Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
- Поїдьмо. Що воно, справдi?
I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.
Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже - одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.
Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - i вона до рундука добiгає.
Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…
Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.
- Де се я? Що зо мною? - були її першi слова, коли вона прийшла до помки.
Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля? де вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрiє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?
Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у неї крутилась i в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля пiд нею тiпається i її хитає. Вiд немочi вона знову лягла… щось пробiгло по лицi, щось укусило за шию. Вона махнула рукою i роздавила блощицю!
Як навiсна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так - вона перед собою бачить Проценка, вiн їй щось шепоче: "Добра тобi хочу - iди у наймички до моєї жiнки". Що вона сказала? Не дiждеш! Вона пам'ятає, як кинулась вiд його. Пам'ятає, як добiгла до рундука, ускочила в дверi… I перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у неї заболiло, щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi все повилося забуттямтемнотою.
То було з нею… а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?
Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку - нiчого не пригадає.
Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала проти неї, простягає руки, хоче пiймати, а оддушина все мов вище та вище пiдiймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою i об залiзну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрiзь. "Та се тюрма!" - трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була мiж людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогоднi одрiзалась вiд їх навiки сими чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а сьогоднi - на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподiяла, кому хоч бажала чого Злого?
Сльози градом полили з її очей, i вона, припавши лицем до колючої соломи, неутiшно плакала. Кругом неї чорна нiч i тиша незамутна, i тiльки її важке та гiрке зiтхання порушує ту нiму тишину.
Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась - крiзь невеличке вiконечко пiд оселею, перевите залiзними штабами, пробивався ясний сонячний свiт; по жовтiй соломi стрибає вiн, наче хто iскри розсипав, а кругом морок. Стiни, покритi цвiллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, намiряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомiн. Ось наче над її головою щось загарчало, i не примiченi нею дверi розчинилися.
- Эй ты! Спишь там али околела! - хтось обiзвався. - По-барски почивать изволишь. Подь сюда.
- Се я? - спитала Христя. - Да ушь не кто - ты.
Христя пiдвелася - на дверях стояв москаль.
- Да живей, живей! Што, словно неживая? - гукав вiн на неї. Невмита, нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.
Її увели у якусь здорову хату.
- Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.
Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцiї. I ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.
- Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо? - замовив вiн. - Що ж, ти добре виспалася у моїй панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха, не то що в Колiсника на перинi.
Христя, стоячи перед ним, заплакала.
- Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю? - пронизуючи її гострим поглядом, сказав вiн. - Годi ж, годi. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?
- Я? Я якби знала, що таке буде, то нiзащо iз дому не йшла.
- Хiба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все, все, як було, не втаїла i того, що Проценко нашiптував їй.
Книш тiльки свиснув i заходив по хатi, позираючи скоса на Христю.
- Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав вiн пiсля того, як вона замовкла.
- Що ж менi тепер робити?
- Станеш у горничнi до Проценка?
- Чого я там у нього не бачила? Менi коли б вернули мою одежу.
- Угу. Одежу? - промугикнув Книш i знову заходив по хатi. - Ти краще зостанься у мене.
- Чого я тут зостануся? Щоб блощицi з'їли?
- Нi, не там. Не в чорнiй. А там, на моїй половинi.
- Та й що?
- Та й нiчого. I одежу вiзьмеш, i оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки дiло скiнчиться, то справдi блощицi попотнуть.
У Христi голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже… Що вона думала? Нi, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. I Христя так спiдлоба стрiльнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.
- Так ти… согласна? - запинаючись, спитав Книш i, пiдiйшовши, узяв її за круглу борiдку.
Христя лукаво опустила очi.
- Ну, глянь же! Глянь на мене! - увесь тiпаючись, зашептав вiн.
- Я нiчого не їла. Менi їсти хочеться, - придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.
Вiн, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.
- Iванов! - гукнув.
Перед ним наче з-пiд землi вирiс москаль.
- Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?
- Готов, ваше високоблагородiє! Слушаюсь, ваше вскобродiє! - i вiн повiв Христю на приставську половину.
А ввечерi Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столi. Книш раз по раз пiдливав з неї у свiй i без того темний стакан. Лице його, як жар, жеврiло, а очi, наче розпаленi углi, горiли. Вiн вiв веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щiчку. Христя пестилася, то опускала очi додолу, то стрiляла ними так, наче наскрiзь хотiла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привiтна розмова i грiли, i веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собi у чай налити, їй здалося, наче сине Колiсникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася i линула рому бiльше, чим треба.
