Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
Та, власне, що міг заподіяти йому Міщило?
Гюргій задумав нечувану витівку: зняв з себе срібний чеканений свій пояс і ним вимірював місце для закладання нових підвалин. Тоді попросив князя, щоб той звелів упіймати двох диких тарпанів, і в неділю урочисто виїхали за Київ у поле, Гюргій зв'язав тарпанів за шиї своїм поясом і відпустив їх у поле, тарпани з місця вдарили чвалом, в несамовитості розшарпали пояс, розлетівся він на дрібні ланці, так що й не збереш ніколи, а з тим поясом пропала навіки й таємниця вимірів церкви, вимріяної Сивооком.
Сподобалося те всім, хвалив Гюргія за витівку князь, а Міщило підказував Ярославові, що таке вигадати міг хіба що сам Сивоок, і знов дивився з загадковим посміхом на свого суперника, та Сивоок не надавав значення ні словам, ні посміху Міщиловим, бо й що він йому!
Мав ворога набагато страшнішого й могутнішого, викликав його до дії сам, міг би пробути в Києві хоч десяток літ і не спізнатися з нічним боярином Ярославовим Ситником, але після тої ночі, коли ходили на відвідини до князя з Гюргієм і коли Ситник почув од князя ім'я «Сивоок», випадково зронене ім'я, що нагадало колишньому медовару незагоєну образу від шмаркача, боярин став приходити на будову, стояв десь непомітно з двома-трьома своїми людьми, стежив за Сивооком, намагався розпізнати в цьому величезному русявому велетні риси того маленького хлопчика, забраного колись ним від покійного Родима. Багато літ минуло, і важко було сказати напевне, що це той самий чоловік. Але й відступатися Ситник не звик. Знав добре: що моє - віддай! Застосував свій спосіб - випитування. Хто, що і як - цей Сивоок? Так набрів на Міщила, і так з'єдналися вони в своїй ненависті до Сивоока.
Був би той собі й далі непомітним антропосом, не вирізнявся б з-поміж ромейських майстрів, не пхався б з своїми вигадками, - нікому б до нього не було діла. Легко було тому, хто, володіючи сильно рукою й сміливим духом, звиває своє орлине гніздо на неприступній скелі, дозволяючи покірливим будувати коло підніжжя свої хижі. Без спротиву йдуть у битву воїни за своїм воєводою, бо він наражається на смерть першим і накликає на себе найбільше ворогів. Охоче поступаються правом на муки, може, тому так багато завжди великомучеників і так щедро виділяють для них місце в історії.-Але людина талановита нагадує квітку, яка піднімається найвище, її хочуть зірвати першою. А що ж інші квітки? А ті повняться заздрощів, їм досить краси власної, іншої вони визнавати не хочуть. Будь-хто з антропосів який задумає піднятися над своїм середовищем, має бути готовий до відчуження, до самотності. Все його подальше життя - то долання самотності. Він пробивається назад до свого середовища, до свого товариства, до тих, з-поміж яких височів, пробивається тяжко, безнадійно, несучи свою працю, мов відступне, мов викуп, мов покуту за свою перевагу, за свою талановитість. Часто так і лишається самотнім. Його витвір постає між ним і тими, серед яких починав колись. Це мур, крізь який не проб'єшся. Апостолів завжди визнавали, тільки вбивши їх. Якби замір ставити церкву не схожу на ро-мейські належав не одному Сивооку, а всім, був заміром спільним, тоді не виникло б ніяких ускладнень. Якби на місце Міщила дозволено було вибирати когось іншого, то вибір упав би на того, хто найменше зачіпає самолюбство, хто нічим не вирізняється, хто не пробує перевершити своїх попередників, а мріє бодай дорівнятися їм, стосуючи ті самі засоби. Сивоок не був таким. Вискочив над усіма з допомогою сили сторонньої, незбагненної, цим міг тільки роздратувати всіх, з ким ще вчора був однаково непомітний.
А він не зауважував цього, він був з тими, хто копав землю, тягав камінь, носив заправу, він був з майстрами каменю, плінфу, дерева, заліза, олова, він сам їздив у пущі до дубогризів і процюпів вибирати достатньо великі дуби для брусів на скрені; працювали на будові од сонця до сонця, не роблено перерви на свята, ні в неділю, церква мала бути поставлена в коротки часі, бо ж і храм Соломонів будувався сім літ, і свята Coфія в Константинополі - п'ять літ, і Десятинна церква Богородиці в Києві - теж не довше. Князеві лишилося тепер одне: ждати завершення будова, і він водив іноземних гостей, погладжував бороду, скромно молвив: «Тут покладу камінь білий різьблений, а тут - овруцький шифер бузковий і червоний».
А таки якби не він, то й не було б нічого. Важить не те, хто будував, хто вистраждав цілим життям своїм у великій творчій й, напрузі цю споруду, важить не талант і не труд, а тільки те, хто стояв над цим, під чиєю рукою все звершилося. Але не повсюди діставала княжа рука. За свою обдаровані ність Сивоок мав платити сам, без нічиєї пом'очі.
Спершу він нічого не помічав. Поглинутий щоденними клопотами, перебував у такому збудженні, що не міг ні їсти як слід, ні спати, денна втома не брала його, схожий був на гінця, що несе важливу вість про звитягу своїх військ, квапиться, біжить без перепочинку вдень і вночі через гори й через ріки, біжить з останніх сил, не може зупинитися. Люду на будові було стільки, що не могли підступитися до стін церкви, вирушали до Києва в пошуках хліба й волі тисячі, приходили на будівництво не тільки з примусу, а й з бажання, не з побожності, а в сподіванні заробітків. В самому Києві і по той бік валів цілі ночі світилися тепер корчемниці, де пропивано денні заробки, оті нужденні ногати, виплачувані землекопам і носіям каменю та плінфів; збиралися там люди веселі й зрозпачені, заливано медом і пивом успіхи й невдачі, за одним столом сідали робітники найнижчі і наглядачі, муляри й майстри своєї справи; Сивоок теж ішов туди, не спав ночей, до своєї хижі навідувався лиш удосвіта; Ісса мовчки дивилася на нього, в її великих очах був докір і невигубний ляк, але вона мовчала, їй завжди було холодно в цій дивній, незвичній землі, навіть у літню спеку вона куталася в хутряне корзно; Сивоок щось їй говорив, приносив їй ласі шматки з своїх походеньок, розповідав, наскільки просунулася церква, був п'яний не так од випитого, як од своєї нетерплячої радості, викликаної будівництвом. Майже те саме було на острові, коли він керував спорудженням монастиря, але там усе здавалося меншим, незвичним, там Ісса мала своє море, перед яким забувалося все на світі; Сивоок теж не губився на острові так, як у цьому великому городі, не зникав і не віддалявся од Ісси, а тут він мовби поглинався тією невідомою справою, даленів, малів невпинно, і коли добрідав до хижі, то не він мав утішати Іссу, а їй самій ставало його жалко, вона мовчки гладила йому голову, і тільки від тих дотиків находили на Сивоока короткі хвилі прозріння, він відбігав подумки од свого непосильного для одного чоловіка діла, лякався огрому звершуваного, вірніше ж - задуманого, і плакав під тою ласкавою, тихою рукою, під поглядом величезних злякано-скорботних очей І сси.
А довкола щільніше й щільніше облягала Сивоока ворожість. Не виступала відверто, рядилася в шати доброзичливості, Міщило став незамінимим помічником і найпершим другом так, що поволі відсував од Сивоока навіть Гюргія. Не знав Сивоок, що надмірність у дружбі виказують, як правило, тоді, коли хочуть зрадити свого друга.
Ситник стояв осторонь, він не хотів зчіпатися з княжим будівничим, хоч і вельми кортіло йому, щось підказувало бояринові, що цей здоровенний, загадковий у своїх здібностях і в своєму побуті чоловік - його колишній раб, а поступатися своїм Ситник не звик і не вмів, однак за Сивооком стояв князь, а це був єдиний чоловік, якого колишній медовар боявся.
Сивоок теж відчував, що Ситник обкидає його перевісищами, йому теж іноді хотілося знайти боярина й поговорити з ним око в око, переконатися, що це насправді той самий медовар з далекого дитинства, але не мав на це часу, найбільше ж боявся, що повернуться до нього всі спогади, стане перед очі маленька Величка, для якої добував з такими труднощами синю квітку в пущі. А де тепер Величка, де сині квітки? Нема нічого, все зінакшене, а про давнє страшно й подумати.
Несподівано в спілку двох Сивоокових ворогів устряв третій, зовсім сторонній, здавалося б, не здатний на лихе, окрім ляпання язиком. Але, як то мовиться, стрілою попадаєш в одного, а язиком - у тисячу. Часто мова буває страшнішою за найгострішу зброю.
