Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читаем книги онлайн TXT) 📗
Хронольоґічно першим виступає в рядї „не-фільософів” еп. новгородський Лука, що міг писати в серединї XI в.; від нього маємо поученнє „къ братіи”, коротеньке і дуже елєментарне, без текстів, зложене з самих коротеньких наказів, що робити і чого не робити 19). В другій половинї XI в. маємо в тім же родї писання Теодосия, славного ігумена печерського († 1074). Є їх чимало, але для декотрих утворів авторство його непевно; найбільш певні шість коротких поучень до монашої братиї, написаних досить складно, хоч і просто, де автор заохочує її витрівати в своїх монаших обітницях, не лїнувати ся до монашого подвигу; своїм тоном і стильом вони пригадують поучения Федора Студийського, що взагалї був взірцем аскетизму для Теодосия. Далї маємо його коротеньке поученнє келарю й дві коротенькі молитви 20). Два послания до кн. Ізяслава: одно в відповідь на його запитання про сьвяткованнє сьвят і піст у сьвята, і друге — „про Латинян” або „про віру варязьку” обуджують деякі непевности, як і два поученя до народу: „о казнях божіихъ”, внесене і в лїтопись під 1068 р., і про співаннє тропарів на пирах, що стрічають ся і без імени Теодосия. Слово „о казнях” було одначе тільки руською перерібкою слова „Слова о верЂ и казнях божіихъ” з Златоструя, і як така перерібка могло належати й Теодосию.
Теодосиєвому сучаснику мнїху Якову надаєть ся з значною правдоподібністю посланиє Димитрію (мабуть Ізяславу) „оть многогрЂшнаго чрьнца Іакова”, де він у відповідь на його „смиренне й жалісне посланіє”, дає йому ріжні моральні поучення (стерегти ся пянства, роспусти, гнїва і т. ин.) і „Память і похвала в. кн. Володимиру”, написана досить нескладно, але інтересна деякими звістками 21). На основі одного — досить слабого натяку в сїй похвалї 22) надають Якову і анонїмне „Сказаниє про Бориса і Глїба”, але се вже тільки здогад.
Славний Володимир Мономах теж належить до сеї ж катеґорії письменників: маємо від нього звістну науку синам, о стільки ж інтересну своїми історичними й побутовими звістками, о скільки нескладно написану 23). Саму ідею її, дуже правдоподібно, піддали йому подібні науки візантийські, звістні на Руси вже в XI в. Окрім того маємо його лист до Олега, не повний, в дуже умильнім тонї, з текстами, і якусь нїби молитву, досить нескладну теж, про котру одначе не можна напевно сказати, чи вона Мономахова 24). Очитаннє, яке можемо вивести з Мономахових писань, кидає досить цїкаве сьвітло на сучасну лєктуру. Се церковно-служебні книги, Пролог, Шестоднев, кілька богословських статей, які звістні були в тодїшнїх збірниках (Слова Василия В., Анастасия Синаіта, візантийські поучення дїтям).
З XII в. не маємо майже нїчого з сеї катеґорії: безперечно, є тут превелика прогалина в нашім матеріалї. Зі звістного нам на XII в. з усякою правдоподібністю треба покласти два слова, з котрих одно напевно, а друге — мабуть — належать Чернигівщинї: се звістне нам „Слово о князех” — гостра інвектива на князїв, сказана а нагоди сьвята Бориса і Глїба, і Слово в недїлю сиропустну — похвала сьвятим, з закидом Киянам, що забили кн. Ігоря 25). Обидва слова написані досить гладко, але просто; перше дуже інтересне з публїцистичного погляду 26). Невідомо, котрому столїтю належить „поученіє къ духовному чаду” Григория Зарубського, що звістне в кодексї XIII в. (загальні моральні поучення) 27).
З XIII в. можемо поки що в сїм напрямі вказати одного письменника: печерського ігумена Серапіона, що закінчив своє житє епископом володимирським (іменований 1274 р., на другий рік умер). До тепер звістно пять його проповідей; з них першу з певною правдоподібністю можна класти на початки його проповідництва, другу і пяту- на часи епископства, про иньші не знати, де й коли вони були написані 28). Інтересні вони тим, що проповідник звертав ся до явищ сучасного житя: в однім (І) ударяє на „скверныє и немилостивыє суды”, в иньшім (IV) нападає на вірування про відьом і топленнє їх, в третїм (V) — на вірування про волхвів, тепельників і самоубийників; зладжені проповіди складно, але просто, без риторики.
З другої пол. XIII або 1-ої XIV в. маємо анонїмну похвалу Теодосию печерському якогось київського книжника, зрештою мало інтересну (риторичний бомбаст). Автор вгадує про татарську неволю — „в работЂ суще и въ озлобленіи злЂ” 29).
Брак імен і осіб авторів з XII-XIII і початків XIV в. до певної міри винагороджує нам маса анонїмної учительної лїтератури, на теми моралї, обряду, суспільних відносин, з котрої ми користали вище і схарактеризували загально її теми і напрям, говорячи про відносини християнської муки до житя в давнїй Руси. Що до своєї школи, то вся ся анонїмна лїтература належить до катеґорії простих писань і дуже рідко хапаєть ся якихось прикрас хочби немудрої риторики. Нема сумнїву, що в нїй є чимало творів XII-XIII в., хоч взагалї вона простудійована дуже слабо, й староруське походженнє, й приблизний час написання творів переважно не уставлені 30). З більших серій нпр. ориґінальним, староруським продуктом уважають ся дві серії коротких проповідей — одна на великі сьвята, друга на великопостні недїлї. Перша колєкція стрічаєть ся в Прологах, друга в т. зв. Златоустах, де творить основне ядро. Але ориґінальність і як раз приналежність їx якимсь руським (а не болгарським) проповідникам ще не доведена основно 31).
Тут же, говорячи про богословське письменство, треба нам сказати дещо про писання духовних Греків на Руси — вони мають свій осібний характер.
Насамперед одну галузь мали сї письменники своєю спеціальністю- се релїґійна полєміка 32). Одинока полємічна лїтература, яка зістала ся нам з давньої Руси, звернена против Латинян і майже вся вона вийшла з під пера Греків, XI і першої половини XII віка. Се був відгомін завзятої полєміки візантийських Греків з папством; застаючи на Українї православних в дуже живих і приятельських зносинах з католицькими народами — Варягами, Нїмцями, Уграми, Поляками, духовні-Греки уважали своїм обовязком остерегати їх від такої небезпечної для їх православности приязни і чи то в загальних трактатах, чи то в посланиях звернених до поодиноких князїв підносили єреси латинників. Не всї писання їх мали популярність; деякі могли навіть зістати ся й непереложеними на руське (нпр. трактат митрополита Лєона досї звістний тільки в грецьких текстах); часте повторюваннє таких писань і деякі вказівки, які знаходимо в них, промовляли би скорше против гадки про їх вплив. Історичні обставини противно втягали Русь все в тїснїйші звязки й зносини з латинським заходом. Проте з культурно-історичного погляду годї проминути сю лїтературу, що будь що будь розвивала ся на Руси й безслїдно таки не минала.
Першим з звістних нам полємістів уважають митрополита переяславського Лєона з його трактатом про уживаннє в латинській евхаристії оплатків (трактат сей кладуть на початки XI в., але властиво час його добре незвістний) 33). Іменем митроп. Георгія (з 3-ої чверти XI в.) надписуєть ся полємічний трактат „Стязаніє съ Латиною” 34), але був висловлений досить правдоподібний здогад, що ми маємо тут тільки пізнїйшу перерібку посланія м. Никифора, фальшиво надписану іменем м. Георгія 35). З останньої чверти XI в. маємо посланиє м. Іоана Хрістопродрома до антіпапи Климента III, написане в відповідь на його заклик до унїї, дуже тактовно і здержливо (звісне і в грецькім ориґіналї і в старім перекладї) 36).
З початку XII в. маємо два послания митрополита Никифора присьвячені полєміцї з латинськими єресями — одно до Мономаха, в відповідь на його запитаннє, друге до волинського князя Ярослава Сьвятополковича, написане мабуть з власної інїціативи митрополита, що мотивує свої науки сусїдством Волини з Лядською землею — отже можливістю впливів католицтва 37). Посланія сї мало мають ориґінального, зладжені на основі грецьких трактатів Керулярія і анонїмного ???? Ф?????? ??? ??? ?o???? ??????? і визначають ся великою нетолєранцією, головно друге. Такою ж нетолєранцією визначаєть ся посланиє до кн. Ізяслава Теодосия 38) — він в рукописях зветь ся печерським, але був то мабуть Теодосий-Грек, з середини XII в., звістний иньшими лїтературними працями. В обох посланиях — Никифоровім і Теодосиєвім — поручаєть ся повне відчуженнє від латинників, як від поганих.
