Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Кремлівські верховоди не шкодували «гвардійських ста грамів» для солдатів, яких гнали на непотрібну нікому смерть. І сьогодні не знаю, хто воював проти нас. Який відділ?
Куля скосила повстанського кулеметника. Молодий стрілець лежав, облитий кров’ю. Кілька разів намагався повзти до своїх, але то йому не вдавалося. До нього підібралася по-пластунськи тоненька, як стеблина, дівчина-санітарка. Якось закинула пораненого собі на спину, щоб відтягти в безпечне місце. Трохи піднялася, бо хлопець був надто важкий для неї. Довга черга з кулемета кинула обох під великий камінь. Валун враз закривавів на тлі зелених смерічок. Загинули обоє. Ми втратили тоді дванадцять стрільців. Підраховувати втрати більшовиків ніхто не збирався, не до того тоді було. Широка полонина густо вкрита трупами солдатів. За що вони гинули, в ім’я чого? Більшовицькі командири гнали, мов на бойню, нові й нові підвідділи. Робилося моторошно від величезної кількості трупів. На третю добу безперервних боїв повстанські командири зійшлися на думці, що мусимо прориватись — стрільці виснажені, набої закінчуються.
Повстанські сотні сконцентрувалися в одному місці. Стрільці, мов зведений курок. Команда курінного — і відчайдушний кидок на більшовицькі позиції. Шквал вогню. Крики, лемент, рукопашна січа… І ось вороже кільце розірвано.
Висотані боями, заморені безсонням, зголоджені стрільці не давали себе підганяти. Відступ сотням забезпечувала кулеметним вогнем одна чота. Опісля, коли закінчувалися набої, її змінювала інша. Відтак у бій вступала наступна… Сотні організовано відірвалися від розлюченого жертвами й невдачею противника.
Постріли поступово вщухли. Шум погоні загубився в жебонінні гірських потічків. На стрільців кам’яною брилою навалився тягар втоми. Нестерпно допікав голод. За три доби гарячих боїв кожен остерігався, якби ворог не нагодував свинцевим горохом, про їжу тоді не думалося. Тепер же, здавалося, з’їв би й коня з копитами. Нервова напруга спала. Кожен молодий, здоровий, слава Богу… Одним словом, голодні були, як вовки взимку.
Лісовий пішник привів повстанський відділ до якогось невеличкого села. Окутане густим світанковим туманом, воно вигулькнуло з лісу якось зненацька.
Заходимо на просторе обійстя з великою рубленою хатою, багатьма господарськими забудовами. Думаю собі, що господар заможний, нагодує стріль-ців. А привів я дві чоти — Дорошенкову й буковинську.
З хати виходить чоловік років за п’ятдесят. Вступаю з господарем у переговори, пропоную різні варіанти. Можемо купити в нього харчів за румунські леї, які ще тоді ходили на Буковині, можемо продукти позичити в нього. Дамо розписку, і ста-ничний йому все поверне. Такий був порядок в УПА. А можемо й виміняти щось їстівне на нові німецькі черевики. В моєму наплечнику лежали добрячі берґшуге — альпіністські черевики, яким зносу немає. Взуття таке у воєнні часи складало цілий маєток. Але вуйко затявся, мов бик перед різнею, не дає ні крихтини. Викручується вужем. Здав, мовляв, уже все станичному, нічого вдома нема. «Гей, що за біда, — думаю собі. — Не загинули від куль, то повмираємо з голоду. Аж смішно». Але й не до сміху, бо кишки в утробі сваряться поміж собою. Поживи просять. «Ти командир, чоловіче, мізкуй, як стрільців нагодувати», — проштрикує мене наскрізь. Застосовую всі свої дипломатичні здібності. Пропоную чоловікові зайти до господи, там поговоримо. На порозі обертаюсь і кліпаю своїм хлопцям.
Голодний вояк завжди винахідливий. Повсідалися з ґаздою в хаті на лаві, застеленій писаною веретою, балакаємо про те, про се. Невдовзі стрільці викликають мене на подвір’я. Доповідають, що знайшли багато харчів, є сушена баранина, бринза, борошно, картопля… Знайшовся й величезний котел, в яких горяни готують будз. У нещасті — щастя, ще й зварити є в чому. Не довго вагаючись, дозволив хлопцям чимскоріше готувати сніданок, а сам повернувся до хати. За розмовою не так було чутно воркотіння в порожньому животі. Через якийсь час тонко рипнули сінешні двері і на порозі постав стрілець з повною їдункою. А поперед нього до хати ввірвався смачнющий запах, аж у голові запаморочилося. Страва парує на столі. Ложка й автомат у повстанця завжди при собі. Припрошую й господаря. Спочатку трохи віднікувався для порядку. Але відтак його дерев’яна ложка тільки замелькала. Їдунку удвох спорожнили миттєво. Страва господареві припала до смаку. Не знав, скупердяга, що приготовлена з його продуктів…
Проте трапеза наша мала свої наслідки й продовження. Через два місяці викликають мене до окружного провідника Сталя. Причину не повідомляють. Прибути і край. На той час я перебував уже в Березівській сотні. Беру з собою одного стрільця й поспішаю до Космача, зголошую окружному провідникові свій прихід. Він квартирував на присілку Ставник, у хаті Кирила Линдюка, що був головою сільради. Не дуже привітним голосом пропонує сісти. А тоді крижаним тоном каже, що мене звинувачують у грабунку. Я завмер. В УПА за грабунок, крадіжку — розстріл. Агій, що за напасть на мою голову! А Сталь переповідає мені історію двомісячної давності. Не пам’ятаю, як я виправдовувався, але провідник терпляче вислухав мої слова. А вже тоді наказує черговому привести чоловіка. Поріг переступає недавній мій знайомий з гірського сільця.
— Впізнаєш? — хмурить густі брови Сталь.
— Впізнаю, — видихаю з похолоднілих грудей.
— А ви його впізнаєте?
— Аякже, — показує з-під коротких вусів прокурені зуби дядько.
— Ось і добре, що впізналися.
Я завовтузився на мулькій лаві в очікуванні неприємностей. Чекати довго не довелося.
— То що мемо робити? — проткнув мене поглядом провідник.
— Друже провіднику, дозвольте розповісти, — змушую себе вирятовуватись.
Розповідаю окружному все, як на духу. І про бій, і про подальший прорив, і про «торгівлю» з господарем… Нічого не втаїв. Насамкінець прошу, щоб дозволив задати чоловікові кілька запитань. Сталь кивком голови дав згоду. Приступаю ближче до селянина.
— Коли ми прийшли до вашої хати, що я просив?
— Просили нагодувати стрільців.
— А ви що відповіли?
— Сказав, що не маю чим.
— Я просив вас продати харчів. А ви що?..
— Відмовив, бо нічого не маю.
— Я пропонував обміняти продукти на німецькі черевики, цілком нові…
— Я сказав, що всі продукти здав станичному, і більше не маю.
— Друже провіднику, яким чином міг я щось узяти в цього чоловіка, якщо в нього нічого не було? — хвацько повертаюсь на лівому обцасі до окружного провідника і виструнчуюсь.
Сталь зміряв швидким поглядом мене, перевів погляд на скаржника, повернувся до чергового. «Виведіть його і дайте п’ять буків на задницю, — вказав міцною правицею на позивача, — хай не очорнює УПА!»
Після пам’ятного сніданку подалися вглиб Буковини. Третього дня пов’язалися з керівниками теренової сітки. Розвідка в них була поставлена відмінно, буковинські оунівці допомогли швидко злучитися ще з двома групами, які після прориву з оточення подалися в різні боки. Разом повернулися до вишкільного табору, оскільки розвідка доповіла, що більшовики вибралися з терену.
Із вишколених стрільців сформували дві сотні, ще й доукомплектували сотню Криги, з тими хлопцями вже можна було воювати. Пізньої осені сорок четвертого з галицьких теренів на Буковину прийшли сотенні Перебийніс і Боєвір. Ведення партизанської війни потребувало знання командирами терену, людей, звичаїв… Тому вищий провід відрядив сотенних-буковинців у рідні краї. Боєвір — Роман Дубик до війни вчителював у Чернівцях. Командиром був рішучим і грамотним, мужнім і сміливим. Загинув наприкінці березня 1945-го на Жаб’ївщині. Чотовим у сотні Боєвіра був Ніколай Реутов, колишній офіцер Червоної армії. Чорнявий, високий киргиз із Уралу здезертирував із армії з чималим гуртом солдатів. В УПА мав псевдо Коля, Птах, носив німецьку уніформу. Розмовляв суржиком, проте вояк був справний.
У колибу до мене прибіг вістовий — викликає курінний Крига. Зголошую командирові куреня свій прихід. Крига мовчки простягає клаптик жовтуватого паперу: «Друже курінний Криго, прошу відрядити чотового Кривоноса до Березівської сотні Карпатського куреня». Внизу підпис командира тактичного відтинку Козака, поруч — печатка. Печатки вміло виготовляв станичний Космача Солідний, добрий дереворитник. Він розробляв також оригінали бефонів, що вручалися людям за внесені на потреби УПА гроші. Записку я пробіг очима й утішився в душі. Крига довго вмовляв мене залишитися в його курені, обіцяв усе владнати з командуванням. Він був до мене дуже добрий за час мого побуту на Буковині, опікувався мною, мов рідним. Цей немолодий, як на мене, чоловік був взірцем людини, вояка, господаря, командира. Але все-таки, попри мої любов і повагу до Криги, я вирішив перейти в галицькі терени. Рідні краї кликали.
