовила вона, спрагло облизавши губи. — Не знаю, як ти, а я не збираюсь тут падати».
Ерагон зиркнув на неї знизу вгору:
«Ти впевнена?»
«Звісно».
Насилу примусивши себе звестись, юнак неквапом виліз на спину дракона.
«На шляху до Елесмери, — сказав він, прив'язуючи ноги до сідла, — нам треба бодай на хвильку спинитися біля дерева Меноа. Раптом пощастить зрозуміти, що саме мав на увазі Солембум!»
Колись, уперше зустрівши Вершника в Тейрмі, кіт-перевертень із дуже загадковим виразом промуркотів: «Настане час, і тобі знадобиться зброя. Пошукай її між корінням дерева Меноа. А потім, коли всі зусилля виявляться марними, ходи до скелі Кутіан і вимов там своє справжнє ім'я, щоб відкрити двері до Склепу Душ».
Де саме знаходиться скеля Кутіан, Ерагон іще й досі не знав, проте, гостюючи в Елесмері, вони із Сапфірою кілька разів приходили під дерево Меноа. Між його корінням був мох, а ще гнила кора й купа мурашок, але Вершник так і не знайшов жодної підказки, яка б могла натякнути на те, де саме заховано меч.
«Солембум міг мати на увазі й не меч, — пробурчала тим часом Сапфіра. — Адже коти-перевертні полюбляють загадки не менше за драконів. Одне слово, тією зброєю може бути навіть клаптик пергаменту, списаний закляттями, або книга, або малюнок, або гострий камінь, або й іще яка річ. Але що б воно не було, нам конче треба його знайти. Хтозна, чи випаде нам нагода коли-небудь повернутись до Елесмери?»
Сапфіра переступила повалене дерево й, розпростерши свої оксамитові крила, напружилась усім тілом. Потому вона зробила такий карколомний стрибок, що Вершник аж зойкнув і мертвою хваткою вчепився їй у шию.
Пролітаючи над зеленим морем, дракон розвернувся в північно-західному напрямку й попрямував до столиці ельфів.
ЗІТКНЕННЯ ГОЛІВ
Напад на обоз пройшов майже так, як Роран і чекав: за три дні потому, як загін залишив основні сили варденів, він та його вершники спустилися в ярок і вдарили по звивистій лінії возів із флангу. Ургали тим часом вистрибнули з-за великих валунів, що були на дні, й атакували обоз спереду. І попри те що погоничі й солдати Галбаторікса відчайдушно захищалися, напад загону Рорана був надто несподіваний, тож невдовзі ворожі сили було розбито. Повстанський загін вийшов із бою без втрат, якщо не брати до уваги двох поранених людей та одного ургала.
Кинувшись у бій першим, Роран самотужки вбив кількох ворогів, але потому відійшов назад і став керувати тактичними діями своїх воїнів, як того й вимагала його нова посада. Заняття було не з цікавих, тож йому страшенно кортіло повернутись на поле бою. Утім Міцний Молот вирішив трохи поберегтися, побоюючись, що рани на спині почнуть кровоточити.
До цієї миті в Рорановому загоні, який налічував двадцятеро людей і двадцятеро ургалів, проблем із дисципліною не було. Засмучувало хіба тільки те, що обидві раси й надалі ставились одна до одної з підозрою. Роран намагався цього не показувати, та в глибині душі все одно тримав на ургалів зло, як і будь-яка інша людина, що виросла неподалік від Хребта. Тим не менше, обидві частини його загону чудово взаємодіяли. Мабуть, у цьому не було великої заслуги Міцного Молота, адже Насуада й Нар Гарцхвог дуже ретельно добирали воїнів, які мали вирушити з ним у похід. Точніше кажучи, до його лав потрапили тільки ті солдати, що мали репутацію вправних бійців, здоровий глузд і, що найважливіше, спокійну вдачу.
Однак після перемоги, коли люди стали збирати тіла солдатів і погоничів у купу, а Роран, наглядаючи за їхньою роботою, їздив уздовж возів, до його слуху долинув відчайдушний вереск якогось бідолахи. Міцний Молот миттю покликав до себе Карна та ще кількох чоловіків і, гадаючи, що на них, скоріше за все, напав ворожий загін, галопом помчав до кінця обозу.
Та опинившись на місці, юнак побачив жахливу картину: четверо ургалів прив'язали до дерева одного із солдатів Галбаторікса, якому дивом вдалося вижити, і, заливаючись клекотливим реготом, штрикали його мечами. Роран брудно вилаявся, зіскочив зі свого вірного Сніговія і єдиним ударом молота позбавив того бідолаху всіх страждань.
Коли Карн та ще четверо воїнів нагодилися своєму командирові на допомогу, дерево оповила ціла хмара куряви. Скориставшись цим, вершники миттю оточили Міцного Молота з флангів і оголили свої мечі, готові будь-якої миті порубати ургалів на дрібні шматочки.
Ургали почали розгублено перешіптуватись, а потім найбільший із них, на ім'я Яборг, зробив крок уперед:
— Міцний Молоте, навіщо ти зіпсував нам змагання? Адже він міг танцювати перед нами ще добру годину!
— Слухайте мене уважно! — процідив Роран крізь зуби. — Доки ви служите під моїм командуванням, ніхто з вас не катуватиме полонених, якщо на те не буде особливих причин. Зрозуміло? Більшість цих солдатів служать Галбаторіксу не з власної волі, а тому, що їх змусили це зробити. На їхньому місці могли опинитися наші друзі, сусіди й родичі, тож вашим штучкам тут не місце! Пам'ятайте, наші вороги не вони! Наш ворог — Галбаторікс!
На важкому чолі ургала з'явилися такі глибокі зморшки, що його очі майже зникли:
— Але ж ви все одно їх убиваєте! То чому ми не можемо потішитись тим, як вони танцюють, перш ніж відправити їх у кращий світ?
У Рорана тим часом зринула думка, що череп ургала навряд чи витримає удар його молота, проте він зумів сяк-так опанувати себе.
— Тому, — повільно мовив він, — що вам слід отримувати насолоду від чогось іншого! Невже ви отримували б насолоду навіть тоді, якби той бідолаха був одним із вас?
— Авжеж, — спокійно відповів Яборг. — Тоді він би й сам хотів, щоб ми полоскотали його мечами. Це була б його остання нагода показати свою хоробрість. Хіба у вас, безрогих, не так? Чи ви боїтеся болю?
Роран до пуття не знав, що означає для ургалів бути «безрогим», але чудово розумів, що, ставлячи під сумнів його хоробрість, Яборг завдав йому неабиякої образи як за мірками ургалів, так і за мірками людей.
— Будь-хто з нас боїться болю менше, ніж ти, Яборгу, — мовив він, міцно стискаючи руків'я молота й щит. — А тепер, якщо ти не хочеш його відчути, краще віддай мені свій меч, а потім відв'яжи тіло того нещасного й віднеси його до решти тіл. І найголовніше, що я маю тобі сказати: доки ми не повернемось до варденів, ти служитимеш у нашому загоні конюхом.
Не чекаючи на згоду, Міцний Молот розвернувся, узяв Сніговія за повіддя й хотів був залізти в сідло, проте його зупинило ургалове ревіння:
— Ні!
Роран застиг, поставивши одну ногу в стремено, й подумки вилаявся. Урешті-решт, він передбачав, що щось подібне обов'язково має статися. Потому він повільно розвернувся і зміряв Яборга поглядом:
— Ні?.. Це означає, що ти не хочеш виконувати мого наказу?
— І навіть більше… — зухвало відповів ургал, показавши свої короткі ікла. — Я кидаю тобі виклик, Міцний Молоте. — Сказавши це, ургал заревів так гучно, що весь загін кинув свої справи й хутко побіг до верби.
— Давай ми візьмемо цього нікчему на себе, — сказав Карн так голосно, щоб усі його чули.
