Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Дивно…
— І не кажи!
— Ні, дивно, бо мені часом здається з точністю до навпаки. Що це мій проект є, як ти кажеш, посередником — між тобою і мною…
— Я втомився від усього цього посередництва, дівчино. Я хочу бути з тобою вдвох, і щоб нікого більше. Хочу бути твоїм мужчиною, і все. Чоловіком, а не посередником. Різницю розумієш, чи теж пояснювати?
— Дурненький мій… Таж ти ним і є.
— Не знаю, маля. Не знаю…
— А я знаю. Ти ж мене прикриваєш. Весь час мене прикриваєш, ти навіть не помічаєш, бо в тебе це само собою виходить. І схарапудився ти оце теж тому, що цілого Павла Івановича, одним куском, на себе прийняв — одним ударом, і тепер післядія тобою трясе…
— Мм… Гадаєш?
— А ти що, сам не чуєш?
— Чорть'ого зна… Дістав він мене, це правда. Наче заразу від нього якусь ковтнув, і пішла кружляти по жилах — і все по дорозі валити… Як в боулінґу. І ще й від того, що мусив сидіти мовчки, як дупа в гостях, і все те вислуховувати… Ти ж сама подумай: я собі, курча, сім років жили рву, чорті-перед-ким принижуюсь, трясусь за кожен старий примамбасик, як Гобсек, стараюся хоч щось зберегти, ще й бюджет їм, бляха, з своїх кровних наповняю, а тут, на мої ж таки кровні — ліквідатор архівів, блін! І головне — він же й досі певен, що зробив правильно, і нічим його не проб'єш!
— Та куди його ще пробивати, Адю, він і так увесь у дірках… Як друшляк.
— Ну звичайно, тобі тільки розкажи про важке дитинство, і ти всіх готова пожаліти!
— Хтось же повинен і це робити, ні?
— Гаразд, мале, не ображайся…
— Я не. Я тільки хочу сказати, що в нього виходу іншого не лишалося. Як і в них усіх — тих, котрі виросли на брехні, на нарузі над природним ходом життя… Самочинним… Ти ж уяви, яке це вразливе існування має бути, — без коренів, у повітрі… Таке ніби шоу, гране нон-стоп собі самим. І нема іншого способу його підтримувати, як тільки весь час пильнувати, з кувалдою, щоб природній стан речей не відновився, бо іно на мить відвернешся, — і прорве, як ту дамбу… Угу…
— І йому теж коли-небудь прорве… Весь той паперовий будиночок, що він із таким трудом зліпив довкола своєї дитини. От і вже ж потроху протікати почало — там теща прохопилася, там ще якісь загрози: чим далі дитина з дому в світ, тим більше ризиків. Того він і боїться так…
— Скільки мудрости. Скільки вирозуміння. І де таке продають?
— А що? Ти не згоден?
— Ні, все-таки шизію я з вас, жінок… Сидить собі, філософствує, і вухом не веде!..
— Це все тому, що ти мене прикрив. Можна сказати, відважно загородив власним тілом. Прийняв на себе енергетичний удар. Чи як тут правильно сказати — інформаційний?
— Підлизуйся, підлизуйся…
— Я не підлизуюсь, а ріжу тобі правду-матку в живі очі. Ти — мій герой. Лицар і оборонець. Чіп і Дейл. Ніндзя-черепашка. Ох і вредне ж дівчисько!..
— Зате мудре! Сам же щойно сказав…
— Знаєш, мені навіть голова розболілася… Ще там, над водою.
— Біднятко моє. Візьми темпалґін.
— Нічого, зараз чайку гарячого — і в люлю… Фух! Ну й день, курча… А ти взагалі якось спокійно поводишся останнім часом. Дистанційовано якось…
— Пофігісткою, видно, помаленьку стаю. А що робити?
— Ні, серйозно. Я ще тоді помітив, коли ти від Вадима приїхала, і я тобі про Юлічку розказував. Якось ти менше перейматися стала, не так, як раніше тебе тіпало… Це погано? Що менше?
— Слухай, мале. А може, ти теж вагітна?..
— Ой!..
— І чого б я ойкав? Що тут такого страшного?
— Диктофон!
— Що — диктофон?
— Щойно побачила… Я його, виявляється, ввімкненим лишила — після того, як стерла… Чи — не заблокувала, і він у сумочці сам увімкнувся?..
— І що, оце всю дорогу писав?..
— Таж увікмнений, дивися! І зараз пише…
— Ні фіга со…
Клац.
Дарина сидить на краю ванни, тримаючи в пальцях тест-смужку — обережно, наче рідкісну комаху, безкрилу бабку з тендітним блакитним фюзеляжиком. Сидить і дивиться, не в змозі одвести очей: смужка здається їй живою. От-от ворухнеться. Або ще якось себе проявить, у геть непередбачуваний спосіб. Тим більше, якщо вірити інструкції, за десять хвилин усе може щезнути. Але те, що вона зараз бачить, сумніву не підлягає: вона справді це бачить.
Це реально. Це є.
Дві риски. Дві криваво-червоні поперечні риски, акурат посередині. Як два крихітні рівненькі капілярчики, що враз набрякли й запульсували, самі собою. Точність: понад 99 %.
Це сталося. І це не скасовується. Можна заплющити очі, можна викинути тестер, нікому не признаватись і якийсь час (який?) удавати, що цього не було, привиділося, злуда, обман зору, раптовий напад астиґматизму, задвоїлось в очу. Ніхто інший не бачив, ніхто не зможе посвідчити, що рисок було дві…
Але їх дві.
І це необорно. Незалежно від того, чи хтось бачив, чи ні. Це просто — є.
Цього вже не відіграти назад. Не стерти з комп'ютера, не перевести годинника на час-«перед-тим», не сказати в темряву, в якій не видно ні режисера, ні операторів: вибачте, помилка, з цього-от місця пишемо наново, так-так, з оцього-от… Є.
Ну, здрастуй, думає вона, — мов єдиним видихом цілої істоти нараз.
І тут-таки лякається.
Хто ти?
Десь там, у мені, всередині, в невидимому закамарку, в самочинно-діяльному клекоті гарячих клітин (чи вони справді гарячі? яка там температура, тиск, вологість повітря, чи досить там взагалі повітря?..). Ще ніхто, ще не-існування. Ще жодною апаратурою тебе не розгледіти. Але ти вже є, ти вже там. Тут.
Немов ув обернений кінець телескопа — запаморочливий політ, довжелезний, ґвинтом закручений тунель із золотою плямкою світла в перспективі, і звідти назустріч — рухома чорна цятка. Силуету на віддалі ще не розрізнити, але це справа часу: наближення невідворотне, швидкість відома.
Дві червоні поперечні риски на тоненькому пояску тест-смужки. Перший портрет майбутньої людини.
Її дитини.
«Непорожня» — зринає в пам'яті колись, тисячу років тому занесене в дитячі вуха слово. Так уже не кажуть — «непорожня», хто це так казав, баба Тетяна?..
І зараз же наступним кадром, обпікаюче яскравим, мов щойно з реставраційної майстерні (і де воно все ховається, в яких запасниках?): маленька Дарочка, по-бабиному — Одарка (а їй не подобалось, вона сердилася на бабу: грубо!), слухає, сховавшись під важучою периною (коли шугаєш під перину, нозі треба відразу підібгати й закутати нічнушкою, щоб не розгубити тепла: простирадла шорсткі й холодні, ліжко безкрає, як снігова пустеля, вдень на ньому височіє пухка піраміда з різнокаліберних подушок у вишивано-мережаних прошвах, і їхній візерунок теж відбитий у пам'яті, як зі сну вранці на щоці, — можна провести пальцем по всіх вузликах…), — двері з темряви (тунель!) відчинено туди, де палахтить вогонь у грубці, там розмовляють: мама (це вона привезла Дарочку в гості до баби), баба Тетяна і тьотя Люся, — баба говорить голосно, як звичайно селяни, не привчені шептатися, щоб когось не розбудити, і мама раз у раз на неї шикає, — тоді всі три озираються з свого кінця тунелю на кімнату з величезним дерев'яним ліжком, у якому сховалась Дарочка, баба Тетяна голосно, як у дзвін ударив, каже: «Спить?», — і бесіда поновлюється на тих самих реґістрах. Дарочка чекає, коли мама прийде й ляже коло неї (тоді буде тепло), а туманні слова, і між ними дзвінке й загадкове «непорожня», — про якусь посудину, але це не про посудину, і Дарочка це чує, — тимчасом долинають до неї, розхитуючи сон, наче воду ударами весла: Коли я тобою ходила, мені теж таке саме було,вирізняється голос баби Тетяни (контральто), і Дарочці прикро, що очі злипаються й вона ніяк не похопить, про що вони говорять, зостається тільки присмак чогось недосяжно таємничого й поважного — настільки поважного, що мама забула про Дарочку і теж щось говорить (стишеним голосом), ніби раз за разом підкидає в грубку нове поліно, щоб не погасло, гори-гори-ясно, а я знала, що дівчина буде, бо мені перед тим сон був…
Сон? їй не було снів. Жодних таких снів не було — крім того, Адріянового останнього, в якому вони були разом, цілу ніч в одному кінотеатрі — з доривчими виходами, як із тьми на перекур, на світло нічника, вона запам'ятала в ньому Адріянову схилену над нічним столиком голову, зарослу потилицю з кількома підсвіченими насторченими космиками, коли записував зі сну, і на цю згадку її враз затуманює сльозами ніжности, й вона несвідомо розсуває коліна, як віолончелістка, й торкає себе там, де стужавіла борозна прийняла впале зернятко: це Адьчине, це від нього. Його.
