Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книга бесплатный формат .txt) 📗

Каллаген узяв одну газету, пробіг очима заголовки (повінь у Новому Орлеані, звичний сплеск активності в одержимих думками про смерть кретинів на Близькому Сході) й звернув увагу на ціну: десять центів. Чудово. На здачу з четвертака зразка шістдесят дев'ятого року він зможе купити кусень старої-доброї американської салямі. Продавець привітно дивився, як він наближається до каси.

— Більше нічого? — спитав він.

— Ну, скажу я вам, — мовив Каллаген, — мені б не зашкодило знати, як пройти на пошту, як ви не від того.

Продавець здійняв брови й усміхнувся.

— Чую, ви з наших країв.

— Що, так відчутно? — і собі всміхнувся Каллаген.

— Аха. Пошту найти легко. Пройдете милю цією дорогою, там вам буде пошта. — Слово «дорогою» він вимовив як «дрогою», достоту так, як це зробив би Джеймі Джефордс.

— Дуже добре. А салямі плястерками ви продаєте?

— Я продам її вам так, як ви схочете купити, — приязно відповів продавець. — Літній гість, чи не так? — Ці слова чоловік вимовив з дуже знайомим акцентом. Каллаген так і очікував, що він додасть: «Скажіть, прошу».

— Можна й так сказати, — кивнув Каллаген.

Едді в печері боровся з тихим, але шаленим передзвоном і зазирав у прочинені двері. Каллаген саме йшов сільською дорогою. Щасти йому там. А синочок місіс Дін тимчасом спробує трохи почитати. Холодною і трохи тремтячою рукою він сягнув у книжкову шафу і витяг книгу, що стояла через одну від тієї, яку хтось поставив догори дриґом і яка, безперечно, багато змінила б для нього того дня, якби він узяв саме її. Але натомість йому до рук потрапили «Чотири повісті про Шерлока Голмса». Голмс, іще один великий мудрець і видатний наркаш. Едді розгорнув книгу на «Етюді в багряних тонах» і став читати, час від часу позираючи на скриню, де пульсувала своєю моторошною силою чорна Тринадцятка. Видно було лише вигин кулі. Невдовзі Едді облишив спроби читати й дивився лише на той вигин, як зачарований, не в змозі відвести погляд. Але дзвоники стихали, і то було добре, чи не так? За мить він уже не чув їх взагалі. А ще за мить повз кулі в його вухах просочився голос і до нього заговорив. Едді слухав.

— Вибачте, мем.

— Аха? — Жінці на пошті на вигляд було років п'ятдесят чи трохи більше. Вдягнена в діловий костюм, сиве волосся з бездоганною укладкою.

— Я хотів би залишити листа своїм друзям, — сказав Каллаген. — Вони з Нью-Йорка, найпевніше, отримують у вас пошту до запитання. — В суперечці з Едді Каллаген переконував, що Кельвін Тауер, тікаючи від головорізів, які досі хочуть настромити його голову на палю, не втне такої дурниці, як поява на пошті. Едді нагадав йому, як Тауер трусився над своїми довбаними першовиданнями, і врешті-решт Каллаген погодився пробити цей варіант.

— Літні гості?

— Еге ж, — кивнув Каллаген. — Їх звуть Кельвін Тауер і Аарон Діпно. Я розумію, що такої інформації не дають першому-ліпшому з вулиці, але…

— Ой, ми тут таким не заморочуємося, — сказала вона. — Зараз подивлюся список… до нас так багато люду приїздить між Поминальним днем [57] і Днем праці. [58]

Жінка взяла зі стола планшет із затискачем, до якого було прикріплено три-чотири м'ятих аркуші паперу. Багато імен і прізвищ, написаних від руки. Вона пробігла поглядом перші два аркуші, потім третій.

— Діпно! — сказала вона. — Так, це один. Зараз… пошукаю другого…

— Дякую, не треба. — Враз Каллаген відчув якусь тривогу, неначе в світі за дверима щось пішло не так. Він озирнувся через плече, але побачив лише двері, печеру й Едді, що сидів, схрестивши ноги, і тримав на руках книжку.

— За вами хтось женеться? — всміхнулася дама.

Каллаген розсміявся. Навіть для його власних вух той сміх прозвучав силувано й по-дурному, але жінка нічого не запідозрила.

— А якщо я напишу Ааронові записку й покладу її до конверта з маркою, ви передасте йому, коли зайде? Чи містерові Тауеру.

— Ой, марок не треба, — привітно сказала вона. — Я й так віддам.

Так, тут справді все було як у Кальї. Зненацька він відчув до цієї жінки велику приязнь. Дуже-дуже велику.

Каллаген підійшов до стола, що стояв біля вікна (двері плавно, як у танці, зробили довкола нього розворот), і накидав записку. Спершу представився як друг чоловіка, який допоміг Тауерові з Джеком Андоліні. Проінструктував Діпно й Тауера залишити їхню машину на місці, не вимикати світла в орендованому помешканні, а самим сховатися десь неподалік — у коморі, сараї, де-небудь. Негайно. «Під килимком сидіння водія чи під сходинками заднього ґанку залиште записку з вказівками, де ви будете. Ми вас знайдемо. — Каллаген сподівався, що робить усе правильно. Вони з Едді не обговорювали план дій у такому випадку, й він не розраховував, що доведеться грати у шпигуна. Він підписався так, як учив його Роланд: — Каллаген, з роду Ельда. — А потім, попри неспокій, що дедалі дужчав, швидко дописав ще один рядок: — І більше не потикайтеся на пошту! Чи ж ви дурні??»

Він поклав записку в конверт, заклеїв і написав зверху «ААРОНОВІ ДІПНО ЧИ КЕЛЬВІНУ ТАУЕРУ, ДО ЗАПИТАННЯ».

Потім відніс до каси.

— Я б залюбки купив марку, — нагадав він.

— Не треба, два центи за конверт, і ми розрахувалися.

Каллаген дав їй п'ять центів з решти, отриманої в крамниці, узяв свої три центи здачі й попрямував до дверей. Звичайних.

— Щасти вам! — гукнула жінка.

Каллаген повернув голову, щоб подякувати, і мигцем зазирнув у двері до печери. Вони ще були відчинені. Але Едді на місці не було. Едді зник.

Щойно опинившись на вулиці, Каллаген повернувся до незнайдених дверей. Зазвичай це було неможливо, бо вони поверталися одночасно з тобою, як партнер у кадрилі, але якимось незбагненним чином завжди знали, коли ти хочеш у них зайти. Тоді двері залишалися нерухомими і їх можна було побачити.

Коли він переступив через поріг, у мозок одразу ж вгризлися дзвіночки, витравлюючи на його поверхні лінії, немов кислотою.

— Ну от, Донні! — закричала з утроби печери Каллагенова мати. — Це ти допустив, щоб симпатичний хлопчина наклав на себе руки! Тепер йому довіку нидіти в чистилищі, а винен в усьому ти!

Але Каллаген її не слухав. Затискаючи газету «Прес-Геральд», куплену в іст-стоунгемському універсальному магазині, під пахвою, він метнувся до виходу з печери. Дорогою кинув погляд на скриню й зрозумів, чому вона не зачинилася й не ув'язнила його в Іст-Стоунгемі, штат Мен, 1977 року. Зсередини стирчала груба книга. Каллаген навіть устиг прочитати назву: «Чотири повісті про Шерлока Голмса». Наступної миті він уже вискочив під сонячне проміння.

Спершу він не побачив нічого, крім валуна, який перегороджував стежку, і в душу закралася холодна підозра, що голос матері сказав правду. Та потім кинув погляд ліворуч і побачив Едді за десять футів від себе, на краю вузької стежки, над прірвою. Його незаправлена сорочка тріпотіла на вітрі довкола руків'я Роландового великого револьвера. Риси обличчя Едді, зазвичай гострі та трохи лисячі, розпливлися, в очах була порожнеча. То було заціпеніле обличчя збитого з ніг боксера. Волосся майоріло довкола вух. Едді хитнувся вперед… потім губи стислися, а в очах майже пробився на поверхню свідомий вираз. Він ухопився за виступ скелі й хитнувся назад.

«Він бореться, — подумав Каллаген. — Опирається щосили. Але програє».

Інтуїція стрільця, найгостріша й найнадійніша в кризові моменти, підказала Каллагенові, що гукати не можна, бо цим він напевно підштовхне Едді в прірву. Замість кричати він кількома стрибками здолав коротку відстань, що відділяла його від Едді, й ухопив його ззаду за сорочку, якраз вчасно, бо Едді знову хитнувся вперед, відпустивши камінь і затуливши руками очі, мимохіть прибравши кумедного вигляду: «Прощавай, жорстокий світе».

Якби сорочка порвалася, Едді Дін назавжди вийшов би з великої гри ка. Проте навіть сорочки Кальї Брин Стерджис із цупкої домотканої матерії — і ті, мабуть, слугували ка. Тканина не тріснула, а Каллаген за роки тяжкої праці на дорозі накачав собі міцні м'язи. Він щосили смикнув Едді на себе й упіймав його в обійми, але перед тим молодий чоловік ударився головою об виступ на скелі, за який кілька секунд тому тримався рукою. Його вії затріпотіли, й він утупився очима в Каллагена, не впізнаючи його. І промовив щось, чого Каллаген не зміг розібрати: «Нааже йа ожу еіти о ежі».