Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗
А що таке вже траплялося, й не раз, то дівчата вмент утихомирилися.
Ритка теж нічого не вмивала й не підмивала. Скинула стару жмакану (вельми модну шкільної пори) куртку, запорошені на картоплиську штани, аж почулося, як з їхніх холош посипався пісок. Позбулася грубого й не менш закуреного пилом светра. Кинула те все на підлогу й сама в одній тенісці пірнула під ковдру.
– Маргарито! – почулося з кухні. – Маргарито! – голос лякав нелюдською хрипотою й гарчанням.
«Господи милосердний, втихомир і освяти, – хутко почала молитися Маргарита. – Матінко Божа, дай нічку щасливеньку, тиху, мирненьку, – пригадувала благальні слова, що ними ще в дитинстві поділилася подружка Валька. – Отче наш…» – сутужно згадувала молитву, як уміла, просила Бога про допомогу.
Доньки й собі нишком щось шварґотіли, скидалися на переляканих цуценят у холодній буді. Бо, коли Андрон, баба Ганна чи навіть мама влаштовували буйні ночі, малі зав ше ховалися під ліжками, де, бувало, й пересипали до ранку. Тому знали: хай там як, а коли не висовуватися, то біда омине.
Часом Бог чув Риту й допомагав. Як і цього разу. Ще кілька разів Андрон викрикнув ім’я Маргарити й стих. Певно, заснув прямісінько на стільці, зваливши неслухняну голову на стіл. Доньки ще трохи пововтузилися й позасинали. А Маргарита… О, як вона ненавиділа ці моменти! Саме після Андронових нелюдських окриків їй несила було чути, як хтось іще кличе її отак: «Маргарито!» Вона ненавиділа своє ім’я. Ще зі школи.
«От у Марійки, Вальки й Тетяни – імена як імена, а мене якоюсь квіткою назвали. Чорті-шо!» – думала тоді.
Але що то за рослина, яка вона на вигляд – не відала. Може, якби завважила дрібненькі й ніжні жайворонки (так називають маргаритки, бо прокидаються вони з першими променями сонця, не бояться приморозків), то й ліпше ставилася б до свого імені. А так… Ці квіти лише одного року рясно цвіли од весни й до осені на їхньому квітнику. Затим нанівець звелися, бо, як гадала найстаріша Крадуниха, наврочили заздрісні сусідки.
А ще вогню додала класна керівничка, що якось на виховній годині зачитувала учням значення їхніх імен. Маргаритка так цим пройнялася, що повірила кожному почутому, а відтак самотужки прочитаному слову.
– Дивися, що пише, – немитими руками тримала вона диво-книжку, яку попросила в керівнички почитати ще й на перерві за однією партою з Валькою. – «Дуже самостійна, прямолінійна, висловлюється, як заманеться, не зважає на оточення, збиваючи з пантелику дорослих, зокрема й батьків». Треба цю авторку з моїми батьками познайомити, – показала на дошкульне слово середнім пальцем, хмикнула й вернулася до книжки: «Прямолінійність та категоричність, змалку властиві Маргариті, даватимуться взнаки й у дорослому житті. Хоч за умови належного виховання ці негативні риси Маргарити можна значно пом’якшити…»
Над цими словами дівчина не задумалася, бо що таке батьківське виховання, не знала.
– «Грубість і невміння поводитися на людях спричинятимуться до конфліктів з оточенням. Уже в шкільні роки вирізняється логічним мисленням. Маргарита має ексцентричний характер, але не егоїстка. Стосунки з однокласниками нормальні, вона ніколи не відмовиться їм допомогти, однак близьких подруг усе ж не має». Валько, бляха-муха, але ж то неправда! – розгнівалася вмить. – Ми ж дружимо по-справжньому, то нащо таке писати?! – зазирнула подружці у вічі й далі стала читати невтішне: – «Маргарита нетерпляча, їй треба все й одразу. Може, тому вона, не роздумуючи, виходить заміж за першого вподобаного чоловіка і майже завжди нещаслива в першому коханні». Ото-то порадували… Валько, нащо нам отаке-во-ново про себе знати?!
По цих словах дівчина читала мовчки. Врешті відкинула книжку на край парти й вискочила геть із класу.
Валька розгорнула трохи зім’яту брошурку й собі прочитала прикре: «Розлучившись, Маргарита зазвичай швидко виходить заміж удруге, до того ж не через велике кохання, а щоб комусь довести щось і позбутися відчуття непотрібності… Маргарита любить чоловіче товариство, обожнює залицяльників, своєю поведінкою часто дає чоловікові привід до ревнощів».
– Ритко, та заспокойся ти, – Валька знайшла подругу за рогом школи, де вона, згорнувшись калачиком, лежала на зеленій траві.
– Усе не так! Чого в мене, бляха-муха, все не так?!
– Ще все попереду і ще все може змінитися, хіба ти не знаєш? Добре все ти знаєш! От захочеш, будеш співачкою, а не захочеш – хорошою хазяйкою, мамою… Це ж не конкретно про тебе написано. Гм… А я взагалі пропустила, що там про Валентину читалося… Знаєш, що мені бабуся сказала, коли я спитала в неї про людські імена?
– Що?
– Ім’я – то набір звуків або букв, тому воно не може впливати на людську долю. Наша доля залежить тільки від того, як ми живемо.
– Валько, ніколи, бляха-муха, не кажи на мене Маргарито. Таке воно мені немиле те ім’я! – звеліла подрузі, а зрештою, й однокласникам, що позаочі, звісно, казали на неї не інакше, як Крадуниха.
Так називали всіх жінок цієї «проблемної» і «непристойної» родини. І то – здавна.
«Андрон… А що може означати таке дурнувате ім’я?» – нині в ліжку подумалося Маргариті.
Вона згадала, як колись Валька обережно так спитала її, чому вона до батька на ім’я звертається, а не кличе татком? І то так скептично, промовляючи те дивне ім’я – Андрон – без добрості.
Як тоді кортіло Маргаритці озватися гірким: «Я опше-то не бачила його тверезим. Ніколи! Ото скільки живу, стільки й просинаюся від крику, матюків і прокльонів. Якщо вранці мати не дає похмелитися, то його очі заливаються кров’ю, погляд провалюється десь на той світ, долоні скручуються в кулачища, й тоді він годен убити навіть нас, своїх дочок! Ніколи не зважає, по чому лупцює. Тепер у нього не так багато сил, бо стільки років труїтися самогоном, сама розумієш. Тверезою мати дає йому відкоша, то він до неї менше руки простягає. А на нас трьох добряче може оскому зігнати! Отож ми стараємося втекти з хати. Він же ті бучі найчастіше серед ночі збиває, то ми з сестрами летимо за хату, ховаємося в картоплинні чи в березнякові ген за полем. Уже не раз там ночували… Тварюка! У світ би пішла, хоб не бачити того невдахи. Усе йому не так: дочки – байстрючки, виродки, змії… Таких слів, якими називає нас, матір, бабу, навіть не придумаєш. А він проказує їх щодня…»
Але Маргарита відповіла:
– Опше-то, Валько, коли я чую від тебе, що батько тобі чоботи купив чи підошву в кросівках приклеїв, бо надірвалася, мене капець якийсь хапає: в голові не вкладається, що таке може бути. Певно, такими й мають бути хороші батьки. А мої… Не знаю… Такі, які є. Але Андрона батьком не називаю та й не назву ніколи, бо не вмію. Не навчили мене такого слова…
Із трьох дочок Ганни Крадунихи (це прізвисько дісталося їй од старезної матері Параски, яка ненавиділа всіх і руки мала такі, що часто до чужого тяглися) тільки Маргарита була вдатна до науки. Подейкують, що мати народила її від колишнього директора школи, бо якраз за його керівництва прибиральницею там працювала. Але про те хіба старші жінки торохтіли, та й то зрідка, бо ж давня інформація. Їм би свіженькі кісточки пообгризати, борошенцем-домислами притрусити і, як свіженький наїдок, винести в село на спродаж-обсмоктування.
Ширилися селом плітки й про те, що молодші на рік і два Людка з Любкою теж не Андронові. Але нащо те було знати Маргаритці? Вона б рада уроки вчити, та не було де. Тулилося чимале сімейство в невеличкій мазанці з однієї кімнатки, що в ній дорослі підпирали стіни, окублившись на залізних ліжках, а менші обліплювали долівку на діркуватих матрацах. Разів зо три Рита брала до рук підручника, мабуть, із географії, але після того, як він згорів у грубці, бо муляв очі Андронові, більше нічого з портфеля витягати й не наважувалася. Що запам’ятала на уроці, то й тримала в голові, наче в сірниковій коробці. Треба згадати про якусь тварину з Червоної книги – поринала в скупі архіви пам’яті й з них по дещиці діставала занотоване.
