Роксолана - Загребельный Павел Архипович (книги бесплатно читать без txt) 📗

Баязид уже не радий був цій пригоді. Десь далеко звідси в караван-сараї при дорозі лежить мертвий Джихангір, якому тепер уже все байдуже, а його цікавість загнала аж так далеко, що не знав тепер, як і виплутатися. Хитрі юрюки мовби навмисне підклали йому на путі цього загадкового ошуканця, який видає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б найліпшим виходом для всіх, крім самого гарам-заде. Але Баязид не відчував у собі такої жорстокої рішучості, до того ж стояли обабіч дві смерті його братів — чи не задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюків теж не міг. Щастя, що вони показали цього Лжемуста-фу йому, а не відвезли тихцем яничарам. Ось тоді було б справжнє лихо.

— Ну, — знетерпеливився Баязид, — чом же досі ніхто не розв’язав цього чоловіка?

Іхтіяри караєвлі пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в такому вигляді й стані, як придбали у племені тава, тобто зв’язаним, а вже справа його високості султанського сина, чи звеліти розв’язати гарам-заде, чи забрати зв’язаним.

Баязид звелів своїм огланам звільнити від пут гарам-заде. І коли той став перед ним, сказав йому:

— Тобі дадуть інший одяг. Простого оглана. І поїдеш зі мною.

— До Стамбула? — спитав той.

— Там видно буде. І забудь про те ім’я, що ти ним мав нахабство називатися.

— А коли я справді Мустафа? Скільки разів ти бачив мене в Стамбулі і ніколи не мав сумніву в моїй справжності. Чом же тепер не віриш?

— Хто ти? — вже тривожачись, тихо спитав його Баязид. — Я мав би вбити тебе ще там, у овечім загоні.

— Але ти розв’язав мене і зробив добре діло. Бо коли я справді шах-заде Мустафа…

— Хто ти? — знов перепитав Баязид. — Мустафа вбитий. Я сам бачив його тіло.

— А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справжній, а де несправжній!

— До султана прийшов справжній. Мав прийти. Чоловік засміявся. Голос, сміх — усе, як” у Мустафи.

— Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося інакше? Ніхто не знає, що навіть у свій гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто посилаючи свого двійника, може, тому сплодив тільки одного сина.

Баязид зрадів. Нарешті впало це слово: двійник!

— То ти був двійником Мустафи?

— Хто це може знати? А може, вбитий був моїм двійником? Але Баязид уже не відступався.

— Як твоє справжнє ім’я?

— Мустафа.

— А до цього?

— А до цього — не знаю. Забув.

— Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай.

— Димитр.

— Ти християнин?

— Так само правовірний, як і ти.

— Народився християнином? Де народився?

— Це було давно.

— Не так уже й давно, щоб забути. Де?

— Під Серезом.

— Грек?

— Болгарин. Названий іменем святого Димитра з Солуня.

— Хто тебе знайшов?

— Взяли в девшірме.

— А далі?

— В Бейоглу серед аджемів побачив мене кизляр-ага.

— Ібрагім?

— Ні, чорний. Привів до валіде, показав їй. Тоді вночі відвезли мене в Ескі-серай, віддали Махідевран.

— Ріс з Мустафою? Усі останні тридцять років?

— Так.

— Всього навчився разом з ним?

— Мав час. Часто жартували ми з ним. З’являвся я замість нього. Обдурювали всіх. Тебе, шах-заде, так само кілька разів. Мустафа не наважувався обдурювати лише султана.

— Смерті теж не обдурив.

— Ніхто того не знає. Навіть я не знаю, кого вбито насправді: мене чи Мустафу? А хто ще може сказати па цім світі?

— Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити.

— А я хочу тебе розізлити, щоб довідатися про твої наміри щодо мене. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Переконався ще раз у цьому з юрюками. Хотів сколотити їх проти султана — мені не повірили. Та й, видати з усього, Мустафа їм не потрібен. Голодранці вірять тільки голодранцям.

— Мав би знати, кому ти потрібний, — обережно натякнув Баязид.

— Яничарам? Боюся їх. Вони однаково легко люблять і вбивають. До того ж володіють звірячим чуттям. Завжди відчували, що я не Мустафа. Мовчали сторожко, загрозливо? і я знав, що чужий для них. Для юрюків теж чужий. Показали мені це досить одверто й щиро.

— Для кого ж міг би стати своїм?

— Хіба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слід було б утікати туди одразу.

— Тепер пізно, — сказав Баязид. — Якби я на тебе не натрапив, тоді все могло бути інакше. А так — не можу тебе відпустити. Доведеться везти тебе до Стамбула і повідомити султана.

— А чи й не відпускай — просто дай мені змогу втекти. Знаю тебе: ти з синів Хасекі найдобріший.

— Доброта тут ні до чого. Ти державний злочинець, я повинен одвезти тебе в Еді-куле.

— Здасться, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же можна везти мертвого і злочинця водночас? Хіба не великий гріх? Найліпше все ж дати мені змогу втекти. Буде спокійніше для всіх — і для мертвих, і для живих.

— Сказав тобі: не можу.

— Я втечу без допомоги, сам. Ти тільки не помічай цього. А коли помітиш, пошли погоню назад, бо ніхто ж не повірить, що я побіжу до Стамбула.

— Що ти робитимеш, добравшись до рідних місць? — спитав Баязид.

— А що маю робити? Спробую жити, хоч це й тяжко. Досі був не самим собою, мовби й не живим чоловіком, а тільки чужою тінню. Не знаю, чи мені вдасться жити, як усі люди. Коли ж справді вдасться, то, може, ще стану в пригоді й тобі, шах-заде.

— Ну, навряд.

Так вони поїхали далі, і Димитр був серед Баязидових огла-нів, двом з яких шах-заде звелів пильнувати за ним, але під час ловів коло Ісхаклу той зник разом із своїми охоронцями. Ганяючись за джейранами, ловці порозскакувалися па великі відстані, довго збиралися докупи, так що втечу виявлено тільки наступного дня. Чи то Димитр підмовив молодих огланів тікати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за гроші, які потай дав йому Баязид, — ніхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши її назад, але погоня вернулася за тиждень, ніде не натрапивши на слід. Тоді шах-заде відправив до султана Сулеймана і гонця з листом, у якому описав пригоду з Лжемустафою, змовчавши про свої розмови з ним і про його походження. Робив це несвідомо свідомо, як багато чого в своєму житті, бо повністю успадкував характер своєї матері: був добродушний, трохи легковажний, веселий, як його мати в молодості, наївність і недбалість завжди переважали в нього над почуттям відповідальності й завбачливості. Чом би мав клопотатися тим дивним чоловіком? Забув про нього одразу, щойно написав султанові, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав випадково і переповів про двійника Мустафи своїй матері.

ДИЯВОЛИ

Цього разу султан забарився в поході найдовше за всі роки. Мовби хотів дати своїй улюбленій Хуррем якомога більше часу для втішання незалежністю й волею. Мабуть, і всі ті, хто оточував султаншу, дотримувалися такої думки, одні чимдуж догоджаючи їй, інші заздрячи, ще інші тяжко ненавидячи. її або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жінці, та ще й чужинці, давати таку необмежену владу, таку силу і волю, од яких вона неминуче зледащіла б і розбестилася, навіть будучи святою.

І ніхто не вмів побачити того, що було приховане і навіки мало бути приховане від усього світу: коли й справді мале Роксолана волю, то тільки для страждань, і що більшою волею могла користатися (і втішатися? — яке глумління!), то більші страждання очікували її в кожному дні прожитому і ще не прожитому.

Щастя теж буває тягарем незносним.

Налякана поштивість оточувала Роксолану повсюди, але не було ні любові, ні поваги, ні співчуття, її ніколи тут ніхто не любив, попервах тому, що була всім чужа, тоді через те, що всі були чужі їй, — ось так і мала жити серед страждань і невпоко-реності, ненависті й невдоволення, без любові й милосердя, завжди самотня, наодинці зі своєю долею. Сама у всьому світі — цього незмога уявити! Кинута між диких звірів, як Данило в рів з левами. Що врятувало її? Доля? Але навіть доля губить свою сліпу силу там, де гримлять гармати і ллється кров. Вже понад тридцять років Роксолана була свідком найбільших злочинів па землі, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинів. Темний поговір ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймапа звали «царством жінки». Османські хроністи писали про Хасекі: «Стала всемогутньою, а султан всього лиш звичайна лялька в її руках». І ніхто не знав, як хотілося Роксолані відмити руки від пролитої султаном крові, в якому розпачі була вона від тих незмивних слідів.