Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Мабуть, варто зазначити, що у наведених словах міститься, хоч і обережна, констатація того факту, що селянин чинив опір усім владам, у тому числі й рідній, українській. Щодо цього думка С. Петлюри перегукується з неодноразовими яскравими самокритичними й критичними твердженнями В. Винниченка.
Не вельми переконливо звучать слова С. Петлюри про те, що він намагався свідомо підтримувати авторитет уряду і боровся проти спроб його змін силовими методами. «Я кілька разів міг би успішно «розганяти уряди», але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації. В зв’язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі чи отаманські інтенції до переворотів…Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув [Омеляновича]-Павленка…» 1121.
Своєрідний кут зору, під яким визнаються хиби революції (отаманщина), поєднується тут з висновком про необхідність боротьби з подібними проявами і водночас виглядає як спроба виправдати, а то й піднести особисту роль у висвітлюваних подіях. Керівник УНР явно «роздвоюється», коли намагається оцінити сутність отаманщини, виведеної в 1919 р., за його участі, на рівень загальнодержавної політики. Так, він вважає, що на певному етапі (збирання сил, створення армії) це був навіть свідомий прийом, який заслуговує на схвалення: «…В той момент, при певних історичних обставинах, при даних обставинах, ці засоби (малась на увазі ще й інспектура в армії. — В. С.), на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як пережиток, одрізав її, як відрізують сліпу кишку…» 1122.
Цілком очевидно, що в даному випадку міркування С. Петлюри малопереконливі, а спроби видати явно негативні моменти, що зумовили внутрішню нестабільність УНР, за позитивні, тільки зайвий раз підкреслюють особисту відповідальність Головного Отамана за розгул тієї ж самої отаманщини.
Подібним чином можна поставитись і до спроб С. Петлюри відвести від себе критику за прорахунки у військовому будівництві, у керівництві збройними силами, воєнними операціями. Головну причину невдач на фронті Головний Отаман зводить до того, що його не розуміли і не виконували його наказів військові чини — навіть із найближчого оточення 1123.
Виваженим оцінкам результатів Української революції, розумінню її прорахунків і невдач останніми роками дуже заважає «специфічне» ставлення до С. Петлюри, відхід від об’єктивності у сприйнятті його діяльності. Це стосується і тих документів найвищої державної ваги (спеціальних указів Президента України) й тих суспільно-політичних акцій (організація персональних урочистостей-вшанувань за участю найвищих посадовців) і, навіть, форм організації та змісту наукових заходів (масштабність, фінансування, виготовлення супровідних матеріалів): скрізь проглядає бажання ретроспективно виокремити С. Петлюру як одинокого героя, що переважав будь-кого з когорти тогочасних лідерів й будь-якою ціною поставити на чільне місце в українській історії як «індикатора національної ідентичності» 1124. В жертву приноситься елементарна логіка: Директорія заслуговує всілякого осуду як соціалістична інституція, створена «комунізуючим» політиком — В. Винниченком, а те, що С. Петлюра був на чолі цього державного органа кілька років, тоді як В. Винниченко — менше трьох місяців — забувається; Директорія «винна» в тому, що поваливши владу П. Скоропадського, розчистила ґрунт в Україні для більшовицького панування, а те, що на чолі повстанського війська був не хто інший, як член Директорії і Головний Отаман С. Петлюра, якось вуалюється. Гучномовно декларується теза про «соборницький чин С. Петлюри» і всіляко виправдовується підписаний ним Варшавський договір (дехто вважає його першим кроком до європейської інтеграції; чимало твердиться про полководчеський талант С. Петлюри, а прикладу жодної переможної воєнної кампанії не віднаходиться. Кон’юнктурні розрахунки й прагнення мають поступитися науковим підходам і неупередженим висновкам.
В. Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які неухильно еволюціонували в бік буржуазної державності (принагідно варто зауважити, що подібні трансформації свідомості С. Петлюри деякі автори також оцінюють як позитивне явище). І то — всупереч багатьом об’єктивним обставинам (соціальна структура українства, рушійні («ударні») сили руху тощо). В заключному розділі «Відродження нації» він пише: «Ті люди, які, йдучи за своїми власними клясовими сімпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність клясово-буржуазну, — шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кляси, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі, що цих кляс немає, що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворювати й ради неї боряться проти національної робітничеселянської державности, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народнього суду» 1125.
Серйозною вадою революції стала відсутність єдності, розбіжності і навіть суперництво всередині українського проводу. «Роз’єднання українських національних сил в большевицьку добу революції виявилося не тільки в широких українських масах, але й у самому проводі української визвольної боротьби, — констатує І. Мазепа. — Після приходу московських большевиків на Україну попередні українські провідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та інші, відходять від активної участи в українській боротьбі і від’їздять за кордон. Із старих популярних провідників доби Центральної Ради на полі бою залишається тільки один Петлюра, що непохитно продовжує боротьбу з московськими окупантами. Цим Петлюра, як політичний і національний провідник, став вище від Грушевського і Винниченка, бо передбачав, що большевицький чад, посіяний московською пропагандою в українських масах, скоро розійдеться» 1126.
Однією з важливих причин поразки боротьби в 1917–1920 рр. М. Шаповал вважав відсутність чіткої революційної програми, що, в свою чергу, він пов’язував з браком підготовлених кадрів керівників, ідеологів руху. Серед інших авторів один із лідерів революції детальніше намагається аргументувати висновок, що цілком поділяється його колегами: «Провідниками української революції стали випадкові люде. Наприклад: М. Грушевський — історик, вів ціле життя науково-історичну працю. Фах історика не є фах політика. Не був до революції провідником навіть малої політичної групи, через те не мав досвіду керовництва. Був відомий між українцями і лише через це був обраний на провідника. Якщо не він, то хто инший? В. Винниченко, член партії соціял-демократів, але головний фах — письменство белетристичне. Політично-керовничий досвід малий та й то одержаний в маленьких підпольних гуртках. Більше живе почуттями, ніж інтелектом, тому органічно не надається на провідника. С. Петлюра — по фаху журналіст, урядовець. У провідники попав випадково, навіть не маючи в той час того, що мали обидва попередні: де-якої популярности…Є. Петрушевич (Галичина) єдиний, що по фаху був політиком, як посол до парляменту, але провідником не був — вдача не відповідна. По світогляду політично найбільш ближче до ідеї революції стояли: Винниченко і Петлюра, яко чинні соціял-демократи…, що ж до Грушевського, то на початку революції був типовий «радикалдемократ», потім став співчувати с-рам, с-ром став (не формально) на Трудовому Конгресі, формально — в січні 1921 року, і в тім же році відмовився від боротьби. Петрушевич, як націонал-демократ, політично був ворогом соціяльної революції. По темпераменту революціонером був Винниченко, з перевагою емоцій над інтелектом і волею, близько до нього — Петлюра, з слабими псіхологічними даними — емоції, інтелект і воля пересічної людини; Грушевський переважно інтелектуаліст, слабі емоції, пересічна воля, безтемпераментний, як Бич (лідер революції на Кубані. — В. С.) і Петрушевич, у яких слабий інтелектуалізм, слабі емоції і ще слабша воля. Нема чого казати, що всі згадані провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що яко меншевики в початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з большевиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на німців, на Антанту, на Денікіна, на большевиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціяльної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш доцільне орієнтуватись на большевиків (на уряд, а не большевизм)» 1127.
