Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
День за днем, рік за роком минає четвертий рік відтоді, як він працює у Ширяєва. Минає двадцять два роки його власного життя.
Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб, що падає на круте широке чоло, додає ще більше впертості круглому, трохи кирпатому обличчю.
- Хлопці, а ви знаєте, що завтра свято в Петергофі? — питає він увечері хлопців.— Щороку 1 липня свято, а ми ні разу й не були. Кажуть, у Петергофі фонтани, палаци, ілюмінація буде. Завтра ж неділя...
- Не мели, Тарасе, — зупиняють його товариші.- Так тебе хазяїн і відпустить! І чого тільки тобі в голову не приходить?!
Справді, чого тільки не приходить у голову Тараса? Він уже п'ятий рік у Петербурзі і ні разу не був у Петергофі. Хлопець мовчки лягає, але вирішує спробувати щастя. Завтра ж неділя. Він скаже хазяїнові, що ходив на панський двір до управителя пана Енгельгардта. Він скаже... Та вже як-небудь викрутиться.
Він лягає з твердим наміром встати, поки ще не розвидниться, і вирушити подивитися Петергоф. У кишені є полтина — гірко зароблена, давно захована.
У петербурзькій щоденній газеті «Северная пчела», в розділі «Внутренние известия», кілька днів згодом такими пишними словами описували це надзвичайне свято:
«1 липня жителі Санкт-Петербурга і численні гості з інших міст і навіть з чужих земель святкували день народження імператриці всеросійської в чарівному, єдиному, незрівнянному Петергофі, який носить на собі, як і всі витвори Петра Великого, печать величі, оригінальності і незвичайності.
Тисячі екіпажів вирушили з застави, дев'ять пароплавів безперервно ходили туди й сюди за пасажирами. Сотні тисяч народу, задоволені, веселі, захоплені радісним днем, коливалися по алеях Петергофського саду.
Торжеству неба відповідало торжество на землі. Ми часто бачили свято петергофське, та ніколи воно не здавалося нам таким блискучим, таким велетенським, розкішним і вдалим, як нині. Жодна лампа не зрадила свого обов'язку; філігранні грати розливали чарівне світло в зелені, через яку проглядало блакитне небо. Величезна зірка з вензелем імператриці сяяла над каналом, в тихій величі, без жодної невдачі».
Здавалося, всі жителі Петербурга вирішили побувати на святі в Петергофі. Вони наводнили всі вулиці і провулочки маленького міста, і по ньому важко було пробратися. Навіть навколо Петергофа вся місцевість була вкрита різноманітними екіпажами, бричками, каретами, палатками. А про самий парк і казати нічого, стільки там було народу! Але розважався кожен по-своєму.
У широких алеях гуляла розкішно вбрана «чиста публіка». Які пишні туалети дам! Які модні сюртуки, галстуки, жилети, розшиті золотом, у чоловіків! Наче пави і павичі, виступали вони повільно, поважно. Здавалося, вони боялися виявити справжню веселу цікавість до свята, а більше намагалися себе показати. Хоча важко було стримати своє захоплення перед грою знаменитих петергофських фонтанів, які каскадами падали з терас, утворювали надзвичайної краси алею від палацу до моря.
Прогулявшись статечно по алеях, сідали відпочити на веранді «Мон плезіру».
Куди веселіше було коло палаток з претенціозними назвами «Париж», «Лондон», «Ліссабон». Там юрбилися простіші люди. Регіт лунав біля різних мудрованих грибків, альтанок. Недосвідчені дівчата та хлопці з простолюддя сідали під ними на лавочки, і раптом їх обливав дощ.
Лунали вигуки продавців різних ласощів, що з лотками на шиї ходили між натовпом. Але то там, то тут з'являлися в юрбі блакитні мундири, і коло них одразу німів сміх і гомін.
Тарас, звичайно, не приїхав екіпажем, не приплив пароплавом. Він одшмагав пішака весь шлях від Петербурга до Петергофа і, зморений, захеканий, розчервонілий, зайшов до парку. Він тільки окинув оком верхній сад з широким басейном, звідки підводився бог морів Нептун із своїми підвладними, і поспішив униз, за палац, де, як казали, можна було побачити неймовірні дива.
Бризки фонтанів, шо переливалися на сонці всіма кольорами райдуги, засліпили враз очі. Палац, статуї, фонтани, пишний натовп... Від утоми, від цього каскаду вражень у Тараса на мить запаморочилося в голові, і він заплющив очі, а коли розкрив, прямо на нього йшов поважно, повільно, в новому довгому темному сюртуці, наглухо застебнутому, сам хазяїн Ширяєв і вів під руку свою дружину Катерину Іванівну, в такому пишному платті в оборочках і мереживі, що зайняла вона півалеї.
Тарас знітився. Він опустив голову і сховався за якихось молодиків. Уже не існували для нього ні ці палаци, ні тераси, ні могутній Самсон, ні фонтани. Тут був хазяїн, майстер Ширяєв, у повній владі якого був Тарас.
Він тихо вийшов із парку і побіг назад. Стільки народу гуляло й веселилося і вночі милувалося мудрованою ілюмінацією! Хіба могло бути свято для нього? Він дістався свого горища і, простягшися на сіннику, заснув важким сном.
*
Його цікавить усе, що робиться навколо, тільки навіть зайвої хвилинки не можна повештатися серед людей, послухати різні новини. От останнім часом скрізь говорять про залізницю. Що воно таке? Немало шляхів пізнав Тарас, і пішки, і з паном на зап'ятках його карети, а малим їздив ще з батьком, з чумаками на волах. Та не тільки селяни,, навіть деякі старі поміщиці на Україні, боячися, щоб коні не понесли, вирушали у далекі подорожі, кудись на богомілля, на волах. Отак і їдуть собі потихесеньку, спокійнісінько. Куди їм поспішати? Богові справи не женуть швидше.
А це щось зовсім нове!
У неділю хазяїн з хазяйкою поїхали в Царське село. Тарас почув мимохіть, що там уперше їздитимуть на залізниці. Та хіба вони потім розкажуть що?
Увечері зупинився він коло юрби, що зібралася на розі їхнього проспекту. Молодець у чумарчині з хвацьким чубом, що падав з-під картуза, жестикулюючи обома руками, про щось захоплено розповідав.
— І уявіть собі дві коняки, звичайнісінькі, ямські коняки повезли навскач 120 чоловік, а ще ж шарабани, вагони... Це ж тобі також вага? От з місця мені не зійти! Пудів 200 буде! І потягли собі залюбки!
- І люди не боялися? — спитала якась худенька міщаночка.
- А чого ж боятися? Я теж сів та й поїхав. Та невже?
- От з місця не зійти!
Та як же воно так? — Люди тісніше обступили парубка. Тарас, зрозумівши, що мова йде про загадкову залізницю, просунувся й собі ближче.
- Ну, от побачив я рейки прокладені, привезли і поставили на них два шарабани і два вагони, — почав задоволене парубок.
- А що воно таке?
- Та такі повозки теж, — трохи зупинився парубок. Сам їх бачив, а як пояснити — не знає.— Туди аж шістдесят чоловік сіло. Ну от, впрягли коней — і поїхали. Від Царського села до Павловська всього хвилин п'ятнадцять їхали. От з місця не зійти! А кажуть, скоро і не коні везтимуть, а такий паровоз, машина, що паром іде. Кажуть, у перший день для спроби усіх задарма кататимуть. Неодмінно поїду!
Тарас довго не міг заспокоїтися.
І чого тільки люди не вигадують. Паровоз! От би і йому поїхати. Він би не побоявся. І це напевне ще цікавіше за Петергофське свято. Тільки як до Царського дістатися? Підійшов до парубка, той - душа нарозпашку, та й трохи напідпитку. Хоч чисто вдягнений, не погребував хлопцем-підмайстром, обняв весело.
- От їй же богу, хай з місця не зійти, повідомлю тебе, коли паровоз уперше пустять. Я вже знатиму! Я такий! - підморгнув він.
Та не вдалося. Був це буденний день, і Тарас не міг відлучитися з роботи. Тільки вже нишком прочитав потім у газеті «Северная пчела».
«При помірній температурі в один градус і при сприятливій погоді зібралася на дорозі значна кількість цікавих, хоча про проведення цих дослідів не було оголошення. Оскільки і в нинішньому випадку можна було їздити залізницею без платні, то п'ять екіпажів швидко наповнилися пасажирами; в деяких було до п'ятдесяти чоловік, хто сидів, хто стояв. При цьому важко було вдержати глядачів, щоб вони не стояли на дорозі або ж не переходили її. І так для попередження всякого нещасного випадку... паровоз був пущений в рух далеко повільніше звичайного, себто він пробігав версту за 2 1/2 або 3 хвилини, що склало б у годину від 24 до 20 верст. Не можемо зобразити, як велично сей грізний велетень, пихкаючи полум'ям, димом та киплячими бризками, рушив уперед».
