Коліївщина. 1768 - Бєлочкіна Ю. В. (книги онлайн полностью .txt) 📗
Так, наприклад, з протоколів допитів ватажка Семена Неживого ми довідуємось, що по батькові він звався Мусієнко, але, прибувши на Січ, він змінив своє прізвище на Гончар, а приєднавшись до Залізняка, став зватися Неживим. У випадку Залізняка логічно припустити, що могло статися щось подібне. На жаль, багато дослідників не звернуло уваги на цей відомий звичай, але у праці Фр. Равіти-Гавронського прямо говориться, що Залізняк «у реєстрах Січі був вписаний під іншим прізвищем», та на жаль дослідник не мав відомостей, під яким само. Прізвище «Залізняк» дуже мужнє, привабливе, певно його мали чимало козаків, які, записуючись до реєстру, змінювали своє батьківське прізвище на більш принадне. Тож відомості про якогось Максима Залізняка, сина Григорія Залізняка більш ніж сумнівні.
Тепер щодо протоколів допитів Залізняка. В нас немає приводу вважати, що Залізняк надавав російським слідчим правдиві свідчення про своє походження і про своє минуле, бо ніхто так не робив, навпаки, бажаючи захистити своїх близьких від репресій, полонені гайдамаки розповідали усякі байки. Так пізніше у цих же протоколах з'являються відомості про те, що Залізняк родом з польського селища (тобто народився на підконтрольному Польщі Правобережжі) Івківці чи то Пиківці. Походження цієї версії дуже логічно пояснює історик Гермайзе: «Російський уряд, допитуючи спійманих гайдамаків, у тому числі й Залізняка, намагався домогтися від них підтвердження, що ані Запоріжжя, ані духовенство активної участи в Гайдамаччині не брали. Коли б було інакше, то це загрожувало дипломатичними ускладненнями: Гайдамаччина могла б бути витлумачена як інспірація Росії, бо Запоріжжя було під російською короною». Тож російські слідчі могли самі придумати та підкинути полоненому ватажку версію його життєвого шляху, з якою він радо погодився. Тож, здійснивши екскурс по версіях походження Максима Залізняка, можна зробити єдиний висновок – немає достовірної інформації по цьому питанню.
Тепер спробуємо представити, як виглядав Максим Залізняк. У книзі П. Куліша «Записки о Южной Руси» читаємо: «Сидів на буланому коні, мав на собі червоний жупан, синю шапку, сап'янці, шалевий пояс, за поясом пістолі, на боці шабля. Не старий ще чоловік, років може сорок, а може й більше, з виду повний, круглолиций, вродою гарний, на зріст невеликий та плечистий… вуса русяві, невеличкі, за вухом оселедець». А от Вероніка Кребсова описує його як людину високого зросту, що збігається з описом Залізняка у російських судових актах. До того ж в них написано, що він мав 28 років. Отож і в цьому випадку залишається констатувати, що невідомо, як саме виглядав знаменитий ватажок повстанців.
Тепер ще одне питання, на першій погляд несуттєве: чи був Залізняк письменним? Скальковський та Д. Мордовцев стверджують, що «усі говорили про Максима Залізняка, що він був козак сміливий, хоробрий і грамотний». З цим погоджується й Равіта-Гавронський. Доказом того, що Залізняк був письменним, є два документи, на які спирається Скальковський. Це паспорт для вільного проїзду, виданий Залізняком запорожцям Поломаному й Бочці, що везли горілку на Січ. У ньому стверджується, що він написаний власною рукою Максима Залізняка. Інший паспорт, знайдений В. Пархоменком у архіві, був виданий громаді містечка Теплика й Ф. Осадчому. Він затверджував статус Осадчого як козацького старшини, а підпис під ним був такий: «Максим Залізняк, полковник Низовський с товариством, 1768 року». Але як це сходиться з відомим фактом, що під протоколом перших допитів Залізняка підписався Гонта, бо Залізняк стверджував, що він неписьменний? О. Гермайзе погоджується, що так і було, а паспорти підписував хтось іншій, бо в них навіть підпис різний: один документ підписано «Железняк», а другий «Залізняк». Але тут усе логічно, бо першій паспорт був виданий запорожцям для пред'яви на російських форпостах, тож він написаний не дуже доброю російською мовою, а інший документ виданий для української громади і писаний відповідно українською ж мовою, і тому на ньому українська форма підпису – Залізняк. А щодо поведінки Залізняка на допиті – він міг прикидатися неписьменним з різних причин, наприклад, не бажаючі приймати участь у слідчому фарсі та підписувати фальшиві зізнання.
Викликає дискусії і статус Максима Залізняка на Запорозькій Січі. У споминах сучасників він фігурує як «козацький полковник». Сам він на допиті, коли його спитали: «При том войске ты какою старшиною к предводительству почитался, кем и когда учинен?» – відповідав: «При показанном войске я к предводительству почитаем был полковником, в которое звание я выбран теми запорожскими козаками, с которыми было у меня согласие… еще при выступлении нашем из Мотронинского монастиря».
То з цієї заяви можна зрозуміти, що Залізняка вибрали козацьким полковником у таборі біля Мотронинського монастиря. А ось про його становище на Запоріжжі достовірних відомостей нема. Але як би там було, а Залізняк був справжнім полковником, обраним запорожцями згідно з козацьким звичаєм і козацьким законом.
А тепер можна покинути терени так би мовити легенд і міфів та почати вивчати достовірну інформацію, яка з'являється з того моменту, коли Максим Залізняк опиняється у Мотронинському монастирі. Він назвався послушником, те ж зробили і його товариші. Ядром повстання були 70 запорожців, які певно і обрали Максима Залізняка своїм полковником. До них приєдналися 300 добровольців «из Козаков и мужиков польских», тобто надвірних козаків і селян Правобережної України. Згідно з планами кампанії, за якими територію Правобережжя було поділено на чотири райони повстанських дій, полковник Залізняк очолив найбільший загін і повів його за маршрутом Жаботин – Сміла – Черкаси – Корсунь – Богуслав – Лисянка – Боярка на Умань, де дислокувалися польські військові частини та було скупчення поляків та євреїв. У російських рапортах про дії українських повстанців сповіщається, що в здобутих містах Залізняк та інші повстанські отамани встановлювали «новий економічний і соціяльний лад», проголошуючи усіх українців козаками. Це свідчить про те, що, починаючи повстання, Максим Залізняк мав ясну мету – відродити Гетьманщину. Під Уманню до нього приєднався сотник Гонта з надвірними козаками пана Потоцького. 21 червня 1768 року з'єднані повстанські сили здобули Умань, 22-го в Умані відбулося офіційне відновлення Гетьманщини та обрання Максима Залізняка гетьманом. Він був легітимним гетьманом до того моменту, як його схопили російські війська – до 6 липня 1768 року, тобто неповних три тижні. Але у протоколах допитів немає прямого підтвердження того, що Залізняк був гетьманом, і на підставі цього Гермайзе ставить під сумнів відомості про гетьманство, наполягаючи, що сам Залізняк називав себе на допитах лише козацьким полковником. Але ж тут треба звернути увагу саме на запитання: Залізняка питають ким він був «у тому війську», то ж він і відповідає – полковником. А от про гетьманство Залізняка ніхто не питає, але чи не логічно припустити, що російські слідчі свідомо не внесли ці відомості до протоколів.
Деякі дослідники стверджують, що Залізняк мав намір приєднатися до Росії через з'єднання з Лівобережжям, але немає ніяких документальних підтверджень цієї теорії. Навпаки, те як стривожилися Залізняк з Гонтою, коли дізналися про наближення частин російської армії генерала Кречетнікова, свідчить, що вони не довіряли Москві. У протоколах допитів немає й згадки про тісний зв'язок ватажків коліїв з російськими можновладцями. Що ж, сам Залізняк був майстром ховати кінці у воду, на допиті він розповів дивну історію про те, як під час його послуху у Мотронинському монастирі якийсь запорозький козак на ім'я Осип Шелест показував йому листа запорозького кошового із закликом до боротьби з поляками. Хто такий цей Шелест? Що за кошовий написав листа, якщо цей лист існував? Показання Залізняка виправдовують ігумена Мельхіседека, він чітко заявляє, що молебень за успіх повстання правив не ігумен, а якісь ченці, імен яких він не знає, а самого Яворського взагалі в монастирі не було. З одного боку, таким чином Залізняк, можливо, говорячи сучасною мовою, «знімає ігумена з гачка», а з іншого – він підкреслює, що повстання не було пов'язане з діяльністю ігумена, який дійсно шукав підтримки Москви для Правобережжя.
