Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
Жінка зітхнула і знизала плечима.
Треба було ловити влучну мить:
До того ж я лишаю джинси, а завтра принесу касети з концертами. І, звісно, своє посвідчення. Все буде гаразд. Обіцяю.
Дівчинка потягла мене вглиб квартири. Батьки причинили за нами двері. Певно, зараз будуть обговорювати нову перспективу і її наслідки. Але це мене вже не обходило! Я йшла коридором повз клітку з папугою, холодильник «Дніпро», карбування «Нефертіті», і він дійсно був довгим. Чи це мені лише здалося?..
3 червня, вечір
…Повернулася додому того ж вечора. Встигла навіть раніше за Мирослава.
Прохід повз дерево і лавку був таким самим, як і минулого разу. Навіть напад болю виявився досить стерпним.
Отже, я можу повертатися!
Моя записка до Мирося ще лежала на кухонному столі. Я швидко зібгала її і вкинула до смітника. Сьогодні увечері у мене буде багато справ. По-перше, треба негайно виготовити якийсь документ це не займе багато часу. Кольоровий принтер працював чудово, будь-яку печатку я «намалюю» за півхвилини. По-друге, треба зробити три касети з концертами Висоцького. Але проблема полягала в тому, що у нас були якісні сучасні записи на дисках, а як перегнати їх на допотопні касети? І чи лишилися у мене такі касети?
Я полізла на антресолі, повикидала звідти сміття, розсунула коробки з взуттям і старими речами і похвалила себе за завбачливість: в глибині стояв старий магнітофон «Sony» і коробка з касетами, на які я колись записувала свої інтерв'ю.
З цим скарбом я спустилася вниз і зачинилася в кабінеті. Що гіршими будуть записи то краще, подумала я, вставляючи новенький лазерний диск до музичного центру і касету в старий магнітофон. В першому натисла кнопку «Відтворення», в другому «Запис».
Касета в магнітофоні повільно закрутилася. Записавши одну пісню, перевірила запис. Все в порядку він був. І, оскільки писала з мікрофона, був досить неякісним. Тобто таким, як треба.
З диска записала рівно три касети.
Дороблюючи останню, я не почула, як до кабінету увійшов Мирось.
Що ти робиш?
Я притисла палець до вуст, благаючи не зіпсувати процес, і тихо вивела його до кухні.
Що йому відповісти?
Проводжу експеримент, сказала я.
Який? Навіщо тобі цей вчорашній день?
Мені довелося вигадати історію, що саме цей «вчорашній день» я хочу подарувати одному зі співробітників на день народження, адже він дуже цінує ретро і не визнає сучасної техніки. Такий собі символічний подарунок, раритет…
Тільки уяви, сказала я, він досі слухає вінілові платівки своєї бабусі і колекціонує старі касети.
А-а… Ну-ну… сказав Мирось і пішов до ванної.
Поки в кабінеті закінчувався запис і поки Мирось приймав душ після роботи, я встигла нашкребти на комп'ютері досить «солідне» посвідчення молодшого наукового співробітника Академії наук, приладила туди своє фото і знайдений в Інтернеті зразок печатки. Було б непогано вклеїти роздруківку в якусь червону чи синю «корочку»-обкладинку. Я порилася в шухляді і знайшла таку з напівзотлілим написом «Посвідчення», видерла звідти своє посвідчення десятирічної давнини охайно вклеїла потрібне.
«Ксива» і касети були готові до того, як Мирось вийшов до столу.
Стіл, завдяки моєму незвичайному нинішньому стану, захотілося накрити бездоганно навіть виставила пляшку чилійського вина і запалила дві свічки.
Яке у нас свято? запитав чоловік.
Я поглянула на нього зі щемом і страшенно пошкодувала, що не можу розповісти про свою неймовірну пригоду. Саме тому, що вона була неймовірною тобто такою, до якої віри не може бути апріорі. Особливо у прагматичного Мирослава.
Тому я просто сказала, що ми давно не вечеряли в романтичній обстановці.
Він з вдячністю кивнув, поцілував мене в тім'я і відкоркував пляшку. Ми мовчки випили. Я відчула, що вся вже ТАМ, у завтрашньому дні. У новому побаченні з минулим. Цікаво, подумала я, кому ще випадає така нагода: дивитися в минуле, як у майбутнє?..
Щось не так? запитав Мирось, помітивши, що шматок не лізе мені до рота я тільки пила.
Скільки років тобі було в 80-му? запитала я.
Дев'ятнадцять. А що?
Дев'ятнадцять… повторила я. А що ти тоді робив?
Мирось задумався.
Вчився на другому курсі університету…
А можеш згадати, що тоді відбувалося? З тобою і… взагалі? Які події?
Досить розмиті спогади вийдуть, відповів він.
І все ж таки? не вгавала я. Це мені мало що згадується, адже я була не такою дорослою, як ти.
Його обличчя стало серйозним і напруженим. На всі питання Мирось звик давати повні відповіді.
Зараз… зараз… забурмотів він. Завдання складне... Отже, я вчився на другому курсі філософського факультету.
Ти вже говорив. А що робив у вільний від навчання час?
Важко сказати… Певно, ходив до бібліотеки.
Який старанний! пожартувала я. Вчився. Ходив до бібліотеки. Просто пай-хлопчик! А як же громадська діяльність? Кухонні розмови? Радіо «Свобода»? Концерти в лісі? Походи в гори? Портвейн в підворітні? Танці-шманці? Любов-морков? Невже немає чого згадати?
Ти вирішила погратися в «амаркорд»? посміхнувся він. Але для мене дійсно той час був абсолютно порожнім. Хоча все з переліченого тобою, певно, відбувалось. Особливо портвейн. Але не в підворітні, а на даху.
Він глибоко замислився. Мені чомусь здалося, що якби тут зараз була Томочка, то ці спогади за її активної допомоги полізли б через край. А зі мною він жив тут і тепер і, здається, був усім задоволений. Лізти в закутки пам'яті йому було не так цікаво, адже у нас було різне минуле. Мирось взагалі був з благополучної родини. Його батьки досі перебувають в Англії. Тоді вони могли влаштувати сина на філософський факультет царину «партійної еліти».
Знаєш, нарешті вимовив він, а це питання не таке вже просте. Я дійсно не можу згадати нічого визначного, крім захоплення музикою, тоді увійшла до моди прибалтійська група «Зодіак», а записи «Пінк Флойда» привезли батьки. Було таке відчуття, що живеш у банці з водою і час від часу вистрибуєш до її звуженого горлечка, щоб вхопити ковток повітря. І одразу на дно, щоб не попастися на гачок. Звісно, були і «кухонні розмови», скажімо, про Афганістан мало кому хотілося туди потрапити, але суті тої війни її справжньої суті! ми не знали. Посміювались над тодішніми «виборами», коли в папірці було лише одне прізвище і одна партія. Проте любили цей день, тому що на ділянках в буфеті було багато дешевого вина, горілки і бутерброди з червоною ікрою по п'ять рублів за штуку. Що ж іще? Ну, все було дефіцитом… На роботі батьки моїх ровесників отримували так звані «пайки», або «закази», зелений горошок, курку, майонез у скляних банках, гречку, згущене молоко. Часом кавалок вершкового масла, а під Новий рік пляшку шампанського. Я слухала його, роззявивши рота. Чесно кажучи, думала, що зараз він видасть купу суспільно-політичної інформації, а виявилося, що він так само жив у консервній бляшанці свого маленького життя. Але слухати було цікаво, я попросила його продовжити, запитавши, що таке «пайки». Мені треба було добре підготуватися до завтрашнього дня.
О! посміхнувся Мирось. Пайки це набір дефіцитних продуктів, які замовляло керівництво більш-менш пристойних підприємств для своїх робітників.
У мене очі лізли на лоба.
Хіба в магазинах не було гречки? А майонез це ж елементарно! А горошок! Зараз його, мов багна!
Ага, все було дефіцитом. Одяг. Косметика. Книги. За книгами ми їздили до лісу там на вихідні збиралися книгомани і з землі купували у спекулянтів книги, яких не було в магазинах. А по скверах тинялися зграйки циганів, у них жінки купували тіні й колготки. Веселе було життя! додав він і несподівано увірвав сам себе: Слухай, мала, а навіщо це тобі треба?
Просто цікаво, сказала я. Я ж була молодшою і не могла знати таких подробиць…
Зараз сам не вірю, що таке могло бути! Якби тоді мені хтось сказав… Що? перервала його я, почувши те магічне слово. Я кажу: якби мені тоді хтось сказав, що наші люди зможуть вільно подорожувати світом чи заробляти більше призначеного максимуму в сто двадцять «ре», я б, певно, не повірив і здав ту людину в дурку…
