Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
З часів Ігоря ми знаємо одну серію фактів з місцевої традиції. Вона звязана з траґічною історією його смерти і тому мала всї шанси добре заховатись в народнїй памяти. Иньша серія відома нам з чужих, сучасних джерел. І перші і другі факти, о скільки можуть бути датовані докладно, повторяю, припадають на сорокові роки Х в. 2), і вповнї можливо, що Ігор в дїйсности став київським князем значно пізнїйше, нїж то подає хронольоґія Повісти, і в її катальоґу київських князїв між Олегом і Ігорем є прогалина. Вище я зазначив, що між Олегом і Ігорем міг княжити Дир; хоч правдоподібнїйшим здаєть ся вважати Аскольда і Дира сусїдами, з огляду на київську традицію, але звістка Масуді про Дира може вказувати і на пізнїйший час. Закінчило ся правлїннє Ігоря можливо теж трохи пізнїйше нїж маємо в лїтописи.
Династичні відносини між Олегом і Ігорем зістають ся нам зовсїм невідомими, як невідомі були вони й редакторам Повісти.
Факти, переказані лїтописю з внутрішньої управи Ігоря, належать до того процесу зміцнення залежности від Київа підвластних словянських народів, про котрий я говорив вище. Лїтопись оповідає, що Деревляне, примучені перед тим Олегом, по його смерти підняли ся проти київського князя, але Ігор їх приборкав на ново і „възложи на ня дань большю Ольговы“. Другу війну веде він з полудневими сусїдами Полян — Уличами. По довгій війнї приборкано й їх; місто Пересїчен взято по трьохлїтнїй облозї, й Ігор перемінив попередню лекшу форму залежности Уличів від Київа на тяжшу: перед тим вони, правдоподібно, признавали тільки київську геґемонїю й обовязані були помагати на війнї (бо про дань не згадуєть ся), тепер мусїли давати дань. Сю дань віддав Ігор Свенельду, одному з видатнїйших своїх воєводів, що вів ту війну з Уличами, — на удержаннє його дружини. Але улицька дань не вдоволила Сневельда; в тодїшній міґрації Уличів від Печенїгів і результати кампанії і доходи від улицької дани могли легко стати ілюзоричними.
Щоб нагородити Свенельда, Ігор дав йому деревлянську дань. Ся мусїла давати значно більший дохід, бо Ігорева дружина почала робити свому князеви закиди, що він забогато дав одному воєводї, а потім стала нарікати, що Свенельдова дружина має тепер краще удержаннє, як вона сама: „отроци СвЂнделжи изоодЂли ся суть оружьємъ и порты, а мы нази“. Дружина стала підбивати Ігоря, щоб він над відступлену Свенельдови дань зібрав з Деревлян полюдє й на себе. Ігор здав ся на се й пішов у Деревлянську землю. Се було, розумієть ся, надужитєм відносин, уставлених „в Деревех“. Повість каже, що всякими насильствами Ігор вимучив у Деревлян нову контрибуцію, але не задовольнивши ся тим, а лише розохотившись, він іще раз пішов до них з невеликим віддїлом дружинників, аби не дїлитись новою контрібуцією з цїлою дружиною (виглядає се як дальша лєґендарна амплїфікація на тему Ігоревої користолюбности). Кінець кінцем одна з деревлянських громад-міста Іскоростеня, прийшовши до розпуки від сих здирств, повстала, напала на Ігоря й знищила його дружину. Самого Ігоря, по словам Льва Диякона, Деревляне привязали до двох нагнутих стовбурів дерева, що випростувавшись, роздерли його на дві частини 3). Лїтопись не знає сеї подробицї, вона просто каже тільки про смерть Ігоря в битві і згадує його могилу коло Іскоростеня, котру знали ще за часів писання лїтописи 4).
Розумієть ся, війною з Деревлянами й Уличами не вичерпувала ся внутрішня дїяльність Ігоря: стільки лише донесла народня память, і то завдяки тому, що сї війні звязані були з смертю Ігоря. Крім того Повість ще ляконїчно згадує про війну Ігоря з Печенїгами: „Ігор же воеваше на ПеченЂгы“ (під 920 р.). Звістка виглядає неконче певно — скидає на комбинацію книжника і не має тому певности, хоч війни з Печенїгами могли вести ся і не раз певно вели ся.
В чужих джерелах знаходимо вісти про два далекі заграничні походи. 941 p. Ігор з великою фльотою пішов на візантийські землі. Про сей похід маємо цїлий ряд джерел: окрім хронїки сучасного візантийського хронїста Симеона Льоґотета (й тих компіляцій, що звідси сю звістку зачерпнули) 5), маємо оповідання про нього в житиї сучасного сьвятого Василя Нового (ум. 944), написанім його учеником Григорієм, далї — в хронїцї Лїудпранда, що користав з оповідання наочного свідка — свого вітчима, нарештї — у сучасного арабського ґеоґрафа Масуді 6).
Доповняючи одним друге (бо кожде джерело підносить лише певні моменти в сїй кампанії), дістаємо досить докладну історію походу, але причини війни лишають ся незвістні. Недокладні й відомости про сили Ігоря. Симеон Льоґотет і иньші візантийцї числять Ігореве військо на 10 тисяч човнів, що дало-б до 400 тис. війська — число розумієть ся, не можливе; иньший сучасник — Лїудпранд каже, що човнів було звиш тисячи, що дало-б яких 40 тис. мужа, число теж мабуть побільшене. В усякім разї фльота мусїла бути дуже значна. Час для походу вибрано дуже зручно, бо візантийська фльота вислана була тодї проти Сараценів. Тим поясняєть ся, що візантийський імператор, як каже Житиє Василя Нового, завчасу дістав вістку про сей похід від свого херсонеського намістника (стратіґа), але правительство не зуміло задержати руського походу на дорозї. Фльота Ігоря без перешкоди зблизила ся до Царгорода, чи властиво до Царгородської протоки (I????), а заразом може була й якась сухопутна діверсія 7), Але фльотї не повело ся. Царгородська протока була замкнена грецькою ескадрою. Ігор почав палити й руйнувати береги протоки, але на його кораблї напала грецька ескадра човнів з т. зв. „ясним огнем“ — горючою хемічною масою, що кидала ся на чужі кораблї (як тепер виходить, се був по просту таки наш порох) 8). Руська фльота, богато стративши, мусїла завернути ся, й Ігор пустив ся грабувати чорноморське побереже М. Азії. Тут пустошили землї почавши від Боспору далї на схід — береги Бітинії й Пафляґонїї, як оповідає Льоґотет. Ігореві вояки при тім задавали тяжкі муки людям: розпинали на хрестах, прибивали до землї, забивали залїзні цвяхи в голову. Але поки Ігореве військо господарувало тут, Візантия стягнула свої сили: корпус македонської кавалерії винищив руські віддїли, післані в глубину Бітинії за припасами; надтягнув корпус зі сходу, а з моря фльота під проводом патриція Теофана. Руське військо попало в бльокаду; забракло йому припасу, і в вереснї воно мусїло силоміць пробиватись крізь візантийські кораблї. В битві Руси не пощастило, богато її кораблїв пропало. Останок встиг потай викрастись і пустив ся плисти до берегів Тракії, може сподїваючись там себе нагородити. Але греки скоро се спостерігли, пустились на здогін і догнали частину руських кораблїв (переднї встигли втїкти). Греки знов ужили „ясного огню“ й цїлком знищили сю частину. Деякі, боячись огня, кидались в море і тонули. Чимало Русинів взято було в неволю. Лїудпранд, вітчим історика, бувши тодї в посольстві у імператора, бачив як рубали голови руським невільникам у Царгороді.
Ігор з останкама фльоти втік, кинувши ся в Азовську протоку. Хто знає, чи на Днїпрі не приготовано було йому те саме, що потім спіткало Сьвятослава в поворотї його з походу на Грецію.
Се розмирє з Візантиєю закінчило ся 944 р., коли відновлено згоду й уложено союзну й торговельну умову, в цїлости переховану в Повісти. Візантия й руські князї обовязали ся посполу не нарушати володїнь другої сторони в Криму й на Азовськім морі, навпаки помагати їх удержувати. Руські князї обовязували ся посилати помічне військо імператорови, як би він попросив. Відновлено торговельні постанови, одначе з деякими ограниченнями давнїйших вигід для руських купцїв, признаних за Олега; загострено також контролю над руськими купцями у Візантиї, заборонено їм зіставались на зиму в Царгородї й т. п. Можемо здогадувати ся, що Візантия могла мати знов якісь прикрости від сих купцїв: можна думати навіть, шо зза сього вийшло й розмирє з Візантиєю, подібно як се стало ся за Ярослава: „вийшла у Візантиї суперечка з якимись скитськими (себто руськими) купцями, й одного значного Скита вбито“, як оповідає про сей пізнїйший розрив сучасний хронїст. З другого боку, застереження, які робить в умові Візантия проти руських претензий на її кримські землї, наводять на гадку, що вже тодї Русь підіймала руку на тутешнї візантийські землї. Се зовсїм зрозуміло: стоючи одною ногою на устю Днїпра, а другою — на Азовській протоцї, мореходна й торговельна Русь мусїла все звертати завистне око на Крим, і пізнїйший похід Володимира на Херсонес певно мав свої прецеденти.
