Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Як представник російської інтелігенції, Жаботинський приходив до такого висновку: «Ми допускаем непростительную политическую ошибку: вместо того, чтобы движение, громадное по своим последствиям, развивалось при поддержке влиятельнейших кругов передового общества и привыкало видеть в них свою опору, своих естественных союзников, — мы заставляем его пробиваться своими одиночными силами, тормозим его успехи замалчиванием и невниманием, раздражаем и толкаем в оппозицию... Роста движения это не остановит, но... самые тяжелые последствия для будущих отношений на огромном юге России могут родиться, если мы вовремя не спохватимся, не поймем и не учтем всей громадности этого массового феномена».
71
У зверненні «К населению Малороссии» Денікін так видав свої погляди на це питання: «Стремление отделить от России малороссийскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев Петлюра и его соратники продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной “Украинской державы” и против возрождения единой России... В основу устройства областей Юга России будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта. Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского языка. Каждый может говорить в суде по-малорусски. Частные школы, содержащиеся на местные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке».
72
Сучасний український підручник історії для старших класів змальовує всі ці зміни так: «Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то і непримиренно ворожим до інших».
73
У 1927 році в Москві вийшла книга «Про національну культуру», автор якої В. А. Ваганян (Тер-Ваганян) доводив, що всі мови СРСР, крім російської, є відхиленням від «мови Жовтневої революції», «проявом національного канібалізму», контрреволюційного буржуазного націоналізму і свідчать про орієнтацію їх носіїв (національної інтелігенції) на буржуазну культуру Заходу.
74
Каганович був саме «Генеральним секретарем» компартії України. Очікуючи на його приїзд, Центральний Комітет КП(У) випросив у Москви підвищення статусу чи то такої важливої першої особи, чи то першої особи в такій важливій союзній республіці. Посада генерального секретаря зберігалася в Україні до 1934 року, коли Сталін, мабуть, вирішив, що не варто далі ризикувати, продовжуючи терпіти високий статус як першої особи, так і республіки.
75
Сучасний український історик Станіслав Кульчицький пише: «Щеплення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося помітним культурним підйомом — національним відродженням 20-х років. Представники національної інтелігенції, починаючи з М. С. Грушевського, які в минулому будували демократичну державність українського народу, знайшли пристосування своїм силам у нових умовах. Завдяки їхнім зусиллям були одержані вагомі результати в розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва... Можна стверджувати, що за 20-і роки радянська влада в Україні була повністю коренізована».
76
«Поки Сталін боровся за владу, — пише Кульчицький, — він був кращим другом національних республік. У боротьбі із суперниками він гостро потребував підтримки найбільшої національної республіки — УРСР... У період “колективного керівництва” Сталіну важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УРСР, і він домігся свого. Після цього на перший план вийшов інший фактор — потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчувати Москва через самий факт існування могутнього регіонального центру її власної влади... Коли Сталін досяг абсолютної влади, його політика стосовно України кардинально змінилася, [але] припинення політики українізації в УРСР ніколи офіційно не проголошувалося».
77
Саме цей факт і породжує складності в оцінці 20-х років. Часто кажуть (і, мабуть, це правильно), що якби в 1917 — 1920 роках більшовизм не втяг Україну до своєї фатальної орбіти, Україна пішла б соціал-демократичним або навіть своєрідним шляхом Скоропадського, але в будь-якому випадку не тоталітарним, вона розвивалася б як держава з ліберальною економікою. Але так само часто чуєш у відповідь: а чи зуміла б ліберальна держава діяти суто вольовими методами? Чи зуміла б вона кинути потрібну кількість сил і коштів на рішуче впровадження і матеріальне забезпечення національної школи і вищої освіти, на національну науку, національне мистецтво, на підготовку вчителів і інших необхідних кадрів, на вироблення і впровадження термінології, видання словників, дотування книговидання, театру, кіно, радіомовлення — тобто, на збиткову (за ліберально-капіталістичними мірками) державну українізацію? А головне, чи не проголосила б вона, у дусі демократії, «вільне суперництво мов і культур», як говорили багато хто і при Грушевському, і при Скоропадському? А якби проголосила, то за яким сценарієм розвивалося б таке суперництво в умовах домінування російськомовної інтелігенції (плюс мільйони втікачів з більшовицької Росії) і крайньої нечисленності тодішньої української? На всі ці і схожі «чи зуміла б...» теж є вагоме міркування. Ми знаємо і не перестаємо дивуватися, як багато для українізації було зроблено за дуже короткий, найскладніший, майже поспіль воєнний період між лютим сімнадцятого року й остаточною перемогою радянської влади в Україні. А якщо уявити собі, що українська демократична влада здійснює свої стратегічні культурно-політичні програми в мирних умовах, на базі ринкової економіки? Невже було б зроблено менше? Подумаєш-подумаєш, та й скажеш собі: нема гірше, ніж гадати про те, що могло б бути. Є головне — у XX столітті Україна стала вільною і незалежною, нехай наш шлях до волі і був тяжким і звивистим. Подякуємо Богу за такий результат і схилимо голови в пам’ять про всіх, хто допомагав Україні стати Україною.
78
Але й обмежувати ввіз книг до України не вважаю правильним. У 2000 році в Росії видано більше (по числу назв) книг, ніж будь-коли в її історії. Ясно, що це не одні детективи і дамські романи — видається найцінніша література з усіх галузей знань, довідники, словники, атласи, посібники, вузівські підручники і багато, багато чого іншого, потрібного в Україні і здатного розширити наші інформаційні обрії.
79
Торжествуюча в ефірі, на касетах і дисках російськомовна попса (у її багатоголоссі гідно представлені колишні кияни), регулярні «рейтингові» московські телепрограми і серіали, московські товсті щотижневі газети з місцевими додатками, глянсові журнали про «шикарне життя» і «про це», розливане море дамських романів, серійних детективів і якихось фантазій про друїдів на космольотах — усе це створює таку стійку інформаційно-ідейну єдність усього пострадянського населення, такий новий універсалізм, про який Суслов із Брежнєвим не могли навіть мріяти. Чи легко на цьому культурному тлі вести капітальний ремонт нашої національної культури? Але ж є ще польська попса і мас-культура, є західна. Їхній вплив не можна порівняти з російськомовною, але вони теж присутні в нашому культурному просторі і теж тягнуть у свій бік. І от, знаючи все це, як вислухувати скарги, що на Україну не транслюється з Москви (просто бузувірство!) яка-небудь трьохсотсерійна мильна опера?
80
От маленький зразок з «Історії русів або Малої Росії»: «Черкасами называли и писали всех почти Малороссиян, а не одних Козаков... по главному их городу Черкасу, состоящему при реке Днепре, где гетманы Руские резидовали и были верховными трибунами сей земли... Когда же спрашивают еще, почему город Черкаск назван Черкасом? то уже тонкость сия будет так нерешительна, как бы и о многих других в свете городах, не имеющих сведения о начале своего называния».
