Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Я почуваю себе, мов немовлятко в колисці, я ніби ссу великі груди існування. Мене колише життя, що я бачу, і його гармидер співає мені пісню. Я ніби стою на височезній горі, й біля ніг моїх — хмари й земля. А поруч — сонце, якому моляться, і я можу обняти його, як брата.
Я споглядаю сам себе. Там, на базарі, де моя подруга продає пиріжки, — сварка, лайка, заздрість, брехня, — а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєній землі… Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотні, пишно-холодні квітки, і вдивляємось у самих себе, як у безодню світла і тіні.
Уже вечір. І в мені сутеніє, скрізь запалюються живі вогні, мов світляки серед лісу. То — спогади.
Я люблю цей час, коли душа моя, мов усіма забута бабуся, розкладає свої довгі пасьянси з запилених карт. І тимчасом як удень здається, що не маєш минулого, ввечері певний, що майбутнє не існує. Ніби стежку, що нею йшов був, уже скінчено, й ти сів спочивати під тінявим деревом і не маєш уже куди йти. Тоді береш книгу власного життя й поволі перегортаєш її сторінки. І щораз робиш це, ніби востаннє, і прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.
Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дівчата, що я їх був кохав. Я здіймаю капелюха: прощайте! Ви несли мені радощі й болі, але я дякую вам за те, що ви були.
Я перегортаю сторінки минулого, і на душу мені ллється тепла вода. А душа моя прибирається в біле й збирається на похід по всесвіту, щоб бачити все й усе вмістити.
Сум кладе мені на обличчя м’які пучки. Хай же напахчить він мене, хай омиюся в ньому з насолодою, як мандрівець в оазі серед пустелі!
Бо то сум веде душу в безкрає!
1927 р.
Юрій Яновський
27 серпня 1902 — 25 лютого 1954
Юрій Яновський — надзвичайно ніжний, тендітний творчий організм. Тим жорстокішою була його творча і людська драма: у пізньому Яновському важко впізнати того неоромантика, яким його полюбили читачі 1920-х рр. В тоталітарних обставинах яскраві особистості видаються єретиками — а далі починається історія їх «приборкання», чи й фізичного знищення. Юрій Яновський якимось дивом уник Соловків, але за «свободу» серед сталінської неволі він поплатився оригінальним голосом.
Проте важливо, що цей голос був, і його чули! Чули ті, хто читав новелістичну збірочку Яновського «Мамутові бивні» (1925 р.), хто захоплювався його, по суті, юнацькими романами «Майстер корабля» (1927 р.) та «Чотири шаблі» (1929 р.). У молоді роки Юрій Яновський був замріяним читачем Дж. Конрада, Дж. Лондона, А. Бірса, Р. Кіплінга. Мабуть, через те його вважали українським «кіплінгіанцем», закоханим у море, екзотику далеких країв, незвичайних героїв… У новелі «Мамутові бивні» морської екзотики немає, зате тут є химерне переплетіння історії мамута Віма і кіносюжету 1920-х, є творчі муки митця, який бунтує проти примітиву в мистецтві, є, зрештою, пародіювання тодішніх кіношаблонів.
В чомусь експерименти «Мамутових бивнів» Ю. Яновський продовжив у «Майстрі корабля». Тут використано ту саму сюжетну інтригу: знімається фільм — і повсякденне життя героїв твору на наших очах трансформується в художню реальність. Яновський містифікує читача: старий кінорежисер То-Ма-Кі (головний герой твору) повторює, що він пише не роман, а спогади про кіно-Одесу середини 1920-х, хоча перед нами таки роман! Але… й спогади також: у кожному разі, «Майстер корабля» справді увібрав у себе чимало одеських реалій тієї пори, коли в «Голлівуді біля Чорного моря» на посаді головного редактора працював сам автор, Юрій Яновський.
Він любив літературну гру, як і його друзі з ВАПЛІТЕ, передусім — Микола Хвильовий. Якби не Хвильовий, навряд чи ми мали б новелу Яновського «Історія попільниці», збудовану мовби «за Хвильовим», який любив інтригувати читача загадковою історією якогось предмета, що розкручується як сюжет оповідання. Так і тут: на столі робітфаківця — череп-попільниця; хочете знати таємницю цієї дивної попільниці? А далі починається love story — з «підступністю і коханням», із демонічною красунею Оксаною Полуботок, пригодами, руїнами гетьманської садиби, а головне — дуже характерним для Яновського-новеліста психологічним конфліктом почуття і обов’язку, в якому гору бере все ж обов’язок. Трагедія, художні варіанти якої не раз можна зустріти в українській літературі 1920-х pp.
Свого часу Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі. Старший за нього на п’ять років Євген Маланюк, який також навчався в цьому закладі, згодом, у 1954 p., прощаючись із-за океану зі своїм земляком, назвав його Юрієм Третім. Першим у цій Маланюковій літературній ієрархії був Юрій Липа, другим — Юрій Дараган. Яновського, отож, він вважав художником великої сили, розуміючи, що такі речі, як «Чотири шаблі», «Майстер корабля», як десяток ранніх новел письменника, не можуть піти в небуття.
© Володимир Панченко, літературознавець, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Історія попільниці
У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж — це кістка з лоба чоловіка.
Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім прочитавши: «О. Полуботок 7.XI 19р.», пошли свої спогади в долину минулого.
Звук більше не продовжувався. Він постояв у повітрі, як міраж. Його тремтіння все зменшувало свою амплітуду. І, нарешті, грубе вухо чоловіка перестало фіксувати дихання звуку. Ліва рука піднялась до лоба й хотіла про щось нагадати. Це була вона — машиністка штабу дивізії.
Назустріч ішов я.
Я залишив своє ліжко в палаці графа Милорадовича, де я видужував від тифу; розвіював по паркові поганий настрій, співав і оспівував осінь. Машиністка штабу була мені близькою людиною. Її зелені очі, як крила, великі брови могли придивитись до середини кожного серця. А що б не робив штаб, скільки б роботи попереду не стояло, скрізь і завжди машиністка штабу сиділа за машинкою й уперто вибивала лілові літери.
— Ну, ну, — взяла вона мене за руку, і по мені пішов ток, — залиш співи. Твоя майбутня жінка просить тиші.
Ми продовжували топтати листя.
«Моя майбутня жінка стане нею лише тоді, коли ми кінчимо похід на Денікіна», — думав я. До того часу — ніяких вимог. Така умова. Я пам’ятаю й досі той один поцілунок, яким вона підписала згоду. Вона вирвалась із моїх рук вся червона, і ніздрі її орлиного носа роздувались…
— Скільки тут виросло поколінь! — сказала дівчина. — Скільки цей старий парк пережив людей! Цар Петро І заморив останнього Полуботка — наказного гетьмана, а маєтки ці потім одержав Милорадович.
Я не слухав. Мені було приємно йти поруч із моєю. Що там до мертвого роду, до гнилого часу! Я жив сучасним днем. Моїх же предків я знав по пальцях — до мого діда включно. Так ми розмовляли.
— Лови! — закінчила вона, коли близьким став палац, і витягла хустку. З хусткою випав на стежку папір. Ми попрощались. Її рука була холодна.
Як злодій, прокрався назад. Збоку — я спокійно дихав повітрям, але всередині — горів. Я взяв папір у руку. Ще було досить видно від вечора, і я прочитав два слова, надруковані машинкою. Там стояло: Оксана Полуботок.
Я йшов у місто С. Через фронт мене перепровадили свої. Був передвечірній час, ворог обідав по ближчих селах. Денікінці одкочувались своїми арміями невпинно на південь. Гарні позиції коло міста С. були їм лише за перепочинок.
