Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Замок у дверях був лише таким собі символом приватної території — з другої спроби фанера навколо замка тріснула, і двері відлетіли, ледь не пошкодивши шафу с книжками.
На столику під увімкненою лампою лежало кілька підручників з квантової механіки, посібник з хімії та науково-популярна брошура «Прискорити атоми в домашніх умовах». На підлозі валялися порожні колбочки та желатинові капсули, під стінкою, на тумбочці, де зазвичай лежали креслення та журнали, був встановлений невеличкий токарний верстат, але придивившись уважніше, Ніна Кирилівна зрозуміла, що це ніякий не токарний верстат, а… вона навіть не могла придумати відповідну назву для цього агрегату.
Ніна Кирилівна шукала записку або знак, який Семен Кирилович міг би залишити, але нічого. Взагалі. І тоді нещасна жінка рішуче відмовилась розуміти бодай щось.
— Сьома, Сьома, — важко зітхнула вона, — що ж ти за людина така. Я так мріяла, що ми зустрінемо старість разом, побачимо народження правнуків, купимо будиночок на Київському морі, я б заварювала тобі ромашкові чаї, ти б висаджував полуничку… Сьома…
І тільки Ніна Кирилівна зібралася залитися гіркими сльозами, як квартиру наповнив насичений щебет солов'я. Підправивши зачіску, Ніна Кирилівна пішла відчиняти двері. На сходовому майданчику стояла молоденька безлика медсестра. Вона трималася за інвалідний візок, у якому сидів висохлий беззубий дід зі старечою пігментацією на лисині та вологими сяючими очима. Дід був вкритий дюжиною ковдр, під якими ледь помітно тремтіли його руки.
— Дякую, Надюшо, почекай на вулиці, - шепеляво мовив дід.
Надюша покірно схилила голову та, не дочекавшись ліфта, задріботала східцями вниз.
Ніна Кирилівна, нічого не розуміючи, хотіла попросити роз'яснень, але, вловивши певні деталі у зовнішності діда, ахнула.
— Кирилка! Кирилка? — здивувалася Ніна Кирилівна. — Сьома?
Хаос думок та відчуттів підкосив ноги жінки, і вона сіла на низенький коридорний трельяж.
Кирилка, натиснувши важілець, в'їхав до квартири.
— Ніна, — тихенько промовив він. — Це я. Кирило Семенович.
— Тебе не було п'ятнадцять років, — схлипнула Ніна Кирилівна.
— Коли моя схожість з Семеном стала безсумнівною, я зник. Мене не було тридцять два роки, мене не було п'ятнадцять років. Мене не було три дні.
— Але… але навіщо?
— Я сумував за молодою Ніною Кирилівною, а стрибнути на тридцять два роки у глиб історії виявилось так легко, проте повернутися назад у мене не вийшло. Я не врахував однієї очевидної речі — прогресу, який у сімдесят сьомому ще не був у такому розквіті.
— Але ж чому… чому ти не розповів мені тоді, коли зустрів мене?
— А ти згадай. Я намагався.
І у пам'яті Ніни Кирилівни тільки зараз спливла розмова, яку затіяв Кирило Семенович у черзі за квитками на олімпійські змагання у вісімдесятому році. Вона сміялася, не вірила, а потім, коли Кирило Семенович почав наполягати на своїх доводах, розсердилася, і йому довелося все перевести на жарт.
— Я продав Марку машину…
— Я знаю.
— У мене були гроші, я зробив нові документи, зі своїми знаннями влаштувався на хорошу роботу, працював на оборонну систему, впровадив багато новацій, допоміг собі молодому влаштуватися на завод, де я пропрацював стільки років. Перший час відчував себе щасливим, ледь не богом, мені були відомі такі речі, які тогочасна людина і уявити не могла. Але щастя тривало недовго. Пізніше мене почали роз'їдати сумніви, іноді траплялися нервові зриви, я почав сумувати за тобою, теперішньою тобою. Але нічого вдіяти не міг. Знаєш, хотів приїхати ще позавчора, проте я старий, і Надюшу було важко вмовити. Я тримався до останнього. Я знав, що мені необхідно дожити до цього часу, щоб побачити тебе ще раз.
— Побачив, — гірко мовила Ніна Кирилівна, і її очі зблиснули вселенською образою. Вона побачила свого чоловіка з новим обличчям, звільненим від тридцятилітньої личини. Це був самозакоханий егоїст. На долю секунди вона зненавиділа його й одразу ж пробачила. Непомірно багато і занадто мало часу минуло після його егоїстичної і, якоюсь мірою, хлопчачої витівки.
Кирило Семенович хотів ще щось сказати, можливо, щось дуже важливе, але у нього почався напад ядухи, і Ніна Кирилівна була вимушена викликати Надюшу. Медсестра, невдоволено фиркнувши, забрала немічного Кирила Семеновича, залишивши Ніну Кирилівну самотньо стояти посеред коридору перед відчиненими дверима.
Взявши позачергову відпустку, Ніна Кирилівна на два місяці зачинилася у квартирі. Кілька разів приїздив Пашка, але окрім маминого «так» або «ні» нічого не почув.
Цілими днями вона ходила по квартирі, все згадувала, намагалася вхопити найдрібніші деталі минулого. До Нового року залишилося якихось два тижні. Це свято для Ніни Кирилівни завжди було найголовнішим, святом усієї родини, коли у центрі уваги були ялинка, телевізор та інша банально-салатна атрибутика. Почуваючись самотньою та покинутою, Ніна Кирилівна вирішила: якщо до Нового року нічого не зміниться, вона покінчить життя самогубством, вистрибне з вікна або нирне в ополонку на Дніпрі. Врешті, зупинившись на цьому рішенні, вона сіла у крісло, втупилась у сервант на італійський сервіз і заглибилась у безмірне двотижневе чекання.
Розділ 2
Дядя Сергій Валентинович сидів на підвіконні у найдорожчому номері найдорожчого готелю Монте-Карло. Посеред кімнати стояв ящик найдорожчого шампанського, в ліжку тихенько посапувала найдорожча проститутка, а посеред столу був розсипаний кілограм найдорожчого кокаїну, який дядя Сергій Валентинович так і не наважився скуштувати.
На комоді, у несказанно величезній ванні, в гардеробній та на майже всіх столиках, трельяжах і комодах стояли напівпорожні вазочки з чорною ікрою та блюдця з якимись невимовно дорогими тістечками. В довжелезному коридорі стояла найдорожча, останньої моделі веломашина «Пежо».
Дядя Сергій Валентинович нудьгував. Для повного щастя йому було достатньо трьох мільйонів. Вигравши спочатку в Баден-Бадені у рулетку вісім мільйонів, а потім у Монте-Карло ще сімдесят, колишній листоноша втратив сенс жити. Він купив собі літак, який йому був зовсім непотрібен. Згодом він подарував його королівству Тонга. Потім дядя Сергій Валентинович купив у того самого королівства невеличкий острів, на якому йому було самотньо і нецікаво.
Хтось порадив Сергію Валентиновичу зайнятися бізнесом і вкласти гроші у видобуток коксу.
— Сто двадцять відсотків річних! — наголошував хтось. Але на це дядя Сергій Валентинович лише розсміявся.
Сто двадцять відсотків він зможе виграти у будь-якому казино за п'ять хвилин. Бізнес не цікавив його.
Тоді дядя Сергій Валентинович почав займатися благодійністю. Він вигравав мільйони у багатих у покер, рулетку або блек-джек та віддавав це все голодним і хворим дітям Нігерії, Уганди, Центральної Африканської Республіки та Чаду. Проте дев'яносто відсотків усіх грошей осідало у кишенях тамошніх королів, диктаторів та вождів. Бути Робін Гудом сучасності швидко набридло. Тим більше, має ж хтось у світі хворіти та голодувати.
Зневірившись у силі грошей і втомившись від постійних виграшів, знахідок та подарунків, дядя Сергій Валентинович вириішив усе це припинити одним махом. Зупинившись у затишному готелі десь під Базелем, він вирушив до лісу, що розкинувся навкруги міста та готелю. Не вигадавши нічого кращого, він закопав свій камінець під молоденьким дубом, сподіваючись на те, що коли дерево за кілька десятиліть розростеться, то корені його підімнуть цей камінь під себе і ніхто більше не знайде його. Цим він вирішив допомогти і собі, і людству. Проте повернувшись до готелю, він дізнався, що став власником нового мотоцикла «BMW», який розгрувався готелем серед постояльців. А ввечері, після смачної вечері в ресторані, піднімаючись сходами до свого номера, Сергій Валентинович знайшов стоєврову купюру. Це почало дратувати. Повернувшись до лісу й викопавши камінець, колишній листоноша виїхав з базельського готелю й переїхав до Монте-Карло.
