Роксолана - Загребельный Павел Архипович (книги бесплатно читать без txt) 📗

Гасан-ага привіз послання від польського короля. Зигмунт Август прислав султанові бурштиновий ціпок з золотою голівкою, а Роксолані хутра такі пишні й теплі, що вона не знала, коли й носитиме їх у беззимному Стамбулі.

Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий, готовий хоч і знов вирушати в землю, куди султанші не було вороття.

— Мав бесіду з королем? — спитала вона його.

— Як було звелено, моя султаншо. Розпитували мене без кінця про Стамбул, про султана, про вашу величність.

— Все там сказав?

— Все, ваша величність. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба.

— І що ж король?

— Дякував за вашу доброту і приязнь.

— Просив щось?

— Про мир говорив. Обіцяв написати.

— Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув твоєї мови?

— Ваша величність! Усе він збагнув. Але боїться. Затулялися давніше Україною від орди, затулятиметься й він. Так спокійніше. Та й що він може, коли шляхта йому кожне слово з рота виймає і назад укладає.

— Але ж він король!

— Король — не султан. То тільки султан не боїться нікого, а його бояться всі. Дрож їх проймає від самого слова «Стамбул». Вже я наздогад буряків, що султан тепер далі від Стамбула, ніж вони самі, — вірять чи й не вірять. Тоді я вже їм навпростець. Мовляв, усі ісламські воїни, які віддаленість від його величності падишаха вважають жахливими тортурами, а розлуку з війною — джерелом всіляких страждань і неприємностей, слідом за ангустійшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу, в Стамбулі ні війська, ні султана, і можете полякати Крим, ніхто йому не поможе. А вони мені: а султанша? І поки я там з ними розбалакував, татари перекопські вторглися, набрали безліч люду й завели до своєї землі в рабство. Казали, якогось князя їхнього Вишневецького теж поімали й завели з собою.

Роксолана заломила руки.

— Поїдеш до короля ще раз. Поговорю з султаном — і поїдеш знов. Розкажеш там усе. Бо ніхто ж нічого не знає.

— Там ще ці посли понабріхували, — зітхнув Гасан. — Шкода й мови! Я їм, мовляв, у нас тут усе належить султанові, окрім душі, яка — власність аллахова. А вони мені: а султанша? Хіба султан не належить їй? А коли так, то хто ж у вас вище? їй зринув на пам’ять улюблений отців псалом: «Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся». Останні слова мало не повторила вголос. «Й паче снега убелюся». Очиститися? Як очиститися, захистити своє добре ім’я, свою неспровиненість? І де взяти сил, коли треба ще їй захищати синів своїх, з якими не знати що й буде.

— Повезеш послання до короля, — сказала Гасанові твердо.

Знов писала від свого імені:

«Хай Всевишній оберігав Його Королівську Величність і дарує Йому довгі роки життя. Найпокірніша слуга цим повідомляє, що Ми отримали Вашого дружнього листа, який приніс нам надзвичайну радість і задоволення, які ні з чим неможливо зрівняти, щоб описати його. Отже, зі змісту листа Ми довідалися, що Ви в доброму здоров’ї і прагнете дружби, яку Ви засвідчуєте Вашій щирій подрузі, так само засвідчуєте і Вашу щиру дружбу і прихильність до Його Величності Падишаха, який б опорою світу, — як бачите, я неспроможна зрівнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберігає і щоб Ви завжди були радісні й задоволені. Як свідчить Ваш величний лист, а також донесення, зроблене моїм слугою Гасаном, прояви дружби, які виказала йому Ваша Величність, зобов’язують моє серце до вдячності. Я повідомила про все Його Величність Султана, і це принесло йому відчутне задоволення, яке я неспроможна Вам висловити. І він сказав: «Ми зі старим королем жили, як два брати, і, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим королем, як батько й син». Ось що він сказав і з радістю звелів написати цей султанський лист і надіслати його до підніжжя Вашого трону з моїм слугою Гасаном. Отже, хай Ваша Величність відає про те, що будь-якою справою, яку Вона матиме до Його Величності Падишаха, я зацікавлюся і скажу своє слово хоч і десять разів на добро і прихильність до Вашої Величності, зобов’язуючи себе в цьому вдячністю моєї душі.

На знак дружби і з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам дві пари сорочок і штанів з поясами, шість хусточок і рушник, усе в одному згортку. І хай Ваша Величність дарує мені, що я надсилаю Вам ці рядки, які не заслуговують Вашої уваги, та, коли угодно богові, я і далі хочу надсилати їх Вашій Величності.

На цьому бажаю Вам здоров’я і розквіту під час Вашого правління. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша».

Знову з’явилися в Стамбулі баїли Пресвітлої Венеціанської Республіки Бернардо Наваджеро, Доменіко Тревізано, доносили своєму сенату про силу, якої набрала в Стамбулі Роксолана, про її владу над Сулейманом. І довго ще переповідатимуть це донесення і, повіривши в необмежене могуття Роксолани, в галереї Пітті у Флоренції вмістять її портрет, серед зображень османських султанів — єдина жінка між цих вусатих чалмоносців! — та чи міг хто-небудь зазирнути в душу султана й султанші, цих двох таких неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, які водночас не могли жити одне без одного. І хто знає, кому було більше радості в ті найнапруженіші роки їхнього співжиття: Роксолані від перемог над султаном чи Сулейманові од поразок перед цією незамінною жінкою?

Вона поєднала в собі лагідність звичаїв цивілізованих країн з гостинністю первісних народів. Полонила всіх своєю ввічливістю, щирістю, чарівливістю в бесіді, даровитістю, щедрістю, любов’ю до наук, мистецтва й розкоші, добротою, чуттєвістю і вдячливістю. Ішла до цього довго й тяжко, звідусіль оточена ворогами, беззахисна проти загроз і спокус, позбавлена будь-якої опори, крім власної душі та ще рідних пісень; які нагадували пре минуле, про її корені, про народження я походження, ними мовби виліковувала киплячий свій мозок, на який наповзав безум.

Султан полюбив її — уярмлену, понижену, пригнічену. Співбесідниця, сповірниця, знаряддя насолоди, іграшка. Страждала, рвалася я того приниження і тим жила і, виходить, була щаслива.

Поки була пригнічена — жила надіями. Перемогла — і стала нещасною, бо побачила, що нічого не досягла, а тільки стала над прірвою, а на шиї — волосяний аркан. Як у нашого свата на петрушці хата. Як петрушка підогнила, хата ся завалила.

В молодості криводушила, нещиро запобігала перед султаном заради власного збереження, тепер — заради своїх синів. І не було кінця, а душа ж не беадонна. Не можна щодня співати хвалу султанові, присягатися в любові й вірності, бо тоді відлітав щось з душі, мов листя з дерева, і запановують у тобі оголеність, пустота й мертвота, а тоді приходять зневага й ненависть.

З примусової любові виростає тільки ненависть.

Усі люди рівні в нещасті й смерті, та тільки не султани й не сини султанські. Адже навіть у апокаліпсисі за кінцем світу спостерігають сто десять тисяч попечатаних — і кінець світу не для всіх. її сини були Османами, але мовби несправжніми, бо запізнилися прийти на світ, їх випередив Мустафа так само, як Роксолану випередила в гаремі черкешенка. Так ніби хтось рвався у той проклятий гарем! Але вже сталося, і тепер вона має спокутувати не знати й чиї провини. Вона і її діти. Всемогутня — і безсила до розпачу. Ненавиділа султана все життя і мав благати всіх богів, щоб продовжили його життя, бо то життя її синів, над якими висить жахлива загроза, ім’я ж тої загрози — Мустафа.

Якби вона була підступною й кровожерною, як зображують її в своїх плітках посли й мандрівники, хіба б не прибрала вже давно, не усунула всі перешкоди для своїх синів? Хіба б не змінила свою стать, не розтоптала б природний жаль, не затулила для жалощів усіх входів і отворів душі, не розбудила б усіх демонів убивства, які чутливо дрімають у султанських палацах? Чи є в них доля влади, і тоді вони не дадуть людям і борозенки на фішковій кісточці?

Але була жінкою-слов’янкою, не оголювала своїх ран, а ховала їх дбайливо й чуло. То тільки султани встеляють землю трупами, вважаючи, що невинні тільки мертві. Для неї ж невинні — всі живі. Навіть Мустафа. Навіть він.