Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать полную версию книги .TXT) 📗
Як пішла наша коза да на ножечках,
Да на рожечках — на коротеньких,
Да шукаючи, да питаючи,
Да питаючи хазяїна в домі.
Де коза ходить, там жито родить,
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом…
І обсипав би я Назимку та її матір Горину не самою житом-пшеницею та всякою пашницею, а ще й диким маком-видюком, щоб усе плодилося та намножувалося, щоб коні іржали, корови мукали, вівці мекали, свині хрюкали, кури сокоріли, а ми з Назимкою щоб…
Дід Плюта, мовби вгадуючи мої думки, поспитав;
— А що, в Києві на Корочуна з козою ведмедя водять?
— Водять всяких звірів, ведмедя ж найперше, — зрадів я, — бо ведмідь — то князь. Він нічого не мовить, тільки водить лапами, гуде та зазирає навсібіч, щоб усе оглянути, запримітити та вгадати, що як ростиме, розвиватиметься і ущедрятиметься.
— Отож бач, — помугикав дід, — а ми собі водимо ведмедя з козою не заради княжого пильного ока, а для своєї сили, щоб не вкорочувалася. Не хотів би ж ти такого вкорочення?
— Ну!
— То й підемо з тобою на ведмедя, щоб була на Корочуна свіжа шкура.
— На ведмедя? Хочби ж восени, а то взимку! Сам князь такого не чинить.
Ми не князі, ловимо звіра не для забави, а на потребу.
Де ж знайдемо ведмедя? Хіба в лігві?
— В лігві й знайдемо.
— Викуримо його звідти чи як?
— Може, й викуримо, а може, й так розбудимо зі сплячки…
Все було не так, як треба. Князь ішов на великого звіра з цілою дружиною ловецькою, і всі кінно, піші були хіба що смерди довколишні, які наганяли звірів на княжі списи та стріли. До ведмедя чи до вепра князь приступав тільки з своїми помічними ловцями, а ми, отроки, дивилися на те здаля, бачили, як пускають звіреві кров, а самі спробувати не сміли.
А дід Плюта й не спитав, чи ходив я коли-небудь на ведмедя, чи виставляв свою молоду силу супроти тупої звірячої сили. Розштурхав за звичаєм удосвіта, показав, що брати з собою, наставив на мене свою широку спину: не відставай, ступай слід у слід! і не кінно, а пішо і без помочі, а тільки вдвох, хоч би ж узяти кого третього для певності і для надії. Та й чому безпремінно свіжа шкура для машкарників? Хіба не знайдеться десь завалящого ведмедна торішнього або позаторішнього?
Може, дідові Плюті ще було недосить випробовувати мій сприт і мою силу, то він хоче пересвідчитися ще і в моїй відвазі? Але закоханий нагадує ведмедя. Того, що більше бити, то він стає товщий, а закоханого чоловіка що з більшою силою відштовхують од коханої, то дужче він прикипає до неї серцем. Шугаючи в глибокому снігу слідом за дідом, я посміювався в молодий вус і подумки кепкував зі свого настирливого випробовувача: «Гей, діду Плюто, не на того напав! Не дам зламати себе, не поступлюся, не відступлю!»
Ми йшли мало не з порожніми руками. Ратища такі короткі, що ведмідь дістане тебе лапою, коли впрешся йому в груди, сокира за поясом, ніж за халявою, вірьовка на плечі — ото й усе. Дід не дозволив мені взяти навіть меча дружинницького.
— Не на печеніга йдеш, а на ведмедя, — буркнув невиразно.
Кресало з кременем і трутом я завжди ховав за пазухою — щоб не загубити і не намочити трута, коли провалишся крізь кригу або нашугаєшся в снігу, дід мав звичай тримати свій вогневий пристрій у шапці.
— А коли голова спітніє і трут зволожиться від поту? — поспитав я, вперше те побачивши.
— В мене голова завсігди суха. То тільки в дурних людей вона пітнява.
Відтоді я став з острахом стежити за своєю головою: чи не дурний? Бо коли поглянути, як я ведуся з цим настирливим дідом, то така думка мимоволі зринає. Бути княжим огнищанином, сидіти за княжим столом з срібною ложкою, зневажати всяку роботу, властиву тільки рабам, смердам, чорній кістці,— і тепер добровільно нагнути шию, як віл під обух, стати чорноробом, водоносом, марним нестямою і просмердітися від знемоги потом, як його онучі,—і гай, гай, Сміянку! Ще зовсім недавно ходив ти з князем в походи далекі й близькі, сила наша ломила все на своїй путі, лишали ми по собі ікров і вогонь, смерть і спустошення і верталися до Києва вдоволені, впевнені й веселі. Де ми жили насправді — у Києві, оточеному валом і городнями, чи в полі, де все росте, плодоносить і живить? Князеві треба було не тільки влади, а й величі, і ми шукали йому величі і в городах, і а полі, і в пущах, і на ріках, і що величніший був князь, то ми почувалися вільнішими. Тепер же виходило, що я сам ускочив у неволю, як риба в вершу, і навіть мій кінь не поспівчуває мені, бо дід Плюта і коня не велить брати з собою. Що ж зі мною насправді діється?
— Вже знаєш, діду, лігво чи ще шукатимемо його в пущі, як вчорашній день? — погукав я в дідову спину.
Дід Плюта не дуже переймався моїм невдоволенням.
— Щастя шукай, а в могилу лягай! — насмішкувато вихекав він з сипкого снігу.
Бачити б мені серед білих снігів і сивого морозу гнучку, як стебло, Назимку, а тут метлялася перед очима широка дідова спина в брудному кожушку, з дірок якого стирчали чорні космахи вовни, та погрозливе ратище з дідового плеча мало не штрикає тобі в лице. і моє ратище з якогось темного вузлуватого дерева гнітить плече, мов камінне, ладен би пожбурити його в замет, та тільки з чим же зостанешся тоді перед чорним звіром? Було б ловців кількоро, то заломили б ведмедя в лігві, заклали перехресним пакіллям, не дали вискочити на волю і тоді легко б здолали хоч і найдужчого бурмаку. А так — надія не знати й на що. Хіба на цього дивного смерда, біля якого і я з вільного дружинника стаю мовби смердом?
Коли йдеш, то довго, а доходиш, то вже ніби й швидко.
На зимівлю медоїд облаштувався під корінням старої великої сосни, зваленої вітром в горобину ніч на краю тісної галяви, обставленої ще старішими соснами і дубами, в дуплах яких, мабуть, можна було знайти чимало бортей з густим медом, припасеним бджолами до нових квітів. Вивернуті з багатовікового ложа могутні пальці-відростки товстелезного стовбура, буре лахміття порваного страшною силою смерті коріння, здиблене півкружжя земляної нори з грубим шаром соснової глиці, з переплетеною густою сіттю трав’яних коренів темною мервою і затужавілими пісковими грудомахами утворили просторе шатро, захищене з трьох сторін, а з четвертої, вільної на всю довгу зиму, надійно запечатане, як щільники воском, тугим снігом, під яким десь міцно спав, видивляючись на свої золоті бджолині сни, той, кого ми шукали.
— Стриб-постриб та вже й тут! — звеселено гукнув дід Плюта, вигрібаючи ратищем у глибокім снігу, як веслом у воді.— Ось тобі, хлопче, й лігво! А де лігво, там і ведмідь, а де ведмідь, там і шкура.
Я мало не замахав з переляку на діда: тихше, звіра сполохаєм! А його ж і треба було сполохати, для цього плуганилися сюди по річковій кризі, сніговою цілиною, крізь чіпкі чагарі і зачаєні гущавини. Дід Плюта чи й зауважив мій переляк, для нього тепер був тільки звір, здобич, а все інше чи й було, не давши мені знаку, він обтоптав ведмеже лігво туди й назад, знайшов на чистім снігу потемніле кружало, яке надихав знизу звір, поманив мене, може, щоб успокоїти мою вперту голову, тоді сказав:
— Ти, Сміянку, відійди он туди за коріння, а я розбуркаю стервеника ратищем. Як він вистрибне, то пильнуй і запомагай!
— А коли спатиме? — по-дурному спитав я.
— Поспиш, як по ребрах ратищем проскородять!
— А коли тут глибоко снігу? — не відступав я.
— Глибоко для дурного ума, та не для мого ратища!
Я відступив убік, став, де сказано дідом, де ні потреби, ні небезпеки, а дід Плюта наосліп крізь товщу снігу розштурхував спанька, як розштурхував щодосвіта мене на теплій кожуховій постелі. Сонце вже кідбилося і з-понад дерев пригрівало галявину, розганяючи мороз. Я підставив під його проміння спину, заплющив од приємності очі, потріщав кістками й сухожиллями, пробуючи молоду силу, а коли глянув на світ божий, коло мене стояв ведмідь. Звір стояв переді мною так, ніби тут і був. Ведмідь любить стояти на задніх лапах. Ведмідь лю… Він не стояв, а йшов на мене, безшелесно сунувся, ніби плив у маренні, в маячні, в погибелі. Він не бурчав невдоволено, коли його потривожено в лігві, не ревів, не рикав і вихопився з нагрітого кубла не там, де його ждали, не на того, хто розтривожив його сон, а в місці несподіваному, неспогаданому, неможливому. Як і коли він зміг перестрибнути аж сюди?
