Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (книги читать бесплатно без регистрации полные .txt) 📗
Ісаєв зупинив таксі:
— Вельмерсдоф, Руєштрасе, сім.
Гельтофф жив на Гендельштрасе, але Ісаєв за звичкою не назвав точної адреси. Перший час він і в Москві, коли їхав на таксі, ловив себе на думці, що називає Скатертний провулок замість того, щоб просити шофера відвезти його просто на вулицю Воровського.
Від Руєштрасе до Гендельштрасе було зовсім недалеко — півкілометра, не більше. Ісаєв оглянувся: вуличка була безлюдна й тиха; котеджі за високими металевими парканами, багато плюща, плакучі верби навколо маленьких озер, туркотіння голубів і дзвінкі голоси дітлахів.
«Вулиця гарна, — подумав Ісаєв, — а та огорожа з бетонним виступом саме для мене. Я можу посидіти, і він мене не побачить із свого будинку. Коли він виїжджатиме й зупиниться на вулиці, щоб зачинити ворота гаража, я встигну сісти до нього в машину».
Коли з воріт виїхав БМВ-1700 і Холтофф пішов зачиняти за собою ворота гаража, Ісаєв швидко підвівся, але зразу ж сів — зсудомило ногу. Він зрозумів, що не встигне сісти в машину до того, поки Холтофф повернеться. Він відчинив дверцята БМВ одночасно з Холтоффом. Той подивився на Ісаєва: спочатку здивовано холодно, потім відкинувся на спинку сидіння й, пополотнівши, тихо спитав:
— Ти ж мертвий, Штірліц… Чого ти з’явився? Що тобі треба від мене?
— Я радий, що ти зразу поставив крапку над «і»! Мені справді дещо від тебе треба.
— Що?
— Добрий початок… Молодець, Холтофф. Он автомат. Подзвони в газету до редактора Ленца і запроси його на дружню бесіду куди-небудь у бар… Я потім поясню, що мене цікавитиме.
— Добрий день, редакторе Ленц.
— Здрастуйте, інспекторе.
— Моє звання — майор.
— Так? Добре. Я це запам’ятаю.
Трохи помовчавши, Холтофф сказав:
— Мені довелося запросити вас у цей бар, бо так буде краще. Я не хочу зайвого галасу… Виклик у поліцію, офіційні свідчення. Це завжди породжує шум.
— Я не боюся шуму. Навпаки, я люблю шум. Він мені вигідний. Адже я газетяр, майоре Гельтофф.
— Виходить, ви не хочете розмовляти зі мною тут?
Подумавши, Ленц відповів:
— Я слухаю вас.
— Ваша газета — єдина, що має інтерв’ю Павла Кочева. Мене цікавить, хто з ваших співробітників розмовляв із ним? Коли це було? І де? Я обіцяю вам, що це буде нашою спільною таємницею.
В бар увійшли троє молодих хлопців і дівчина. Вони замовили пляшку оранжаду й сіли до столика біля вікна, розклавши на ньому підручники. Один з хлопців підійшов до музичного автомата й кинув двадцятипфенігову монету. Несамовито загриміли ліверпульські бітлзи.
«От сволота», — вилаявся Ісаєв, виключаючи диктофон, що лежав у лівій кишені піджака.
Відкинувшись на спинку крісла, він напружено прислухався до розмови Холтоффа й Ленца.
— Ви певні, що я мушу відповідати на це запитання?
— Гаразд. Давайте інакше. Пришліть до мене того газетяра, який інтерв’ював Кочева. Я обіцяю не вимагати в нього даних про теперішнє місцеперебування Кочева. Мені потрібні лише показання. Показання під присягою. З таким моїм проханням ви не можете не погодитися.
— Мені не зовсім зрозумілий ваш інтерес до цього Кочева. В чому справа? Він порушив закон?
— Ні. Зовсім ні. Просто я повинен бути у всеозброєнні, коли ним почнуть цікавитись офіційні інстанції… Наш сенат, боннська адміністрація…
— Давайте здзвонимося сьогодні ввечері, га?
— О п’ятій?
— О сьомій. О п’ятій у мене найгарячіший час з випуском номера.
— Ви не відповіли — пришлете вашого хлопця?
— В мене є й жінки, що займаються журналістикою, — посміхнувся Ленц. — Я дав вам відповідь, майоре. Я дзвонитиму вам о сьомій годині. Всього найкращого.
В машині Ісаєв сказав:
— Їдь до себе, Холтофф, і зразу ж пусти за Ленцом хвіст. І нехай сядуть на його телефони. Він приведе тебе до тієї відповіді, яку я шукаю. Хочу попередити, що, коли в тебе виникне потреба в контакті з Айсманом і його людьми, ти поставиш себе в незручне становище. Розумієш? Я перестану тобі вірити.
— Звідки ти знаєш про мої контакти з Айсманом? Йому нічого боятися — він пройшов денацифікацію.
— Я знаю, що він пройшов денацифікацію. Але йому є чого боятися. Дорнброк, звичайно, могутня людина, але не всемогутня — часи змінилися, Холтофф…
У чверть на восьму Ленц передав майорові Гельтоффу кіноплівку про червоного, який емігрував, і просив її долучити до справи як речовий доказ, що знімає «всі і всякі запитання з приводу рішення пана Кочева».
Холтофф привіз цю плівку до себе додому і в гаражі, діждавшись, поки стемніло, прокрутив її Штірліцу через проектор, пристосувавши побілену стіну під екран.
…Ось веселий Паша Кочев виходить із вродливою стрункою дівчиною з кафе, ось він сідає разом з нею і ще двома хлопцями у відкритий автомобіль, ось вони їдуть по місту; Паша виставив руку назустріч вітру, ловить його пальцями, це дуже приємно — ловити вітер стиснутими пальцями, ось він під’їжджає до пляжу, переодягається в кабіні, купається з молодими хлопцями й дівчиною, п’є віскі з пляшки — пляшка йде по колу, оце так весела компанія, оце так ідіот Ісаєв, старий, довірливий, віджилий ідіот, оце так і Паша Кочев, аспірант професора Ісаєва, отакий час настав, коли Ісаєва хлопчисько обвів навколо пальця! При чому тут хлопчисько? Просто самого Ісаєва треба вже на смітник, як старий непотрібний мотлох, як матрац з металевими поржавілими пружинами, ох і…
— Ану давай прокрутимо ще раз…
— Досить, скільки можна? — Тепер з цим усе гаразд, Штірліц. Навіщо даремно гаяти час?
— Давай усе спочатку, кажу тобі!
Він сидів тепер біля самого проекційного апарата, прилаштувавшись так, щоб бачити на екрані всі деталі.
«А власне, навіщо? Тут усе точно. Незрозуміло лише одне; навіщо було писати мені записку? Навіщо? «Затримаюся на кілька днів…» Якщо він дав себе зняти, то чому не сказав при цьому ні слова? Хоче бути чистенький? Просто пішов, і все? Але ж він не дурень, він мудрий хлопець, він розуміє, що зрада є зрадою, незалежно від того, кого зрадив — друга чи незнайомого. На чому вони могли його взяти? Споїли? Дурниця, на цьому ловлять тільки боягузливих йолопів. Жінка? Часи тепер інші, тепер, слава богу, перестали боятися шантажу… Майже перестали, — машинально виправив себе Ісаєв. — Ідіот, звичайно, злякався, а той, хто хоч трохи думає… Ні, на цьому вони його не могли зловити… Або-або… і сталося це на другий день після його зустрічі з Дорнброком…»
— Стоп! — раптом вигукнув Ісаєв. — Зупини апарат!
«Яке було число на афіші, мимо якої вони їхали? Там було не те число, яке мені потрібно! Точніше, там було те число, яке не потрібне їм, а дуже потрібне мені, — швидко думав Ісаєв, — Це точно. Якщо тільки я не помилився; господи, аби тільки я не помилився! Вони проїжджали на машині повз тумбу для розклеювання оголошень. І там була афіша про якийсь концерт: «Сьогодні, 19-го, в «Конгресхаллі»… А він попросив притулку двадцять першого!»
— Зупини апарат! Відмотай назад, Холтофф. Там, де я скажу, зупини! Далі… Увага… стоп! Стоп!
«Сьогодні… в «Конгресхаллі» концерт Жака Делюка: Бах у новій інтерпретації!» «Тобі підсунули липу, Холтофф! — подумав Ісаєв. — Кочева ніхто не бачив з газети Ленца. Вони брешуть тобі, Холтофф. Вони підставляють тебе під удар, тому що цей доказ буде уже не їхнім, а твоїм доказом. Не приймай цю стрічку як доказ, Холтофф. Зроби з неї кілька копій, це забезпечить тобі заможну старість, коли тебе викинуть у відставку. І нічого не говори Айсману й Ленцу. Попроси їх спочатку прокрутити це по телебаченню. І все. А потім, скажеш ти, це буде прилучено до справи разом з відгуками преси. Ти зрозумів, що вони тобі підсовували, Холтофф?» — думав Ісаєв, сидячи в кріслі.
— Ну що ж, — сказав він нарешті. — О’кей. Тепер мені все ясно. Попроси Ленца влаштувати завтра показ цієї плівки по телебаченню. Хлопчисько обрав свободу, хлопчисько у нас весело живе і їздить купатися… Зрештою хлопець не зобов’язаний зустрічатися з тими, з ким він не хоче зустрічатися.
