Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Над головами прошелестіло здивування. Невже батько кошовий підозрює, що серед них є чужоземні вивідачі?
— Я нікого не підозрюю, — вів далі Сірко, — але ми живемо в тривожний час, серед ворогів, і повинні не тільки діями, а й словами не зашкодити собі… Отже, перша передумова успіху — цілковита таємниця!.. Трапилося так, що після облоги Чигирина і здачі його, в чому я звинувачую не військо, а наших полководців — гетьмана і воєводу, про що я, до речі, відверто написав Самойловичу в своєму листі, Правобережна Україна зосталася під владою турків, які настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всі любили і поважали великого Богдана, але не можемо тим же платити його безпутному синові, який з–поміж усіх гетьманів, що були після Богдана, найбільше завинив перед нашою вітчизною і завдав їй найбільшої, може, непоправної шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками і татарами у мене ніколи не було ніяких дружніх договорів, я ніколи збройною силою не ставав на їхній бік і ніколи не стану на бік тих, хто їм допомагає!
— Ми це знаємо, батьку, — басовито сказав Метелиця.
— Ви завтра вирушаєте на Правобережжя і зіткнетеся з тими, хто служить султанові Магомету. Не багато їх, але мені хотілося б, щоб зовсім не було!
— Розуміємо, батьку, — знову прогув Метелиця.
— А як розумієте, то про це більше не говоритиму… Скажу друге: головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви підете одним загоном, зробите там що потрібно, тобто визволите Арсенових рідних, а потім розділитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я призначаю Семена Палія… А після Корсуня — отаманство над загонами приймуть Самусь, Іскра, Абазин і Палій. Ви пройдете від Корсуня до Дністра, до Збруча, до Случі й Ірпеня, розвідаєте, що там діється, як живе народ, покажете йому, що ми про нього не забули, піднімете його і спільно поб’єте невеликі татарські і турецькі залоги, де зустрінете… А на весну повернетесь на Січ!
— Розуміємо, батьку, — закивали головами запорожці.
— Ну, а коли розумієте, то щасливої вам дороги!
Всі вийшли, крім Палія, Звенигори, Воїнова і Спихальського, яким кошовий наказав зостатися.
Сірко пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Палієм, поклав йому на плече руку.
— Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу після хрестин отаманом став?
— Здивований, батьку.
— Звикай… Правду кажучи, я хотів призначити Арсена, але він розповідав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим!
— Він, напевне, перебільшив, батьку.
— От я й хочу сам пересвідчитись, чи ти справді орел, чи тільки схожий на нього… Ну, ну, не ображайся, я жартую… Отаманом справді мав бути Арсен, але, мабуть, у цьому поході в нього буде багато інших турбот. Тому, знаючи про вашу дружбу і про ту славу, якої ти так швидко зажив у Січі, — кошовий усміхнувся, а за ним усміхнувся і Палій, — я й призначив тебе полковником.
— Дякую, батьку.
Сірко деякий час помовчав, думаючи щось своє, потаємне. Потім розігнав на чолі глибокі зморшки і сказав:
— Друзі, у вашого загону буде окреме завдання… Після того як визволите Арсенову сім’ю, ви повинні будете пробратися в Немирів, резиденцію Юрася Хмельницького. Я довго був вінницьким полковником і добре знаю ті місця. Там є де сховатися вашому загонові, — один Краковецький ліс може прийняти під свій захист у сто разів більше людей, ніж у вас… Якщо вам пощастить, ви зможете вивідати важливі таємниці турків, потрібні Січі. Ви розумієте, про що я кажу. Війна не закінчена. Можна сподіватися, що цього року, влітку, вона розгориться знову. Тож нам було б цікаво знати, куди вдарить Кара–Мустафа і якими силами… Після того ви підете на Ірпінь, розвідаєте, що робиться на Поліссі.
— Надто важке завдання, — задумливо сказав Палій. — Не уявляю, як ми виконаємо його.
— Про це потурбується Арсен, — усміхнувся доброю усмішкою Сірко. — Йому не звикати…
В ОСИНОМУ ГНІЗДІ
1
На сьомий день важкої дороги, перед полуднем, валка вигнанців з Лівобережжя прибула в супроводі татарського загону до Корсуня. Пощипував бадьорий морозець. В ясно–голубому небі сліпучо сяяло сонце. Та, незважаючи на гарну погоду, в місті було безлюдно, як і всюди на Правобережжі, де довелося побувати переселенцям. Цілі кутки вигоріли під час татарських нападів, а там, де оселі уціліли від пожеж, все дихало пусткою. Тини скособочилися, хліви й клуні зяяли ребрами кроков та лат, колись білі стіни хат тепер облупилися, вікна чорніли страхітливими дірами, а по дворах лежали кучугури снігу… Тільки де–не–де виднілися людські сліди. В двох чи трьох хатах скрипнули двері — то виглянули закутані якимись рядюгами старенькі бабусі, але й вони, побачивши озброєних вершників і валку змучених бранців, миттю сховалися в сінях.
Один замок на кам’янистому острові посеред Росі виявляв зримі ознаки життя. Здалеку було видно, як там весело в’ються вгору сизуваті дими, як вештаються темні постаті. Чувся передзвін молотків у замковій кузні.
Залишивши валку на широкому засніженому майдані над Россю, Свирид Многогрішний поскакав до перекидного моста.
Переселенці збилися в купи і тихо розмовляли між собою, насторожено позираючи на татар–дозорців…
— Корсунщина — непоганий край, знаєш–маєш, — міркував уголос схудлий, почорнілий, але, як завжди, балакучий Іваник. — Нічим не гірший за Посулля. А може, ще й кращий… Та жити тута, під турками, буде не з медом. Ой ні, не солодко!.. Мені б тільки до весни — а тоді накиваю п’ятами за Дніпро!
— Піймають — голову відкрутять! — кивнув хтось на татар.
— Вони й так не помилують.
Біля саней дідуся Онопрія було тихо. Ненко, Младен і Якуб мовчки розглядали чуже місто, а жінки, вмостившись серед вузлів і клумаків, сумно дивилися на гомінкі пороги, де навіть у люті морози парувала швидкоплинна течія, пробиваючись поміж брилами каміння і льоду.
Раптом над валкою пролетів приглушений гомін.
Із замку виїхало кілька вершників. Попереду на вороному коні гарцював красивий, багато вдягнутий чоловік середніх років. Позад нього їхав полковник Яненченко. А ще далі — почет, що складався переважно з татар.
— Юрась Хмельницький! Юрась Хмельницький! — прошелестіло над валкою.
Всі миттю припинили розмови і прикипіли поглядами до чоловіка, ім’я якого останні два роки наводило жах на всю Україну.
Так ось який він!
Наймолодший син славетного гетьмана Богдана Хмельницького Юрій або, як його в сім’ї, а потім і в народі називали, Юрась, мав лише шість чи сім років, коли його батько в 1648 році підняв всенародне повстання проти польсько–шляхетського панування на Україні. Рано втративши матір, Юрась виростав хворобливим і мовчазним хлопцем. Батька, переобтяженого державними турботами та безконечними війнами й походами, бачив зрідка. А згодом, коли був відданий на навчання до Києво–Могилянської колегії, довгі роки зовсім не зустрічався з ним.
В противагу старшому братові Тимошеві, енергійному, розумному і хороброму юнакові, який у сімнадцять–вісімнадцять років очолював Чигиринську козацьку сотню, а згодом водив у бої велике військо і помер від тяжкого поранення, Юрась був завжди кволий, млявий, бездіяльний. Його більше приваблювала келія схимника і ряса ченця, ніж гетьманська булава, що після смерті батька опинилася в його слабких руках.
Після поразок, яких зазнало московське та козацьке військо у війні з Польщею спочатку під Любаром і Чудновом, а пізніше — під Слободищем, Юрась підписав з Польщею ганебний і тяжкий для України і для себе Слободищенський трактат 1660 року. Всупереч волі народу, знову кинув Україну на поталу польській шляхті.
Хвиля народних повстань проти польсько–шляхетських загарбників змусила Юрія Хмельницького на початку 1663 року зректися гетьманства і під ім’ям Гедеона постригтися в ченці. Та цей акт уже не міг зарадити народному лихові: 1667 року — і на довгі десятиріччя — Україна була поділена між Варшавою та Москвою на дві частини — Лівобережну і Правобережну. Це на корені підсікло сили народу, кинуло його у вир братовбивчих воєн та повстань, що не затухали протягом цілого наступного століття. Хижо–заздрісні сусіди, користуючись роз’єднаністю України, посилили напади на неї, намагаючись відхопити собі якомога більший шматок.
