Нація - Матиос Мария Васильевна (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Уже й на її куті осиротіло три господарки, подивишся — кров із серця капає.
В одній розклала свої бебехи прислана з Донбасу вчителька,
в другій зробили колгоспний склад,
а третя поки що стоїть порожня, лиш на оборі дощі миють перевернену бочку від квашених огірків, а зогнилі огірки ніхто так і не визбирав.
Фрозина потепер чує, як кричить Міця Паленючка не своїми голосами з подвір'я: «А огірки? Огірки з бочки нащо перевертаєте, убійники?! Працю криваву нащо нищите?!»
Це Міця, Маруська Паленюкова, рве голос криком. Жінка, що жила тихо й беззвучно — як ласиця, голосу Маруськи добре не знав навіть її чоловік.
Забрали, іроди, забрали. І чого? Яблуня всохла в Паленюків, то й викорчував її ґазда. Добрий господар горілу смереку не тримає навіть у толоці, де пасеться худоба, не те що всохле дерево серед городу… Ага, то це ти, бандеро, зробив, щоби податок не платити із садовини?!
Треба забирати. Разом із дітьми й жінкою. Щоб іншим була наука.
Фрозина супроти цього зла нічого не може.
Ані ніц.
Отако, як синє за нігтем, — не може нічого.
Але й вогонь в її нутрі безконечний і нещадний.
І поки вона його не вивільнить — не буде їй ні спання, ні снідання.
…РАНО ВОНА ПІШЛА по людях.
їй багато не треба — лиш дванадцять хат.
Ба, вже одинадцять, бо сама Фрозина буде першою, а хто буде другою?
Вона надумала гадку не хитру, але й не шкідливу. Збереться їх дванадцять жінок-удовиць та й наймуть у церкві дванадцять вдовиних службів. Аби Бог відвернув цю чуму з їхнього села, аби змилосердився над людськими й своїми дітьми, й очистив край від страшної пошесті, й зглянувся з неба на рабів своїх стражденних і не захищених.
Та ж не може бути, щоб не діялася Божа воля на оцю коросту, на ці воші, що присіли край уздовж і впоперек, і п'ють живу кров — і не напиваються!
У 1927 році, як повінь стала врівень із хатами й садами, Фрозина з сільськими жінками проколінкувала в церкві всю службу — одну лиш службу простояли на колінах дванадцять удовиць! — і повінь на ніч упала. Відступила вода перед молитвою!
А коли була засуха у сорок сьомому, то жінки не так само робили?
А тут буде не одна, а дванадцять службів!
Рано й увечір,
рано й увечір,
і так шість божих днів…
О, Фрозинині товаришки з повені всі пішли би тепер за нею, та лишилося їх лиш три: вона, Катерина Бундячка, що її чоловіка вода тоді взяла на сплавах-дарабах, і Василина Шиманська, чийого Прокопа грім убив на самого Іллі.
Ці й тепер підуть. Казати багато не треба.
А до решти треба йти просити.
Та як їм казати про таку службу?
Вдовиний хліб — гіркий хліб, а життя — ще гіркіше. А Фрозина не певна, чим дихає вдовина душа, токмо, нестара, не прив'яла.
Треба йти до тих, за кого певна.
Та ба, тих також позабирали. Бо згинули їхні ґосподарики, ой згинули… Без свічечки, без трембіти, без хреста.
Але на те Фрозина голову має, аби думати й не піти в таку хату, щоби її продали.
Та й це ще не все.
Ще треба відкритися панотцеві. А йому вона мусить відкритися. Бо він із самим Богом говорить. І вона не сміє сказати неправду чи злукавити недомовкою. Сказала би, що службу наймає проти посухи чи негоди, але посуха не стоїть, і дощ на голову не капає. До того ж Бога просити мусять усі дванадцять жінок разом. За одне й те ж. На словах і в думці.
Та грішні Фрозинині думки, бо грішить вона вже й на панотця, прости її, Господи. А як не грішити, коли в панотця під церквою валяються хрести, не чурки дров, — а святі хрести, що їх ставили люди в себе перед хатами й при дорозі, аби їм молитися, аби не забувати свою християнську віру, — а ці татари змели їх, як порох, і в жодного, що валив і обмотував хрести дротами, а потім тягнув їх через село вулицею, збиваючи куряву й тамуючи мовчазний скрегіт зубів по людських садибах, не впав ані волос із голови.
І панотцеві не впав!
І не сказав панотець у неділю на службі Божій, що діється не Господня, а сатанинська воля в їхньому селі, а може, діється воля диявола по всьому світу, й треба ставати на порятунок людей і краю.
А може, де й сказав пошепки, звідки Фрозині знати?
Бо хто його, панотця, питає, що є гріх, а що благодать?
Онде з Яблуниці й панотця з паніматкою забрали, як простих. І нікого не питали й не звідомляли новину.
А з простими — ще по-простішому.
То Фрозина піде спершу межи вдовиці, а вже по тому порадиться із святим отцем…
МАРЕЯ ПОГОДИЛАСЯ,
Юрчиха погодилася,
Шкріблякова невістка дала слово й Шулемчукова.
Уже їх є сім.
Катерина Процева стинькнула плечима та й лиш сказала: «Я буду думати, Фрозинко…»
А Дмитрючка на неї рявкнула. Каже, їм добре, вони чисті вдовиці: той убився, той утопився, а її, Дмитрючку, були би забрали в світи, якби була проговорилася на Святий вечір отам, коло пошти, що то її мертвим Славком стіну підперли. Але зомліла від страху й горя, добре, що черевата була, списали на тяжбу її млість. А ви, Фрозино, — стара жінка, встидали би ся в політику її пхати знов. Славкові політика лиш пошкодила.
Злосна була Фрозина на Дмитрючку дуже, і як себе не тримала за язик, усе ж відказала:
— Але ти, видко, забула, що крім тебе, там, коло пошти, були й другі люди, що впізнали твого Славка?! Забула?! А якби хтось там був такий перепуджений, як ти тепер, то де би ти сьогодні була з дітьми? Га? Тебе питаю! Я тобі не кажу карабін у руки брати. Бери свічку — й приклякай перед образом Божим, і молися за душу Славкову, й мовчи, як риба в воді. Бо не штука — мати голову на плечах, а думати, що то баняк. На те вона голова, щоби не бути баняком! Отак, молодице. Будь мені здорова!
З Дмитрючкою ще буде видко.
А Паращина крутила юра… Ой прикидалася молодиця… Ой грала вар'ята. Добре кажуть мудрі люди: другий думає, що другий дурний, бо очей не має. А очі мають всі. Ця вдовичка в будень ходить у вишитих рукавах і коралях коло худоби, а очі ніколи не спускає з брами: чи не йде, чи не повертає Данило-міліціянт?
Гадає, що вборониться від судьби його пістолем. Пістоль — пістолем, а коса, як гостра, — то рубає. З Підзахаричів і міліціянта забрали, і його жінку, й любаску. Видко, не від тої міліції був.
Паращина грати вар'ята — грала, але на церковну службу піде. Парасочка біленька, кров з молоком… знає кіточка, що писочок її в сметані, знає…
Але Фрозина на брамі сказала, подаючи їй горнятко від води:
— Парасочко люба, те, що знає дві баби, — знає цілий світ. Я не хотіла би, щоби про нашу бесіду знав хтось той, кому цього не треба знати… А наразі… — осміхнулася до Паращини, — викажеш дванадцять «Отченашів» не лиш за своїм покійним Пилипом…
Було — як було, а вдовиць тепер, відей, більше, ніж шлюбних чи невідданих. Казати — казала, просити — просила. У неділю буде видно, чи дійшло її казання.
Фрозина не з відважних, але й не з боязливих.
Та до панотця йти тяжче, ніж до дванадцяти вдовиць…
…ПАНОТЕЦЬ ЗАХАРІЙ ходив туди — сюди по саду й перебирав чітки. Фрозина стояла маком — лиш обертала за ним голову, як соняшник за сонцем.
— Добру справу замислили ви, Фрозино… добру справу, лиш я думаю, як його ліпше зробити… Кажете, дванадцять службів? Та для такого стане й одної, якщо вона відбудеться… Добра справа.
— Вас щось непокоїть, панотче? — пішла й собі узад — уперед.
— Непокоїть?! Та я просто боюся! Я не знаю, як завуалювати цю справу, але так, щоб вона й до Бога дійшла, і не нашкодила нікому, Фрозино. Ви поважна жінка, маєте розуміти: хоч я й слуга Божий, та й я невольний у своїх діях, бо велике око стоїть наді мною… зірке око, Фрозинко люба. Може спалити будь-кого.
У суботу вона знову ходила межи хати. Усе було би добре, якби не Петращиха. Кого вона знайде натомість?
Знову пішла до Дмитрючки.
Дмитрючка плакала й не хотіла говорити.
