На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (бесплатные полные книги TXT) 📗
У Торонті мене ніхто не зустрічав, але на летовищі Малтон я взяв таксі і направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив для мене приміщення у мого прекрасного земляка Пилипа Стецика, який вже встиг обложитися гіпотеками і стати власником на десять кімнат будинку, знизу до верху виповненого, як дорожна валіза, такими ж, як я, мадрівцями. Я заняв кімнатку розміром пуделка сірників, без вікна, зі скляними дверима, що виходили на маленький балькончик поруч з мініятюрною, зашкленою верандою. Цим урочистим актом, я збільшив цифру населення цього гостинного дому на вісімнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову його пані господиню, їх зворушливу донечку Оксанку і лінивого, сивого кота "Сталіна", який дістав це грізне імення за те тільки, що замордував канарка моєї сусідки, колишньої акторки Лідії Парфен.
А сам будинок, як назовні так і знутра, виглядав велично. Його пишні вхідні двері були зашклені кольоровим склом, його сходи нагору були застелені м'яким, мишатої барви, килимком, він мав гомінку, завжди заняту, убиральню і завжди занятий, з двома відгалуженнями, телефон.
Ззаду за будинком красувався невеликий шматок тінистого городу, там цвіло чимало квітів, росли помідори і буяв широкий, пишний кущ бозу.
Перший розділ моєї епопеї був закінчений. Починався другий. У пошуках за працею, яка тривала пару тижнів, я мав менше щастя ніж у Ванкувері, з автомеханіка, я став машиністо-механіком чоколядної фабрики "Ровнтрі", що на вулиці Стерлінг, з не дуже принадними умовами трьох різних змін, які мінялися що-три тижні.
Вростання не тривало довго. Наша етнічна група рясніла безліччю потрібних і менш потрібних партій, груп, парафій, товариств, скрізь вимагалось ділових людей і по короткому часі, я вже набув звання активного громадянина і моє ім'я вимовлялося з певним акцентом.
і не лишень активного громадянина, але й не менш активного холостяка, привабливого кандидата на жениха. З наших втікацьких таборів наїхало чимало не лишень вовків-сіроманців, але й не менше сіроманок — вовчиць, на забавах, на балях роїлося від агресивних наречених і моя кімнатка штурмувалася арміями прекрасної статі з не меншою наполегливістю, ніж англійська фортеця Мальта за останньої війни. Не знаю, чому любов втілюють у вигляд Венери, коли на ділі, це жорстокий Тома де Торквемадо саме тоді, коли він допитує і палить відьом.
і от на полях цих судьбоносних боїв, в розгарі найвпертіших змагань за бути чи не бути мого парубоцтва, на краю прірви мого одруження, я несподівано, дивовижно і провокативно зустрів Лену.
ЛЕНА
і
Моя Олена, яку буду звати автентичне Леною, не мала мітологічної біографії, за неї не змагалися царі і не було спалено Трої, але її минуле до певної міри оповите не менш фантастичною містикою, ніж і Олени дочки Зевса і Леди, дружини царя Менелая, бо і вона належала до тих загадково-чудодійних сотворінь, яким приречено творити легенди і приносити в жертву не одну Трою.
Досить часто трапляється, що химерне життя, ні з сього, ні з того, втне з вами дивовижну штуку, напутать на химерне діло, наведе затемнення думки, оплутає глузд і зробить з вас гротескового паяцика вашої власної пристрасти. і це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути здійснення вашої най-припабливішої мрії… Це може лишитися вашим найкращим спогадом… Це може стати легендою вашого життя.
Містерія моєї Лени починається з того факту, що вона народжена, як і я, у місті Харкові і що її батька так само, як і мого, одного разу "не стало", їх серед ночі забрано з хати і кудись вивезено, з тією тільки різницею, що мого батька, народного учителя, "не стало" за "буржуазний націоналізм", тобто, що він трохи більше, ніж було урядове дозволено, вживав української мови, а її батька, відомого інженера, за будинок у Харкові і віллу в Криму, а до того чужинецьке прізвище, що на мові тієї доби значило "чужоземний шпигун". Саму ж Лену, з її матір'ю і старшим братом, після арешту батька, так само, як і мене з моєю матір'ю, викинуто з мешкання на вулицю і залишено на призволяще, лишень, що вони виїхали, не як ми, на село, а переїхали до Одеси, де її мати стала кондукторкою і десять років водила одеський трамвай, що зберегло їх при житті, а моя мати на селі, підчас колективізації, загинула з голоду.
і родилась Лена рівно десять років пізніше, ніж я, тобю вона вже не знала "проклятого царського часу" взагалі, а я ще мав на собі маленьку плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз зустрічалися на вулиці Сумській, де стояв їх злочинний дім, а з її старшим, струнким, білявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до народної школи, грали "гилку" і вчилися курити.
… і напешті, ми однаково затратили пів життя "для добра майбутніх поколінь", об'їхали пів світу, щоб знов зустрітися на перехресті вулиць Батерст — Дандес в Торонті, Онтаріо, біля зупинки трамваю насупроти німецької аптеки "Медіка".
Коли я приходив з нічної зміни роботи, я звичайно до обіда спав, а потім одягався і простував вниз по Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня "Иорк", власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитромудрими ганочками, балькончиками. прнбудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисілн за бпаком сонця. За повір'ям більшості мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились, як у індії до святих корів, гігієна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. і дивно, чому саме в таких місцях водиться стільки дітей. Можливо, рід людський такі самі бактерії, як і всі інші, і смітники є лля них найближчою стихією.
Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. "Гріл Иорк" пишався численними написами, неоновим світлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий, кольоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші, пропонувала вам ситість, це місце, де, крім "гамбургів" і ''гот-догів", ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись "зі своїми" і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.
Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширялося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.
З поміж них контрастове виділялась звинна, елегантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом івановичем.
Одного разу вона несподівано мене запитала: — Павле івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс? — Ні, - відповів я незучаснено — Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, — казала вона здивовано. — Ні,
— відповів я тим же тоном. — Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, — вияснила вона. — А вона вас знає, - вияснила виразніше. — Мене? Як і чому?
— питав я здивовано. — Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. і про вас говоримо. Вас усі знають.
Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.
— Дуже гарна, — казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.
— Навіть дуже, — пробував я жартувати.
— Уявіть, що дуже. і шкода, що ви її не знаєте.
— Можливо й шкода.
