Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
- Хіба мало дурнів ще й у нас! - буркнув Отава. Він згадав історію з етюдом Таї на київській виставці, захотілося раптом спитати Валерія, чи не знає він такої московської художниці - Таї Зикової; бажання було безглузде й недоречне, щоб не піддатися йому, Борис наддав ходу й випередив Валерія, але той наздогнав його, вони вже виходили з цього розлінованого. холодного департаменту, посольський шофер поїхав їм назустріч, Отава розумів, що зараз вони обидва опиняться в тісній машині, де вже не втечеш нікуди від свого співрозмовника, і тоді зовсім несила буде боротися з своїм наміром спитати, будь-що спитати (навіщо, навіщо?), тому зупинився, взяв Валерія за ґудзик, глянув йому в очі й спитав, щоб покінчити відразу з своїми комплексами й забаганками:
- Ви знаєте, - але вмить схаменувся від перших же звуків своїх слів, стало йому соромно й боляче за свою нестриманість, він розгублено замовк, а потім, щоб уже не зганьбитися остаточно, дочепив до початку свого запитання зовсім інший, несподіваний для самого себе кінець,- коли ми поїдемо в Марбург?
- Побачимо, побачимо,- ухильно всміхнувся Валерій, відчиняючи перед Отавою дверцята машини,- на всяк випадок я замовлю квитки на завтрашній поїзд, але не гарантую, що ми туди поїдемо вже завтра. Ви гарантовані, що ваш пергамен - у Марбурзі?
- Оссендорфер - професор Марбурзького університету, я повинен побачитися з ним. Якщо це той самий єфрейтор Оссендорфер, що вбив мого батька, професора Гордія Отаву; а почну судову справу. А пергамен належав нашій державі, державному інститутові. В мене всі підтвердження…
- Поки ми з вами балакаємо, Оссендорфер може стати вже професором Гейдельберзького, скажімо, або й Гарвардського університету. Це по-перше. Прошу вас, сідайте. По-друге, навіть зостаючись у Марбурзі, він не захоче з вами бачитись - і ви його не примусите. По-третє, він скаже, що не має жодного пергамену, а скористався з фотокопії, власник же просив зберегти його інкогніто. Варіантів багато. Сподіваюся, до завтра гер Вассеркампф підготує нам їх якщо й не всі, то принаймні з десяток, Так що запасайтеся терпінням і витримкою.
Рік 1028. Теплінь. Київ
И уста усобица в мятеж и бысть тишина велика в земли.
Літопис Нестора
- По новості діла, втручатися не буду,-так сказав тоді князь, приймаючи їх у теремних сінях, де мав звичай приймати всіх підданих, а згодом призвичаївся вести перемови там і з іноземними послами, щоб показати вищість своєї землі над усіма іншими, але посли, здається, так і не добирали, що й до чого, бо княжий терем був вельми заплутаний у своїх переходах, доводилося минати кілька сіней, в одних стояла велика сторожа, в других горіли свічі перед золотосяйними іконами, треті сіни звалися кожуховими, бо там слід було зоставляти верхню одіж - кожухи, корзна, важкі плащі, потім сходи - одні й ще одні - і просторе помешкання: різьблене дерево, прикраси золоті й срібні, застелені небаченими хутрами дубові лави, обкований чеканеним золотом княжий стіл, висока, зроблена вмілим дуборізом з суцільного шматка дерева підставка, на якій лежить розгорнена пергаменна книга в коштовній шаті, ще кілька книг дивно здоблених лежать на мальованій яскраво скрині поряд з княжим столом, - такого не побачиш ніде: ні в ромейського, ні в германського імператорів, ні в східних владик, ні в французького короля, ні в ярлів варязьких.
- По новості діла, втручатися не буду, - сказав князь ромейським умільцям, що прибули з Константинополя, - для нас головне - розміри й прикраси церкви, а решта - ваша турбота.
Він сидів на своєму княжому місці, вони стояли далеко від нього, стояли безладною мовчазною купою. Міщило звелів усім вистроїтися в ромейські святкові шати, все на них сяяло, змагаючись, із сяянням княжого золота й срібла, але на Ярослава, як видно, те не справляло жодного враження, його очі з холодною уважністю дивилися на всіх одразу, нікого не вирізняючи; Сивоокові вже знайомі були ті очі: вони нагадували йому холодні й тверді очі князя Володимира в Радогості, тільки в Ярослава, окрім холодності й твердості в погляді, світився глибокий розум, і від цього очі були мовби теплішими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'їного крила.
Князь, видно, вважав їх усіх за ромеі'в, тому й звертався до них по-грецьки. Міщило, набундючений і наіндичений, теж чимдуж вдавав із себе ромея, почав розводити про Агапіта, став показувати князеві пергамен, на якому накреслено було Агапітом, як має виглядати споруджувана ними церква. Ярославові, видно, сподобалася діловитість Міщилова, він задзвонив у бубонець, служки внесли ковші з медом, за руським звичаєм, було випито; всі мовчали, Ярослав підвівся з свого столу, підійшов накульгуючи ближче до митців, глянув на пергамен. І тоді мов щось штовхнуло Сивоока. За всю довгу й тяжку подорож від Константинополя до Києва не думав про свою прийшлу роботу, байдуже слухав теревені Міщилові, але ось тепер…
Не просто повернувся він на рідну землю, не для згадок і не для розчулень, не для милування Києвом і Дніпром, травами й пущами, далебі, ні! Ось стоїть коло нього чоловік, який володіє великою землею, князь, не схожий на інших, мабуть, задуми в нього теж не як у інших - великі й значні, але сам він мало зможе, а якщо братиме на підмогу таких, як Міщило, то й геть нічого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розглядає пергамен і думає над чимось - хіба є ще на світі такі князі? Досі Сивоок знав, що справами будівничими відають сакелларії або ігумени, довірені люди патріархові, єпархові, іноді - імператорові; за багато літ роботи в Агапіта не пам'ятав випадку, щоб отак можний чоловік прийшов до художників чи покликав їх до себе. Але, може, то був тільки короткий спалах княжої цікавості, може, вип'ють вони, за звичаєм, оцей мед, гляне князь недбало на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, відпустить їх з богом, і все перейде до рук Міщила, тупого виконавця волі Агапітової, і поки перестарілий самолюб тішитиметься десь у своїх садах влахернських, тут ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності, нестач, горя, прокльонів і сліз простеньку церковцю, може, навіть гіршу за поставлену Володимиром церкву Богородиці, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно і не міг ніяк збагнути, чому Агапіт уповноважив Міщила на таке будівництво.
Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщій проштовхався наперед, став коло Міщила, сміливо глянув на князя, сказав рідною мовою:
- Зробити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом.
- Мовиш по-нашому? - ворухнув бровою Ярослав і переступив покаліченою ногою. Забув про поважність, хворість давалася взнаки.- Мовиш по-нашому? Хіба не гречин єси?
- Русич. З Деревської землі.
- Як же опинився між ромеїв?
- Плутливі стежки в долі.
- Митцтво знаєш? - допитувався князь.
- Мусію він кладе, - втрутився Міщило по-ромейськи, але князь, здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумів їхню мову. А може, князь знав про їхнє походження, а тільки вдавав, що не відає.
- Все роблю, - сказав Сивоок, - і мусію кладу, і фрески малюю, і зиждительське діло знаю.
- Пощо ж гречини видають тебе за свого? - спитав Ярослав.
- Вигідно їм. Торгують славою і своєю і чужою. Усе в свою калитку.
- Бог єдин, - насупився князь, - і слава вся йде богові. Хто тебе навчив, од того й виступаєш.
- Художників не навчають, - сміливо мовив Сивоок, - їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.
- Так хто ж ти: кінь чи чоловік? - посміхнувся князь.
- На нього часто таке находить, - вміло втрутився Міщило, -мабуть, від придуркуватої дівки, яку з собою возить повсюди. Привіз і до Києва, князю.
